Політика – це мистецтво побажань Путіна
"Представляешь, Маня, пришёл ко мне Вова, посидел, телик посмотрел, трахнул меня и ушёл. А зачем приходил, так и не сказал". Анекдот
Дорогі українські ветерани ВВВ, мені соромно за Вас!
З дитинства я пишався Вашим внеском у перемогу над фашизмом. Співчував тій нелегкій участі, яка випала на Вашу долю. Звільняв для Вас місце в автобусі й черзі. Із захватом і повагою дивився на дідові ордени.
А Ви, виявляється, халявщики!
Поки російський народ ніс основне навантаження в боротьбі із клятими загарбниками, Ви, як тепер стало зрозумілим усім, нічого суттєвого для перемоги не зробили! Цю перемогу могли отримати й без Вас! Знову, як завжди, на горбі російського народу, у рай вирішили в'їхати!
Навіщо один із моїх дідусів, Іван Руденко, загинув під Кенігсбергом, коли там міг загинути дід Путіна? Мабуть, лох був. Цін на нафту не знав. Треба було просто німців за нафтові гроші купити, як зараз робить переможець, альфа-хамець Путін.
Я не буду всупереч хамцю вказувати цифри – у мільйонах! – загиблих у тій війні українців. Я не буду навіть казати про те, що мужички-сибірячки підгребли на розбір шапок, коли хребет гітлерівській армії був зламаний зусиллями вихідців з України! Усіх національностей, різнокровних, різноносих, різномастних українців!
Мене цікавить інше.
Вас знову прирівняли до ресурсів!
Вас знову мірятимуть на трудодні, рахуватимуть, як споживацьку одиницю. Це робить із Вами, українські ветерани, російський прем'єр та його однодумці та приспішники, які зараз при владі в Україні. Вас знову вітатимуть на День Перемоги, даруватимуть статуетки й кілограм гречки. І вважатимуть бидлом, людським ресурсом.
Вам так зручніше й звичніше? Це Ваше право.
Але, мене ніхто не примусить, я, як би цього комусь не хотілось, ніколи не вважатиму Вас людським ресурсом, і ніколи не рахуватиму людські жертви на відсотки. І ніколи не мірятиму: хто більше постраждав. І ніколи не пишатимуся перевагою в цьому відношенні.
Бо це – людожерство.
Я не змагатимусь з людожерами й не гратиму по їхнім правилам.
Я маю дилему: або визнати, що Ви – тюхтії нікчемні та захребетники, або визнати, що Путін – знавіснілий політичний гном. А в тому, що він надувся до таких розмірів, зовсім немає його особистої заслуги. Виключно заслуга бушівських техаських приятелів, які роздмухали ціни на нафту, а з ними й Путіна, як повітряну кулю.
Угадайте, любі мої старики, на чий бік Ваш нащадок схилиться?
Вибере він конформізм, як український МЗС, чи принципову позицію?
До речі, стосовно позиції. Віковічної.
Ось "чудь бєлоглазая" і повилазила з усіх щілин! Показала всім "слов'янофілам", на якій "йолке", цитую президента, вона їх вертіла!
Віктор Федорович Янукович, при наступній зустрічі потисніть йому руку, обніміть Володимира Володимировича, адже він ваш брат! Його ставлення до українських ветеранів ВВВ дорівнює вашому. Донбас переміг у ваших головах.
А тепер про головне.
Бо головні події в історії людства завжди відбуваються в душі людини.
Чому мене, бандерівця за переконаннями, цей путінський пасаж образив? Чому він не викликає злорадства на кшталт: що, мовляв, з'їли?
Тому що я розумію просту істину: ми, українці – "ето што-то одно", а вони – "ето што-то другоє". Так було, є й буде. Поза чиїсь бажання.
Скільки Путін нас у це тицятиме, може, нарешті, самі в цьому собі зізнаємось?
Сергій Левитаненко, спеціально для УП
