Без особливих коментарів…
"У Холодному Яру один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми адміністраціюпрезидента за 15 хвилинвізьмемо! Удвадцятьох!". Подумав- подумав і каже: "Але не втримаємо…"
Із інтерв'ю Василя Шкляра
Я вже якось згадував, що в нашій родині побутувала легенда про славетного полковника Богуна.
Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос до гетьманськоїканцелярії. Ця кляуза з часом потрапила до Богуна.Полковник, довго не розмірковуючи, викликав поклепника на герць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою він писав той донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: "Шкода, вона тобі більше не знадобиться!", вихопив шаблю – і відтяв поклепникові руку.
А на прощання додав: "Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А той без нього б залишився".
Цю історію я пригадав, після того як на матеріал "Людина зі стрижнем..." отримав низку листів, в котрих дописувачі на власному чи історичному досвіді підтверджували мою тезу, що серед українців завжди були, є і будуть люди, котрі не лише відають про гідність та честь, але й можуть встати на їх захист.
Листів із такими історіями стільки прийшло, що хоч антологію починай складати.
Але особливо мене вразили спогади мого давнього знайомого Віктора. Один уривок, з його дозволу та певними скороченнями, я й пропоную вашій увазі.
"Я зростав в старовинному невеличкому містечку, і з часів, коли бігав ще в шароварчиках, мав друга Вовку.
Ми не пасли задніх і вважали себе відчайдухами. Бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, то нас тоді можливо було знайти ген-ген десь на лузі біля річки, або на стінах старовинного замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.
Вовка був трохи старшим за мене. Хоча й він і любив завжди прибрехати, але був не жадібним, таскав мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве, та й взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав, i ставився як до старшого брата.
Інколи Вовка десь знаходив та притягав пару гранат без запалiв, чи то обойму поржавiлих патронiв, або, звідкись навіть i ствол ручного кулемета без затвора. Це було для нас неабиякими іграшками. І тоді ми ставали оборонцями нашого замку вiд нападникiв, котрі малювалися в нашiй уяві.
Батько у Вовки був військовий. Тож інколи нам щастило потримати в руках справжній ТТ, і в зброї ми вважали себе неабиякими доками. Воно, може, й зовсім не так, але усіляко й тут задніх не пасли.
В старших класах ми з Вовкою, замість того щоб йти до школи, вже могли тихцем сховатися в кав'ярні за келишком вина, хоча особливо тим не зловживали.
У десятому класі, одного дня по обіді, ми так i зайшли в одну з кав'ярень. Стояла вже пізня осінь, накрапало. Та й узагалі не було якогось іншого настрою перейматися чимось марудним.
Кав'ярня розташувалася в невеличкому дворику. По обидва боки від її входу стояли наповнені землею пузаті керамічні вази із живими квітами. В залі на декілька столикiв майже нiкого не було, окрім молодої кельнерші, що поралась за шинквасом, та компанії із трьох чоловіків, якi сиділи на стільцях з високими спинками за столиком бiля вікна. Столик був вщент заставлений тарілками з недоїдками, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та графином горілки. Гультяї голосно розмовляли, i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.
Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього.
У цей час увійшов ще якийсь дядько в сiрому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, та присів за сусідній столик біля дверей – обличчям до веселої компанії та в профіль до нас. Капелюха чоловік поклав на стілець поруч й оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, над лівою бровою він мав невеликого шраму.
– Борщ i чарку горілки, – мовив чоловік кельнерші.
– Так, – відповіла дівчина, i незабаром принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Той чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.
– Што, бєндєра, борща захотєл? – несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії. – Жрі, жрі, нє подавісь!
Чоловік у вишиванці, якось навіть не глянув – мазнув оком скандаліста, і також, як здавалось, поблажливо і неуважно, оглянув іншу компанію та й випив.
– Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя... Што, самостійним стал… – продовжував прискіпатися скандаліст.
Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.
– Нє понімаєт, – прокоментував ситуацію ще один. – Об'ясні бєндєрє, – звернувся він до молодшого.
Той встав, підійшов до дядька i сперся перед ним на стіл кулаками.
– Што, свінья, брєзгуєшь разгавором?!
I раптом взяв тарілку з борщем та вихлюпнув чоловіку в обличчя.
Ми з Вовкою сиділи як мишенята, потупивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках.
Завзятий повернувся до свого столу i йому з реготанням налили.
А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак...
А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет.
Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Весельчаки повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу. По столу, мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її, і ще теплу сунув до кишені.
Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи не рухаючись.
Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть.
Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело наче віником на двір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо, я озирнувся: той чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку.
Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю, і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати.
Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями, i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері – мокрі, п'яні і сині від холоду.
Про ту пригоду ми з Вовкою не розповсюджувалися й навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було ніколи.
Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі…
…Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:
– Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.
Я, звісно, не заперечував, навіть навпаки – був радий побачити свого старого товариша. То ж, наступного дня подався його зустрічати.
З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення із неабияким животом, що ніяк не влізав в піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском. Мабуть, аби нікуди далеко не відкотився.
Вовка йшов, широко розставивши руки й з посмішкою до вух.
Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім сіли в міський автобус, з уявою про те, що наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потому ми сидітимемо біля каміну, і під тріскотіння дровець неквапно будемо вести розмову до пізньої ночі. Балакатимемо про все і ні про що. Та й, власне, неважливо про що саме.
– Знаєш, старий, – сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б... Ти як?
А що я... Бажання товариша мені було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав'ярні, в котрій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам принесли пиво.
За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі перед ним стояв кухоль із пивом.
Я ж, напередодні Вовкиного приїзду, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Покрутив її в руках – і поклав до кишені.
А тепер витяг на стіл перед Вовкою.
Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету, і я побачив на його лобі шрам. Той самий, що й тоді, стільки років тому.
Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл.
Дядько, а це був він, подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянуві на нас і промовив:
– Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, – і посміхнувся в вуса. Ми кивнули головами на прощання, та й подались геть.
Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися. А вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум'я малювали на стінах кімнати химерні візерунки.
Розмова якось не в'язалася. Тай про що було розмовляти за такої погоди. Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні…"
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", спеціально для УП
