Долаючи прірву двома стрибками
Випромінювати оптимізм, оцінюючи перспективи України в розпал кризи, справа ризикова. Але українська свідомість за останні десять років формувалася під дивною сумішшю обставин: декомунізація, інформатизація, вмонтування у світовий поділ праці, така собі національна спеціалізація, пошук власної модерної ідентичності.
Українська людина підтвердила свою високу адаптивність до обставин, на відміну від держави. Держава заблукала в пошуках ресурсів для соціального патерналізму, замість шукати свого місця в лавах передових держав.
Державний апарат дещо видозмінений з радянських часів так і не спромігся вмонтуватися навіть в постіндустріальну епоху, не кажучи вже про інформаційну.
А світ вже живе електронним урядуванням.
Держава, дещо перекошена в бік злиденного патерналізму, настільки сторонилася конкурентності своїх найактивніших громадян, що просто витіснила багатьох з них за межі національного економічного життя.
Образ передового українця 2010-тих приблизно такий – програміст або консультант західної корпорації, котрий живе в Україні, його мізки працюють не на Україну.
Якщо роль держави в стосунках з таким українцем зводиться лише до того, щоб податково ошляхетити такого свого громадянина, то такому українцеві така держава не надто потрібна.
Але становлення українського громадянина за ці роки стало гарантією невідворотності входження України саме в амбітну світову велику двадцятку.
Ділили-ділили і таки обділили!
Останні дні першого десятиліття третього тисячоліття нашої ери змушує до узагальнень. Найперше узагальнення для України – це десятиліття не було втраченим, як кажуть чимало впливових політиків.
Це десятиліття було швидше динамічним гальмом дев’яностих – вибором задекларованим, але не утвердженим.
Що гальмувало процеси дев’яностих – ностальгія за совком, соціалістично-патерналістський запит на пільги чи недорозподілене майно?
Між ідеологією і майновими війнами, звичайно ж, домінували майнові війни.
Свого часу найуспішніший досі український президент Леонід Кучма, швидкими темпами монтуючи державу, досягнув успіху швидше в імітації цього монтажу – часу в нього було хіба що на побудову скелета, який в перспективі обросте м’ясом чи м’язами.
Так от, виявилося, що чим активніше наростало це м’ясо, тим активніше зростали і вовки на це м’ясо.
Пригальмовуючи через боротьбу ідеологій становлення нового українського громадянина, ці вовки успішно захоплювали колишнє соціалістичне майно. Але потенціалу на модернізацію не вистачило – всі сили йшли на перерозподіл і приватизацію.
А для приватизації найголовнішого активу був задіяний грандіозний сценарій з мінімізації впливу держави на цю приватизацію. Прийшовши до влади через Майдан, Віктор Ющенко щонайменшого опору гігантському перерозподілу найголовнішого українського активу – землі – не міг чинити.
Ринок землі забезпечить солідну капіталізацію України, а вона, в свою чергу, проявиться в культурному продуктові, в відтворенні сучасної національної ідентичності.
Суспільство в минулому десятилітті дало шанс нинішнім мільярдерам. Темер час мільярдерів дати шанс суспільству. Вони тепер – влада, а значить вони тепер трохи більше ніж сторожі власних капіталів.
І глибоко помиляються ті, хто переконує, що капітал не має батьківщини. Як і пролетаріат має батьківщину, так і капітал її має. Це доводять найдинамічніші економіки епохи великої кризи – Китай, особливо Китай, Індія, Бразилія.
Ще раз про українську мрію!
Про кособокість політичної конструкції "Україна" найяскравіше свідчать сотні тисяч людей з дипломами про вищу освіту, котрі і в сніг, і в дощ стоять на ринках країни замість того, щоб впроваджувати високі технології.
Колись Леонід Кравчук лякав українців охлократією. Але комуністична номенклатура, яка майже повністю залишилася при владі (тим самим країна уникнула розколу, напевно), тепер уже складаючи політичний клас незалежної країни, замість справжньої побудови державних інститутів перетворив владу у якнайприбутковіший бізнес.
В кожній з частин країни політичний клас формувався по окремій моделі – хтось акцентував на ідеології, а хтось на фінансах. От тільки весь цей процес слугував одній меті – первинне накопичення і ніякого майбутнього.
А тепер процес первинного накопичення завершено – ресурси зосереджені чималі, тільки про який конкурентний розвиток можна говорити, коли в процесі цього перерозподілу не було витворено сучасної людини, а значить втрачено перспективу.
Між феодалізмом і інформаційним суспільством величезна прірва. І український людський матеріал розосереджений між цими епохами в пропорціях, котрі ніякої доброї перспективи не віщують.
Коли Віктор Янукович декларував свій програмний намір про входження у двадцятку розвинених країн, було цілком очевидно, що капітал, який привів його до влади, зосереджений у таких сферах, котрі лише консервують українську відсталість і вторинність.
Це все технології індустріального суспільства навіть без елементів постіндустріального, не кажучи вже про інформаційне, як найвищу ланку поки що суспільного розвитку.
Отже, маючи достатньо конкурентну і освічену українську людину, держава на сьогодні може осилити лише примітивні форми її працевлаштування.
Значить, даючи шанс людині, українська держава має бути зацікавлена у розвитку власної перспективи, власного виживання через забезпечення максимальної свободи для свого громадянина.
Адже підневільна людина підриває конкурентність держави в сучасному світі. І це не романтика, а сучасна прагматичність. Сучасний тип державного мислення.
Десятиліття підкилимної економіки можуть тепер змінити десятиліття підкилимної ідеології.
Але влада проходить чергові кола проб і помилок кожен раз із значно вищою швидкістю і тому найближча перспектива виглядає доволі обнадійливою.
Коли правлячому класові є що втрачати, він стає більш гнучким. І гнучкість ця проявиться в тому, що плодити злиднів власними руками владі стане невигідно. І питання не в споживчому стандарті. Питання в статусності!
Плодити базарних торгівців із дипломами юристів не лише нераціонально, а ще й ризиковано. А стратифікація за латиноамериканським зразком перекриває таку близьку європейську комунікацію.
Тим більше, що перехід у вищу економічну лігу частини представників українського правлячого класу зобов’язує до манер представників цієї ліги.
Фірташ фінансує україністику в Гарварді, Ахметов – школу журналістики в НАУКМА і протитуберкульозний фонд, Пінчук – антиСНІД і Центр сучасного мистецтва, а також Yalta European Strategy.
Це початки аристократичної поведінки. Але в комплексі це елементи творення сучасної ідентичності. І до того ж, української ідентичності. Це щось усереднене між етнікою і громадянством, але це і прощання з СРСР.
А ще коли спільна робота на бренд "Україна" починає створювати додану вартість фактично із повітря, то кожен, хто задумується над власною перспективою, розуміє, якими фінансами обростає цей процес і дбає про власне місце в ньому.
Отже, стоячи однією ногою в інформаційній епосі, варто розуміти одне – що є найдорожчим предметом купівлі-продажу в цій епосі. А таким є людський інтелект. Талант, якщо хочете. Неординарність, що продукує дорогі ідеї.
А таку неординарність відкрити в людині можна лише за умов свободи. Стів Возняк чи Білл Ґейтс в умовах тоталітарних не виникають. І місце у світовій двадцятці, якщо це не Китай чи Індія з мільярдним населенням, теж не здобувають.
Там, де є можливість реалізації особистості, де є справжня конкурентність, там і забезпечується успіх, в тому числі, й політичний.
Лише перерозподіляти створене попередниками не достатньо для того, щоб стати суб’єктом геополітики. І не родовища газу, а світогляд формує високі людські стандарти.
Наступне десятиліття стане епохою регламентації, і нинішня свобода навпіл з ризиками може стати доброю приманкою для справжніх авантюрників зі старого світу, котрі в регламентованих економіках просто нидіють.
Авантюрники – це завжди технологічно! Особливо, коли гроші від сусідів починають тікати у твою країну в пошуках саме свободи!
Отже "країна свободи" Україна приречена вимінювати свободу на газ, на нафту – щоб знову експортувати свободу. Звучить це все парадоксально, але нафти для тоталітаризму тут немає. Тоталітаризм для України на найближче десятиліття аж ніяк неоплатний!
Тож єдине, що можна експортувати, це технології, або ж зерно. Зерно розумного, доброго, вічного!
Без геополітики мрії не збуваються!
Перефразовуючи максиму Ліона Фейхтвангера, – "чим вище посада, тим обмеженіший вибір" – можна окреслити перспективу України приблизно так: чим ближче до Євросоюзу, тим менше вибору, і тим більше відповідальності.
І чомусь втечею ніхто не поспішає називати ненаближення. Так само страх перед еРеФією взаємопов’язаний зі страхом політичної "українізації" самої Росії.
Росія боїться українського "хаосу", а разом із тим і боїться українського людського матеріалу, котрий раптом, в обмін на реалізацію російської геостратегії, почне вимагати української свободи.
Адже виявляється, що соціальний патерналізм псує людський матеріал, а значить робить націю нездатною до реалізації надзавдань. Чого, власне, й вимагає геополітика.
В українському перспективному сценарії потрібно спробувати змінити дискурс – поглянути на місце України не між Росією і Євросоюзом, а між Євросоюзом і Китаєм, адже нинішній російський істеблішмент пробує китаїзувати країну власне через китайське ставлення до вартості людського життя.
Не нафта і газ визначає перспективу – а саме вартість людського життя.
Європейці своє життя оцінюють високо, і саме це ставлення підштовхує і технології, і духовну складову, і захист екосистеми.
Тож одним із вислідів останнього українського десятиліття, на відміну від російського, є все ж таки народження менш радянської ніж російська людини, що і формує запит на життєвий стандарт ближчий до європейського.
Але це на сьогодні! У випадку ж швидкої трансформації Росії в бік європейського ставлення до людських свобод, сусідство з Росією і близькість менталітетів може капіталізуватися для України в досить привабливий геостратегічний комплекс, де додана вартість корисних копалин помножиться на технологічний ресурс, сформований через ставлення до людських свобод і до життя людини в цілому.
Отже боротьба за українську свободу є одночасно боротьбою за свободи білоруські й російські, тобто за новий політичний ландшафт Європи.
І від того, де проходитиме європейсько-китайський кордон – по Дону чи по Амуру – залежатиме і місія України. Чи то регіонального лідера, чи тихого сателіта, чи тигра, що готується до стрибка.
Чи є в України надзавдання, і чи тільки в західному напрямку вони зосереджені? Відомо точно, що надзавдання України поширюються далеко за периметр національного кордону.
Інструменти чи механізми, що потрібні для реалізації української мрії, наше суспільство вже досить рельєфно відчуває, бо на собі ж апробувало рецепти досягнення проміжних фінішів.
Ці проміжні фініші як ніщо інше підказують і сам всезагальний рецепт чи методику втілення мрій. Обмеження свобод у цих методиках не передбачається.
Володимир Цибулько, для УП
