Які партії потрібні Україні?

Нова Україна має бути демократичною. Демократія неможлива без партій.

Партія – це об'єднання громадян, котрі хочуть реалізувати власну програму через владу, взявши й утримавши її. Ознаками партії є ідеологія, членство, структура/інституція, бажання влади.

Якщо хоча б одного бракує – це не партія, а віртуальна булька, дискусійний клуб або бізнес-проект.

Що маємо?

За Мирославом Мариновичем, Україна повинна пережити три етапи свого розвитку. Дозволю собі наповнити їх відповідними ознаками.

Перший етап – романтичний, 1988-1992 і 2004-2005 роки. Дуже різні люди тут стихійно апріорно довіряють один одному. Вони об'єднуються, щоб боротися проти конкретної загрози й за конкретну ціль.

Жертовними є як учасники, так і керівники дії, котра, проте, не переходить в інституційне русло, а існує тільки до завершення "проекту". Гуманітарне тут здебільшого перемагає економічне й соціальне.

Другий етап – цинічний, 1993-2003 і з 2006 року. Люди тут апріорно не довіряють один одному, панівним світоглядом є цинізм, особистий і структурний егоїзм, конфліктність.

Усі учасники працюють на пониження рівня дискусії, на переведення її на емоційний і персоналізований, таблоїдний рівень. Поняття "репутація" і "довіра" втрачають зміст, економічне вивищується над гуманітарним, а об'єднувати може лише прагнення влади.

Ми зараз живемо в цьому етапі.

У цинічному періоді партіям діяти важко або й неможливо – вони програють структурам із такою самою назвою, але іншою суттю. Земляцькі об'єднання, породження державних структур, бізнес-клуби, товариства історичних реконструкторів, скелети "партій влади" і персональні кишенькові політорганізації складають більшість українського політикуму на сьогодні.

Третій етап – прагматичний, його ще не було. Люди тут покладаються на базовану на досвіді раціональну довіру, яка концентрується в репутації.

Соціальні групи усвідомлюють свої інтереси, і формулюють запит на їх захист, а партії ведуть дискусію світоглядів, а не кланів чи персоналій. Усе чітко прораховується – бюджети, дії, програми, коаліції. Демократична процедура приймається усіма учасниками як найоптимальніша. Конфлікт "шлунку" і "мозку", себто економічного й гуманітарного – завершено.

Зараз маємо патологію переходу, коли після цинічного періоду знову настає романтичний – і ризикуємо зависнути в циклі "диктатура-революція-диктатура".

Тільки якісна прагматична зміна допоможе нам розірвати це замкнуте коло.

Перед ідеологією: світогляд

Основу кожної ідеології складає погляд на світ, так звана "картина світу". Основа кожного ідеологічного конфлікту – світоглядне протиріччя, яке виливається в різні пріоритети й різні практики:

– раціональне проти містичного, "розумію" проти "вірю": що спочатку – підземний перехід чи пам'ятник?

– матеріальне проти духовного, секулярне проти клерикального: шкільна статева освіта пропагує безпечний секс чи дошлюбну цноту?

– індивідуальне проти колективного, приватне проти публічного: колгосп чи ферма, базар чи супермаркет?

– традиційне проти модерного, національне проти космополітичного, відцентрове проти доцентрового: чи має право "бункер" стояти навпроти Вірменської церкви в старому центрі Львова?

– вільне проти керованого, залишити проти поділити: потрібна шкільна форма, чи учні можуть приходити в будь-якому одязі? Повідомляти про громадські акції, чи отримувати на них дозвіл?

Вільні ідеологічні ніші

Цинізм знищив ідеологію як єдність ідеї та дії. Для настання прагматичного етапу необхідно її відновити.

Християнсько-демократична ідея основною цінністю має відповідальність. Її суть – гуманізм, у тому числі – антиабортна й антиевтаназійна політика. Це намагання об'єднати всіх – християнські конфесії, соціальні групи й класи, соціальна ринкова економіка, субсидіарність (децентралізм).

Християнсько-демократична дія – це моральне християнське виховання в школах, благодійність, опіка над сиротами, стимулювання субсидіарності через перенесення прийняття рішень на нижчі рівні, захист історичної спадщини.

Основна цінність соціалістичної ідеї – соціальна справедливість. Соціалізм – за націоналізацію великої власності, за регулювання економіки державою, за соціальне партнерство робітника й працедавця, він пропагує секулярну й анаціональну "державу всезагального благоденства".

Соціалістична дія – це організація профспілок, просування космополітичної й секулярної культури й науки, установлення кращих стандартів праці.

Екологізм основується на екологічній стійкості світу. Він – за розмежування суспільного надбання й приватної власності, за громадське здоров'я, проти нових технологій і проти знищення тубільних культур, за соціальну відповідальність.

Екологічні практики– це пропагування екологічного способу життя, захист природних об'єктів від втручання, стимулювання екологічних і зелених енергетичних ініціатив через податки.

Ліберальна ідея опирається на індивідуальну свободу людини й заперечення суспільного примусу. Її засади – вільна ринкова економіка, мінімізація впливу держави: невтручання в літературу. мистецтво, науку, азартні ігри, проституцію й споживання наркотиків. Це "священна" приватна власність, рівність усіх перед законом.

Лібералізм заперечує клерикальне й національне, він є утилітарним, а не ідеалістичним.

У цьому розділі не згадуються тоталітарні ідеології, наприклад, комунізм; змішані ідеології – націонал-лібералізм, екосоціалізм, лібертаріанство, християнський лібералізм тощо; а також мета-ідеї, як націоналізм, котрі можуть стосуватися будь-якого з перелічених вище напрямків.

Навіщо партіям люди?

Українські партії не вміють працювати з людьми – ігнорують виборців у міжвиборчий період, демотивують власне членство, не шукають перспективних нових політиків, не підвищують кваліфікацію партійного персоналу. Кожна із цих чотирьох категорій потребує партійної уваги й праці.

Чи впізнають виборці дану партію?

Якщо так, то що виборці знають про неї? Чи зважають вони на позицію партії, і чи враховують її в щоденному житті? Чи знайомі виборці з партійною програмою – і чи готові її підтримувати? Чи готові щось зробити як волонтери, фінансово підтримати партію або вступити до неї?

Чи члени партії – лише потенційні виборчі агітатори, спостерігачі й члени комісій?

Чому більшість партійців не тільки не відвідує місцеві збори осередку, а й членських внесків не платить? Чому ініціативи рядових членів нікому приймати, і вони просто марно вигорають? Чи дається таким активістам коридор можливостей, інституційна підтримка й допомога через депутатські звернення?

Чи готова партія рекрутувати з-поміж своїх членів людей для того, щоб вони професійно займалися політикою?

Чи готова вона їх навчати, іміджево капіталізувати, пропонувати їм очолювати її структури? Чи вміє партія підбирати професіоналів-спікерів на всі потрібні теми, від енергетики до медицини?

Чи працівники – партійні прес-секретарі, аналітики, орговики – мають достатню мотивацію для праці? І мова тут – не лише про фінанси? Чи дає їм змогу професійно й кар'єрне рости, бути небайдужими до справи, яку вони роблять?

Доки не буде реальної роботи з людьми – партії будуть лише пустими "печатками й статутами", котрих під вибори намагатимуться хаотично заповнити пристосуванцями й найманцями без переконань.

Провисаючі інституції

За класичним виразом Черномирдіна, на пострадянському просторі "яку партію не будуй – усе одне КПРС виходить". Роздуті штати, що наповнені людьми, котрі не знають чим себе зайняти. А з іншого боку, відділи, де одна людина виконує функції чотирьох...

Основу діяльності партій складають два напрямки: інформаційно-аналітичний і юридично-організаційний. Перший генерує контент і допомагає його поширити, другий – підтримує діяльність інституції на достатньому рівні. І тільки у виборчий період є сенс наповнювати штат додатковими людьми – від райтерів до юристів-захисників виборів.

Якщо партія є самодостатньою – вона повинна рахувати гроші.

Час халяви пройшов: чужі гроші дуже дорого коштують у майбутньому. Тому партія повинна вміти заробляти на себе, мати фахівця з менеджменту неприбуткового фандрейзингу.

Ми платимо 5 гривень за пляшку пива й 30 гривень за сеанс у кіно. Партія також повинна робити речі, котрі мають додану вартість, котрі варто купити. Починаючи із сувенірної продукції – футболки, ручки, чашки, і закінчуючи подіями, за котрі люди готові платити: наприклад, благодійний ярмарок пиріжків чи великодніх страв, котра вписується в концепцію партії.

Партія може виступати як консалтингова структура; може надавати юридичні чи піар-послуги, може бути лобістською силою.

Майбутнє вимагає якісних фінансових рішень.

Глибока тематична робота вимагає фахівців з аналізу політики (policy analysis) для вибудовування ланцюжка "ідеї-пріоритети-цілі-проблеми-дії". Потрібен якісний креативний супровід: важливе – безпека, зручність, довіра, свобода – має бути цікавим.

Насамкінець

Сьогоднішні партії – фінансовані тіньово, просовувані вузько маркетологічно, брендовані за принципом "головне красиво назвати" – творці й жертви цинічного періоду. З їхньої перспективи, цей текст – wishful thinking, мрійництво.

Але нормальна Україна настане тоді, коли люди усвідомлять, що тільки політика – читай: партія – зможе забезпечити їх економічні, гуманітарні, соціальні інтереси.

І "романтичні" думки про правильні партії майбутнього стануть прагматичними задачами власного захисту – і разом із ними, творення нової України.

Остап Кривдик, політолог, активіст, спеціально для УП