Громадська самоорганізація українців: ключові епізоди

 

Колись був широковживаним зворот: "Назустріч побажанням трудящих". Чи, скажімо: "За покликом сумління". Так от, цей текст і є відповіддю на побажання чималого числа читачів УП, а водночас і виявом внутрішнього інтересу його автора до предмета розмови.

Бо ж ідеться про річ, яка вочевидь на часі: про історичні традиції та форми громадської самоорганізації українців за далеко не завжди сприятливих умов Російської імперії і, вслід за тим, під час подій 1917-21 років.

Отже, кілька епізодів з історії громадської - саме громадської, а не політичної, хоча ці речі нерідко тісно сплетені - самоорганізації підросійських українців.

Не будемо занурюватися у добу Хмельниччини – почнімо з часів формування модерної української нації. А відтак - перша форма самоорганізації, яка об'єднала їх із тогочасними передовими країнами Європи. Це масонство.

1. На українські землі масонство із Західної Європи прийшло в середині XVIII століття, хоча масонські ідеї тут циркулювали й раніше. "Вивід прав України" й "Конституція" Пилипа Орлика – одне зі свідчень того.

Масонські ложі виявилися зручними формами самоорганізації налаштованих у дусі ідеології Просвітництва освічених суспільних верств, на той час – козацької старшини і шляхетства.

Проголошені масонами ідеї об'єднання людей на засадах братерства, любові, рівності і взаємодопомоги, їхній антиклерикалізм та водночас – відчутний релігійний містицизм простежуються у діяльності значного числа українських достойників того часу.

Близькість Григорія Сковороди до масонства знайшла відбиток навіть на 500-гривневій банкноті. На початку ХІХ століття активно діяли дві ложі – полтавська та харківська, а визначним діячем харківської ложі був засновник першого у Східній Європі університету Василь Каразін, батьки котрого належали до кола мандрованого філософа, серед членів ложі були Квітка-Основ'яненко і Гулак-Артемовський.

А з діячів полтавської ложі досить назвати одне ім'я: Іван Котляревський, який заслужено вважається творцем новітньої української літератури і сучасної літературної української мови. І ця настанова на розвиток народної мови до рівня красного письменства – також одна із ідеологічних настанов як доби Просвітництва, так і масонської діяльності.

Масоном був і Василь Капніст, котрий 1791 року таємно їздив до Прусії з проханням про військову допомогу для звільнення України від російського панування.

Був масоном і старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій. А чи був масоном батько? Невідомо. Але зауважмо, що 1763 року він скликає Генеральні Збори, які має намір конституювати як постійно діючий український парламент - раніше за Францію і за ще навіть не проголошені США. Але "суча дочка" Єкатерина ІІ зриває цей намір...

Ну, а далі були "з'єднані слов'яни", які брали активну участь у повстанні Чернігівського полку в грудні 1825 року, ще далі – "Кирило-Мефодіївське Братство", побудоване під очевидним впливом масонських ідей.

Серед тих, хто організовував викуп з кріпацтва та навчання Тараса Шевченка, також були масони. Отож у певному сенсі весь "проект Україна" – це наслідок діяльності масонів, як українських, так і зарубіжних.

Але, зауважмо, ніхто не силував Капніста, Каразіна чи Котляревського діяти так, як вони діяли, – їхня активність була наслідком громадської самоорганізації освічених верств тодішньої української спільноти.

2. Лібералізація політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні 1853–56 років сприяла пожвавленню та інституціалізації українського руху.

1859 року у Санкт-Пе­тер­бурзі виникла перша українська Громада - перше легальне громадське українське об'єднання в Російській імперії, заснована колишніми членами Ки­рило-Мефодіївського Братства Тарасом Шевченком, Пантелеймо­ном Ку­лі­шем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським.

Через два ро­ки утво­рилася Громада у Києві чисельністю близько 200 членів, потім – в Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві, Єли­са­ветграді та ін­ших містах Наддніпрянщини.

А ще у жовтні 1859 року у Києві від­крилася перша в Ро­сійській імперії неділь­на школа для дорослих. Чле­ни Гро­мад викладали у не­дільних школах, писали і видавали для них підручники українською мо­вою - зокрема, цим займалися Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш.

Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії, припадала на українські губернії. Вчорашні кріпаки-селяни і мешканці приміських селищ складали основний контингент учнів.

Але вже восени 1862 року російський уряд закрив усі недільні школи, заборонив Громади, за рік видав сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Тож члени Громад стають членами різноманітних наукових товариств, а також започатковують кооперативний рух.

Станом на 1870 рік в українських губерніях діяла третина від наявних тоді в Російській імперії кооперативів.

З початком 1870-х років ситуація знову змінюється.

Де-факто відновлюються Громади, до яких приходить чимало різночинної молоді – від вихідців із шляхетських та магнатських сімей до дітей селян, міщан і буржуазії. Уже не сотні, а тисячі студентів, старших гімназистів, випускників університетів, семінарій та училищ стають на шлях просвітницьких, культурницьких та економічно-організаційних заходів.

Пишуться і перекладаються українською книги і брошури, створюються медичні і навчальні заклади, триває розвиток кооперації. А те, що не дозволене у самодержавній Росії, робиться у більш ліберальній монархії Габсбургів.

конецформыначалоформы1873 року за фінансової допомоги аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович і цукровара Василя Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть - уже під назвою "Наукове товариство імені Шевченка" стало неофіційною українською академією наук, яка об'єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

На цей же період припадає створення перших в Російській імперії організацій робітництва – "Южно-российского союза рабочих" (Одеса, 1875 рік) та "Южнорусского рабочего союза" (1880 рік, Київ).

1876 року йде хвиля репресій, спрямована одночасно і проти народництва, і проти громадівців, і проти кооператорів, і проти української культури як такої (Емський указ).

Майже повне унеможливлення громадської діяльності штовхає радикальну молодь до організації підпільної партії "Земля і воля", а потім – "Народна воля".

Український елемент в обох організаціях домінує як у сенсі організаційному, так й ідеологічному: зокрема, "Народна воля" ставить перед собою завдання знищення імперії і постання на її місці "Загальноруського союзу" з тих автономних держав, які не захочуть повного усамостійнення.

Починається кількарічна війна з самодержавством, вислідом якої є фізична загибель сотень кращих представників української молоді.

3. Певна лібералізація політики верхів Російської імперії з кінця ХІХ століття викликає до життя нові форми громадської самоорганізації українців. Утім, ще до цієї лібералізації виникає підпільне "Братство Тарасівців" (1891 рік).

Це – не політична партія, а саме громадська організація, яка готує ідейний ґрунт для власне політичних дій. Серед знаних членів Братства – Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Во­лодимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, Микола Воро­ний, Микола Міхновський та інші.

Повний список членів Братства невідомий, як і точна кількість його членів – адже йшлося про підпільну, добре законспіровану організацію. За­галом до десяти філій цього товариства входили близько ста осіб.

З документів поліції відомо, що братчики про­пагу­вали свої ідеї переважно серед гімназистів та студентів, поширювали при­ве­зену з Гали­чи­ни нелегальну українську літературу.

Цен­тром діяльності організації спо­чатку був Харків, після ареш­тів у Харкові центр Братства пере­міс­тився до Києва.

Але головною сферою зусиль із самоорганізації українців у ці роки стали земства, самоврядні губернські, міські і сільські земські установи.

Земства як установи місцевого самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року, а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь­кий уряд наба­гато менше контролював діяльність земств, ніж державних ус­танов, і тому в земських установах працювало чимало діячів українського ру­ху, і у свою чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, Си­мон Пет­лю­ра під час Першої сві­тової війни пра­цював за­с­тупником уповно­важе­ного Всеро­сій­ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра­ний головою Київ­ського губернського земства і Всеукра­їнського со­юзу земств.

Члени Центральної Ра­ди Пав­ло Чи­жев­сь­кий, Воло­ди­мир Ле­онтович і Микола Ко­валевський, Микола Біля­шівсь­кий, Ілля Шраг працювали перед революцією у земствах.

У земському русі працювали і член Центральної Ради та посол України в Німеччині барон Федір Штей­н­гель, майбутні мі­ністри закор­донних справ Андрій Ніковський та Дмитро Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В'язлов.

Нарешті, прем'єр Української Держави Федір Лизогуб, брат народовольця Дмитра Лизогуба, у 1901–15 роках був головою Полтавської губернської земської управи.

Це тільки частина верхівки земського руху, головним же чинником самоорганізації були тисячі працівників земських структур по всій підросійській Україні.

4. Ще одним із головних способів громадської самоорганізації став в Україні відновлений з кінця ХІХ століття кооперативний рух.

Йшлося не про суто економічну справу: кооперативний рух на території України набув національного характеру, який виявив себе у намаганні організаційно усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів, створити свої всеукраїнські центри кооперації і ста­ти матеріальною опорою національно-визвольних сил.

Кооперація мала свої видавництва та читальні, підтримувала "Просвіту" тощо. Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів.

Споживчі кооперативні товариства обслуговували 9 мільйонів осіб. 1917 рік був відзначений значним організаційним зміцненням української кооперації. Кількість кооперативних союзів протягом року збільшилась у два рази і досягла 100.

Знані кооператори брали безпосередню участь у створенні Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського з'їзду, обіймали ключові посади в уряді та багатьох місцевих адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення національно свідомих і знайомих з управлінською діяльністю кадрів для створених нових органів влади.

1918 року українська кооперація обслуго­вує вже 16 мільйонів осіб й охоплює абсолютну більшість селянських господарств. Тоді ж розпочав діяльність Всеукраїнський кооператив­ний видавничий союз "Книгоспілка", що об'єднав кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва.

Саме кооперація взяла на себе постачання армії УНР необхідним – продовольством, амуніцією, зброєю.

Більшовики після 1921 року змушені були відновити український кооперативний рух, бо без нього економіка країни виявилася паралізованою, і він відігравав роль соціально-економічного й культурницького осердя українства аж до Голодомору, коли був остаточно розгромлений.

5. А ще ж у цей період на Наддніпрянщині діяла мережа "Просвіт", різного роду гуртків, жіночих організацій, профспілок, допомогових кас...

Одне слово, навіть у самодержавній імперії, навіть за воєнних умов українці вміли самоорганізовуватися.

А як із цим у незалежній Українській державі?