Хто вилікує парламент?

З вищого представницького органу українського народу Верховна Рада перетворилась на гладіаторську арену, де ведуться бої без правил. У зв'язку із цим сьогодні в парламенті потрібні не мудрі політики, висококваліфіковані юристи й економісти, радше майстри рукопашного бою.

Депутати вже забули, що мають приймати закони в інтересах усього українського народу, а не мірятись силою, відстоюючи вузькопартійні інтереси.

Чому так ведуть себе народні обранці?

Лікарі кажуть, що перед лікуванням, людині потрібно правильно поставити діагноз. Тобто виявити причину, яка викликала захворювання.

Аналогічний підхід можна застосовувати й для виправлення недоліків діяльності соціально-політичних інститутів. У цьому випадку їх можна порівнювати з організмом хворої людини. І, у залежності від діагнозу, рекомендувати терапевтичні або хірургічні методи лікування.

Якщо висловлюватись мовою лікарів, можна стверджувати: причиною хвороби нинішнього парламенту є пропорційна система виборів.

Обрані за закритими партійними списками депутати є не представниками українського народу, а лише рядовими бійцями політичних партій, які делегували їх до парламенту.

Для того щоб виправити становище потрібно змінювати систему виборів.

Незайвим буде нагадування, що Україна є республікою, де єдиним джерелом влади є народ.

Органи державної влади та їх посадові особи отримують владні повноваження – саме від народу. І тому мають діяти лише в інтересах того, хто наділив їх цими повноваженнями, тобто в інтересах народу.

Але останнім часом вищі посадові особи держави досить часто діють усупереч інтересам народу, порушуючи Конституцію й закони. У країні виникла реальна загроза узурпації влади.

Загальновідомим є те, що Центральна виборча комісія 22 листопада 2010 року, всупереч вимогам закону, не проголосила початок чергових парламентських виборів.

Крім того, народні депутати, шляхом внесення змін до Конституції, намагаються продовжити термін власних повноважень. Вони, мабуть, забули, що зміна визначеного в Основному законі терміну повноважень ВР – це зміна Конституції. А в 5-й статті Конституції визначено, що "право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами".

Народні депутати не можуть самостійно продовжувати термін власних повноважень. Це може зробити лише той, хто видав їм представницький мандат. Тобто народ.

При цьому, у випадку схвалення на референдумі змін до Конституції, які передбачають збільшення терміну повноважень ВР, ця норма мала б поширюватись лише на парламент, який буде обрано після внесення відповідних змін до Основного закону.

Якщо Україна є правовою державою, то всі мають дотримуватись вимог чинного законодавства. Це стосується і рядових громадян, і вищих посадових осіб держави. Тому чергові парламентські вибори мають відбутися в передбачені Конституцією строки.

Відповідно до 77-й статті Конституції, вибори народних депутатів проводяться в останню неділю березня четвертого року повноважень ВР. Якщо дотримуватись вимог Основного закону, то чергові парламентські вибори мають бути проведені 27 березня 2011 року.

Згідно з 16-ю статтею закону "Про вибори народних депутатів" ЦВК мала оголосити початок виборчої кампанії не пізніше ніж за 125 днів до виборів. Але більшість членів ЦВК відмовилась.

З юридичної точки зору, у діях членів ЦВК є ознаки злочину, передбаченого статтею 364 ККУ "зловживання владою або службовим становищем". У цьому випадку генпрокуратура мала б порушити кримінальну справу й притягнути до відповідальності винних осіб.

Зрозуміло, що порушників закону можна покарати шляхом притягнення їх до кримінальної відповідальності, але чи буде це гарантією проведення парламентських виборів у передбачені Конституцією України строки?

Очевидно, що ні.

Уже порушено всі передбачені законом терміни. І в разі проведення парламентської виборчої кампанії за нинішнім законом, будь-яка незадоволена результатами виборів сторона буде мати формальні підстави для визнання цих виборів недійсними в судовому порядку.

Який же може бути вихід із цієї ситуації?

Зрозуміло, що лише юридичними засобами цю проблему вирішити неможливо. Має бути політичне рішення.

Потрібен новий закон про вибори народних депутатів, де будуть установлені коротші строки проведення виборчої кампанії. Крім того, потрібно змінювати й саму систему виборів.

В Україні за 20 років відбувались вибори й за мажоритарною, і за змішаною, і за пропорційною системами. Ми знаємо недоліки та переваги кожної із цих систем. І тому можемо зробити свідомий вибір – і залиши той варіант, який найкраще буде відповідати інтересам народу.

Сьогодні можна стверджувати, що найгіршою для України є нинішня пропорційна система виборів за закритими списками.

Виборчі списки формуються партійними лідерами, виборці жодним чином не можуть впливати на обрання чи не обрання того чи іншого кандидата. Ці питання вирішує вища партійна бюрократія. У результаті, особа, яка хоче стати депутатом парламенту, має звернутись до партійних лідерів. І лише вони визначають кого включити до списку, а кого – ні.

Такий підхід породжує внутріпартійну корупцію, адже за прохідне місце в списку кандидатам доводиться платити дуже великі гроші.

Обрані за сформованими на корупційній основі списками парламентарі є носіями вірусу корупції, який вони переносять у ВР. Чому ми тоді дивуємось, що Україна є однією з найкорумпованіших держав у світі?

Корупційні основи закладені в самому законі про вибори. І без зміни принципу формування законодавчого органу, боротися з корупцією буде практично неможливо.

Чи можна розірвати зачароване коло шляхом впровадження змішаної системи виборів?

Вона також має свої недоліки. У частині обрання народних депутатів за закритими списками – ті самі, що й пропорційна. Але тут з'являються мажоритарні округи, де виборці можуть самі зробити вибір із досить значного числа кандидатів.

Але мажоритарних виборчих округів буде 225, і в середньому на кожному окрузі буде приблизно 200 тисяч виборців. При такій великій кількості виборців більшість кандидатів за короткий період виборчої кампанії не зможе провести зустрічі з усіма виборцями, і донести до них основні ідеї своєї програми.

Напевно, за таких обставин перевагу будуть мати кандидати, які мають або великі гроші, або можуть застосувати так званий "адміністративний ресурс".

Крім того, тому хто стане депутатом від мажоритарного округу буде дуже важко працювати в окрузі, де є 200 тисяч виборців. Ані виборці не будуть бачити свого депутата, ані депутат – виборців. Ефективність роботи депутата як представника громади буде надзвичайно низькою.

Виходом із цієї ситуації може бути повернення до чисто мажоритарної системи виборів.

Якщо депутати будуть обиратись в 450 мажоритарних округах, то це означає, що на кожного депутата буде припадати не більше 100 тисяч виборців.

Як показує й наш власний досвід, і досвід зарубіжних країн, така кількість виборців є оптимальною, і дозволяє забезпечити ефективність роботи депутата, і в парламенті, і на виборчому окрузі.

Тепер щодо висування кандидатів у депутати.

Таким правом мають бути наділені не лише політичні партії. Повинно бути збережено й інститут самовисування.

Позбавивши партії монополії на висунення кандидатів, можна вирішити відразу декілька проблем.

По-перше. Виборці напряму, без посередництва політичних партій, зможуть контролювати свого депутата й давати оцінку його діяльності.

По-друге. Позапартійним громадянам не потрібно буде йти до партійних бюрократів і давати їм гроші за право висунення кандидатом у депутати. Це значно зменшить рівень внутрішньопартійної корупції й буде сприяти тому, що політичні партії будуть висовувати до парламенту не "грошових мішків", а носіїв суспільно-політичних ідей.

По-третє. Повернення до мажоритарної системи виборів буде сприяти ліквідації "паперових партій", які створювались лише для виконання технічної функції. Тобто таких, які не є реальними носіями політичних ідей, а використовуються лише для створення виборчих блоків, участі у виборчих комісіях, або з метою торгівлі правом висунення від тієї чи іншої партії кандидатів у депутати.

По-четверте. Наявність позапартійних кандидатів, які пішли шляхом самовисування, буде створювати здорову конкуренцію на виборах, що буде змушувати партії залучати у свої ряди кращих людей. Це піде на користь і політичним партіям, і всьому суспільству.

Слід сподіватись, що, в умовах конкурентної боротьби, до ВР будуть обрані найбільш підготовлені до роботи в парламенті громадяни. Від цього виграє й держава й виборці.

Для забезпечення більш об'єктивного результату виборів варто було б запровадити двотурову систему виборів, де передбачити, що обраним вважається кандидат, який набере більше 50% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Якщо ніхто з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, то проводиться другий тур, у якому приймають участь два кандидати, що набрали найбільше голосів виборців. Для забезпечення результативності голосування обраним має бути кандидат, який у другому турі набере відносну більшість голосів виборців.

Для обмеження впливу на виборців шляхом адміністративного тиску, можна було б зобов'язати державних службовців, співробітників правоохоронних органів та суддів, які хочуть брати участь у виборах за 2 місяці до початку виборчої кампанії подати у відставку.

Враховуючи всі ці аргументи, можна зробити висновок.

На сучасному етапі розвитку української державності повернення до мажоритарної системи виборів дасть можливість сформувати депутатський корпус, який буде складатись із громадян, які користуються найбільшою довірою виборців.

Це має значно покращити роботу ВР та буде сприяти прийняттю в парламенті мудрих і виважених рішень та справедливих законів.

Олег Березюк, голова Українського юридичного товариства, спеціально для УП