Місцеве самоврядування. Тернистий шлях поступу
Своїм указом № 1250/2000 від 25 листопада 2000 року тодішній президент України Леонід Кучма встановив ще одне свято – День місцевого самоврядування, котре відзначається щорічно 7 грудня.
Минуло вже більше двох місяців від дати місцевих виборів, і більшість обранців уже встигли-таки вступити у свої повноваження. Проте частина й досі залишається поза бортом – з-за відкритих судових проваджень та затягування часу тервиборчкомами й політичними силами.
У складі обраних рад з'явилося багато нових людей, що не мали досвіду роботи в органах місцевого самоврядування. Важко сказати, чи добре це, чи погано. Очевидно, що все значною мірою залежить від якостей, котрі проявлять депутати, та від бажання працювати на благо своєї громади.
З упевненістю можна сказати, що доведеться їм несолодко.
За даними Асоціації міст України, 90% наших міст живуть у борг. Деякі міські голови уже встигли заявити, що їхні попередники залишили в міських бюджетах дірки. Екс-мери, певне, керувалися славетним висловом Людовика XV :"Аprès nous le déluge", себто "після нас хоч потоп".
Однак, окрім очевидних проблем, як от: недофінансування, господарські проблеми, стихійні лиха тощо, на шляху новоспечених депутатів постануть ще дві, не менш значущі, а то й куди важливіші.
1. Налагодження зв'язків із громадою свого населеного пункту чи регіону.
2. Робота із працівниками апаратів органів місцевого самоврядування.
Проблема порозуміння влади й народу стара, як і сам світ. Її історія тягнеться відтоді, коли люди вперше об'єдналися в спільноту й зрозуміли, що влада натовпу ні до чого не приведе. Тому варто обрати найкращих з-поміж себе та делегувати їм повноваження.
У сучасній Україні до представників влади склалося два по суті діаметрально-протилежних почуття – обожнення та ненависть.
Християнські традиції та офіційні догмати православної церкви, яка на теренах Російської імперії була нічим іншим, як інструментом в руках царя, визнавали своїх правителів, як "помазаників Божих". Ця віра в божественність влади пройшла до нас крізь віки.
Що ж стосується ненависті, то тут і так усе зрозуміло – недолуге керівництво країною, що призвело до тотального зубожіння населення, не могло не позначитися на ставленні громади влади. Не варто також забувати про психологічні фактори, що діють на спільноту в тім випадку, коли нівелюється рівність – і хтось підіймається на вищий щабель у владній ієрархії, а хтось залишається все на тому ж.
Саме ось це, апріорі негативне ставлення до влади, може зіграти з людьми злий жарт.
Запорукою успіху місцевих громад є тісна співпраця між владою та громадою. Громада має бути зацікавленою в розвиткові своєї адміністративної одиниці не менше за органи місцевого самоврядування.
Зрозуміло, що в глобалізованому світі, котрий, за висловом кореспондента The New York Times Томас Фрідмана, стає пласким, сучасна людина все менше відчуває свій зв'язок із певною територією. Відкриття кордонів, інформаційна революція – усе це стало поштовхом до того, що велика кількість населення перестала вважати себе членами міської (обласної, районної, селищної, сільської) спільноти й, відповідно, брати на себе відповідальність за те, що відбувається довкола неї. Не поспішають на допомогу й ті, хто все-таки визнають себе членами громади.
Зрозуміло, що основний тягар повинен лягти на плечі самих депутатів та голів рад. Проте жодна допомога не буде зайвою.
Для налагодження відносин зі спільнотою та покращення роботи місцевого самоврядування, керівники рад іноді вдаються до створення дорадчих органів, так званих громадських рад, членом якої може стати майже кожен охочий житель відповідної територіальної одиниці, компетентний у тій чи іншій сфері життєдіяльності міста, області, району тощо.
Що цікаво, значна частина ідей зустрічається багнетами в незалежності від того, чи буде вона корисною для громади, чи ні.
Особливо дивує негатив, котрий виливається на тих, хто лиш нещодавно вступив у свої обов'язки. Але ж людям неодмінно варто дати час для формування команди, розробки конкретного плану дій та адаптації. Неодноразово траплялися випадки, коли у всіх бідах міста громада звинувачувала новообраних голів, котрі ще не встигли скласти присяги. При цьому забувають, а, частіше за все, просто не знають, що до вступу у свої повноваження новим мером, керівництво територіальною одиницею лежить на плечах старого.
Також ніяк не вдається викорінити з умів жителів нашої країни думку, що депутати місцевих рад отримують заробітну платню за свою працю.
Як показує досвід журналіста та викладача Києво-Могилянки Ірини Федорів, яка за підсумками місцевих виборів стала депутатом Коцюбинської селищної ради, значний відсоток жителів щиро дивується, що існують такі люди, котрі дійсно бажають покращити життя та вирішити проблеми громади.
Народ намагається зрозуміти, у чому каверза, і який пані Ірина матиме із цього зиск?
У голові більшості громадян глибоко укорінився стереотип, що всі депутати неодмінно: хабарники, казнокради, дери банять землю, мають народ за рабів. Таке ставлення спільноти до влади породжене попереднім досвідом спілкування з нею – обранці сприймають народ лише як електорат, тому вся робота по благоустрою проводиться акурат перед виборами. Крім того, доволі часто самі депутати створюють перешкоди на шляху тих своїх колег, що реально готові вирішувати проблеми своєї громади, щоб, бува, вигідно не вирізнялися на їхньому фоні.
Не меншою проблемою може стати й спроба навести лад у роботі апарату ради її керівником. У кулуарах українського парламенту нардепи неодноразово заявляли, що в жодному разі не варто псувати стосунки із працівниками апарату ВР, бо швидше ти підеш зі свого місця роботи, ніж вони. Такі самі впливові люди трапляються й у регіонах, причому доволі часто саме вони заважають проводити реформи.
Також у числі працівників апаратів органів місцевого самоврядування залишилася велика кількість людей, котрі працюють там ще з радянських часів. Зазвичай саме ці робітники зі своєю "совковою" ментальністю ніяк не можуть зрозуміти, чому новий керівник вимагає все робити так, як того вимагає закон, а не так, як звикли робити до того, бо ж усе одне "прокатувало". Багатьох доведеться вчити елементарних речей, а частину таки звільнити.
Саме спроможність дисциплінувати підлеглих, навести порядок в апараті ради – може стати тестом на профпридатність обласних, районних, міських голів.
Окрім цих проблем, нових представників місцевого самоврядування очікує й низка інших перевірок: на вміння домовлятися з органами виконавчої влади на місцях; на лобіювання та відстоювання інтересів громади; на залучення інвестицій тощо.
Очевидно, що шлях собі вони обрали нелегкий. Але, якщо зрозуміють, що їхня сила – у співпраці із громадою, то мають шанс стати вдалим прикладом для наслідування та зайнятися реальною розбудовою своїх населених пунктів.
Народ теж має усвідомити, що тягнути кота за хвіст уже немає куди – ще кілька каденцій, і всі ми залишимося біля розбитого корита: зі зруйнованим та розкраденим житлово-комунальним господарством, роздерибаненим земельним фондом та нульовим рівнем інвестицій та інновацій.
Тому варто скористатися шансом, поки громада ще його має, і спробувати вступити в діалог з органами народовладдя.
І нехай це звучить пафосно й популістично, але – лише спільними зусиллями вдасться досягнути реального результату. Per aspera ad astra.
Назарій Заноз, спеціально для УП
