Як очистити владу у два прийоми

"Ми захопили владу і хочемо збудувати на цім світі тільки для себе життя, а не для вас…"

Тодось Осьмачка "Ротонда душогубців"

У вихорі нещодавніх подій в Україні, як-то вибори до місцевих органів влади і наступного після цього повстання підприємців супроти Податкового кодексу, якось пройшла повз уваги одна вельми цікава і значуща подія у сусідній з нами Грузії. А саме – ухвалення у першому читанні закону про люстрацію.

Чи то наші засоби масової інформації просто не помітили цього кроку у державі, яка ще нещодавно лише на крок випереджала Україну в спробах вирватися з цупких обіймів "старшого брата", чи то не вважали його значущим, проте досвід у проведенні подібного закону може послугувати й Україні. Адже це – досить простий і дієвий спосіб позбутися нашої так званої "еліти" в два прийоми.

Можна довго сушити голову питанням, як ми скотилися до такого життя і чому влада не дбає про народ, або хто і чому за неї голосував. Однак у підсумку маємо компрадорсько-клептоманську олігархію замість омріяної демократії та свавілля чиновників всіх рівнів замість верховенства права.

Тому давайте розберемося, хто ж наші вожді. Їх можна класифікувати за багатьма принципами, починаючи від партійного кольору і закінчуючи шириною обличчя на екрані.

Але спільне в них неодмінно одне – всі вони вихідці з комуністичної партії. І так звана опозиція, і чимало націонал-патріотів, і регіонали, і самі комуністи. Більшість з них – колишні політруки, комсомольці, номенклатурники і просто стукачі або їх діти.

Щоб не бути голослівною, наведу кілька прикладів. Батько пана Луценка був першим секретарем Рівненського міського комітету КПУ, а також секретарем ЦК КПУ і членом Президії ЦК КПУ.

Володимир Литвин працював в ЦК КПУ і захистив дисертацію на тему "Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966-1975)".

Можна тільки уявляти, чому він вчив студентів-істориків Київського Університету.

Навіть порівняно молодий Вадим Колесніченко примудрився побути першим секретарем Володимир-Волинського комсомолу, а Анатолій Матвієнко доріс до 1-го секретаря ЦК ЛКСМУ та члена ЦК КПУ.

Я вже не кажу про сумнозвісного Віктора Медведчука, з легкої руки якого зогнив на каторзі Василь Стус.

Якщо ж взяти нинішніх найвищих державних посадовців від ПР, то як мінімум третина з них або ж колишні кадебісти, як Володимир Сівкович чи Олександр Попов, або ж колишня партноменклатура, як Віктор Славута, Віктор Тихонов чи Володимир Яцуба.

Ще як мінімум третина – так чи інакше пов’язані із криміналом, а ще третина – колишні водії та секретутки, коханки та коханці, ну і, звичайно ж, родичі.

А якщо копнути нинішню КПУ, моральні критерії провідників якої можна резюмувати епіграфом до цієї статті, то волосся дибки встає від таких представників народу.

Отже, як бачимо, ноги сьогоднішніх горе-правителів ростуть якраз із того самого місця, в якому Україна опинилася після 1918 року. Тому не дивуймося, що влада не дбає про народ.

Бо вона не є народом, а ордою, що прийшла грабувати нас з вами під різними гаслами. Так чинили їх діди, батьки, так поступають і вони зараз.

Повертаючись до прийнятого грузинами закону про люстрацію, який, до слова, вже давно діє в інших східноєвропейських країнах – Угорщині, Польщі, Естонії, Литві, Латвії, Чехії, Словаччині – він би став у пригоді і нам, українцям.

Фактично цей закон є забороною обіймати владні посади всім, хто був причетний до злочинів комуністичного режиму, а також надає доступ до інформації щодо минулого кожної особистості, якій заманеться податися у державні керівники.

Навіть суто з точки зору права людини має знати, кого вона обирає, останній момент вже сам по собі є неабияким досягненням.

Чим би це було погано для України? Народ знав би правду про тих, хто зараз у владі, і про тих, хто туди рветься.

Перші мали б змогу піти собі на відпочинок або навіть за ґрати (злочини проти людства терміну давності не мають!), а другі з самого початку своєї політичної кар’єри замислювалися б над своїми діями і вчилися б відповідальності.

Звичайно, ухвала подібного закону викликала б хвилю обурення насамперед з боку Кремля і його приспішників. Але якщо Україна хоче бути не тільки незалежною, але й вільною, то час вже позбавитися стокгольмського синдрому. Бо, як відомо, хто продасть свободу за хліб, не матиме ані хліба, ані свободи.

Тому корисним буде й нам вивчити досвід пострадянських держав, що давно заборонили зайдам і запроданцям вирішувати їхні долі. Перший крок у цьому напрямку міг би стати визнання комуністичного режиму як злочину проти народу і заборона комуністичної символіки нарівні з фашизмом.

Другим – прийняття закону про люстрацію. Таким чином, ми б вирішили наше питання корумпованої влади у два простих прийоми.

Пам’ятаймо, що комуністи як і кдб-шники колишніми не бувають.

Якщо вони упосліджували й грабували населення все своє життя, то навряд чи стануть добрими самаритянами на схилі літ. Їхні діти природно вчилися у них самих, переймаючи їхню поведінку і цінності, тому очікувати від них любові до України, турботи за власний народ і гідних еліти вчинків, не варто. Яблуко від яблуні далеко не падає.

Отже, будьмо пильними і допитливими, і вимагаймо очищення нашого суспільства від комуністичних упирів.

Більшість країн світу вже давно поставили знак "дорівнює" між фашизмом і комунізмом. Час й нашому суспільству розпочати роботу над цим. І вимагати від можновладців кроків, спрямованих на ухвалення відповідних законів.

Тільки під тиском суспільства, кожного з нас, країна зможе позбавитися всім набридлої номенклатурної влади. Всього у два прийоми.

Інна Тарасюк, Богота, Колумбія, для УП