Wikileaks як провісник Темних віків

Wikileaks визнано феноменом світової політики. Це водночас і так, і ні. Адже "зливи", оприлюднені на сайті, сама назва якого містить слово "злив", не змінюють наших уявлень про світ. Проте скандал довкола Wikileaks яскраво окреслює суть світоустрою.

Не геополітики, як здається багатьом, і не зовнішньої політики США, як здається декому, але дечого значно глибшого. Якщо хочете, феномен Wikileaks, як ніщо інше, демонструє: світ живе в режимі "медіакратії", а не "демократії" чи ще якогось устрою з традиційною назвою.

Адже всім і так було зрозуміло, що американський Держдеп не довіряє Владіміру Путіну, не в захваті від Ніколя Саркозі, і вважає Махмуда Ахмадінеджада чимось на кшталт Адольфа Гітлера. Як справедливо вказала відома російська журналістка Юлія Латиніна, сенсація була б, коли б в оприлюднених сайтом депешах американських дипломатів ішлося про те, що Ахмадінеджад та Каддафі "хороші хлопці", а Буш напав на Ірак заради нафти. Але нічого подібного там немає.

Як влучно пожартував колись відомий російський письменник Віктор Пєлєвін, в сучасних умовах слово "демократія" походить не від грецького слова "народ", а від англійського терміну "demo-version". Заслуга Wikileaks полягає в тому, що тепер це ясно всім.

Що зробив творець Wikileaks пан Ассанж (він же, в деяких транскрипціях, Ессендж)? Він створив платформу "зливу", і на цю платформу потоком пішли матеріали, які здобували зовсім сторонні люди. Такі, як, наприклад, рядовий армії США Бредлі Меннінг, який передав сайту десятки тисяч сторінок документів про хід бойових дій в Іраці й Афганістані.

Сам Меннінг сьогодні чекає на вирок в американській в’язниці, і з цієї в’язниці він, швидше за все, живим не вийде. Але не тому, що з ним там станеться щось таке, як сталось із українським студентом Ігорем Індилом в звичайному київському РВВС. Просто містерові Меннінгу дадуть від півсотні до вісімдесяти років. Його життя закінчиться в тюремній лікарні просто тому, що люди стільки не живуть.

Відтак, якщо вже когось називати герєм – або злочинцем – то це не Джуліана Ассанжа, а Бредлі Меннінга. Та кожного, хто йде його шляхом.

Ассанж як не-Мельниченко

Сутність медіакратії передбачає, що все таємне рано чи пізно стає явним. Також вона передбачає, що така відкритість інформації НІЧОГО НЕ МІНЯЄ. Це важливий момент, і в нього треба вдуматись.

Проведемо паралель з нещодавніми українськими реаліями. Чи можна вважати українським Бредлі Меннінгом знаменитого Миколу Мельниченка? Відповідь, як це не дивно на перший погляд – ні.

З одного боку, вони обоє вчинили злочин, за законами своїх держав. З іншого боку, майор Мельниченко має формальне виправдання. Адже український закон дозволяє, більше того – схвалює порушення закону, якщо це необхідно для відвернення чи розкриття ще більшого злочину. Наприклад, ніхто не засудить вас за вбивство в межах необхідної самооборони – або для захисту третьої особи, яку інакше було б убито тим, кого вбили ви.

Тобто Мельниченко має цілковите право заявляти, що прослуховував Президента України, щоб вивести на чисту воду організаторів убивства Георгія Гонгадзе, фальсифікацій виборів і таке інше. Власне, саме так він і заявляє (я говорю тут про формальний бік справи, а не про істинні мотиви майора Мельниченка, які мені, врешті-решт, невідомі).

А які злочини розкрив чи відвернув сайт Wikileaks, публікуючи сотні тисяч депеш американських дипломатів в усьому світі? Що Путін – це "alpha-dog"? Що представники США в ООН слідкують за "політичним авторитетом" генсека Пан Гі Муна? Що Вашингтон хотів би об’єднання двох Корей на капіталістичних засадах?

Безумовно, це – великі "сенсації". І такі ж "злочини".

Печальні істини

Можливо, подальші публікацій таємних депеш розкриють щось дійсно скандальне. Як було з тим же "Іракським досьє", де є свідчення про те, що американці рятували випадково постраждалих від їхніх авіаударів дітей – але є й свідчення про свідоме знищення терористів, які кидали автомати й здавались у полон.

Та навіть поява таких свідчень не змінить головного: "зливи" Wikileaks самі по собі не мають жодного сенсу поза контекстом, у який їх поміщають інші засоби масової інформації.

Наприклад, всі російські мас-медіа з величезним задоволенням написали про депешу Джона Тефта, який, працюючи послом США в Грузії, доповідав у Вашингтон влітку 2008 року, що "не сумнівається" в готовності Грузії завдати удару по Південній Осетії. "Американці знали, що Грузія першою напала на Осетію", - такими заголовками вже третій день рясніють російські стрічки новин.

Фальсифікація наочна. По-перше, американці ніколи й не заперечували, що бойові дії почали саме грузини. Просто вони вважали, що у Тбілісі на це були такі ж права, як у Росії свого часу – на напад на Чечню. США вважали Південну Осетію частиною Грузії – так само, як Москва вважала бунтівну Чечню частиною Росії…

По-друге, з депеші Тефта (пізніше – посла США в Україні) прямо випливає, що США були не зацікавлені у війні. "Ми сподіваємось втримати ситуацію під контролем" - пише Тефт, явно маючи на увазі відвернення конфлікту. Але російський читач, уже багато років накручуваний розповідями про людожера Саакашвілі, за спиною якого стоїть Вашингтон, розуміє все інакше.

Це і є свідченням цілковитої беззмістовності таких явищ, як Wikileaks. Адже Wikileaks усього лише оприлюднює інформацію. А от тлумачення цієї інформації залишається справою інших. І вони, ці інші, тлумачать її, як завгодно їм – або їхнім хазяям. Wikileaks просто говорить правду – але це те самісіньке, що не говорити нічого.

І це призводить до страшного висновку, який, утім, треба мати мужність визнати, щоб адекватніше розуміти світ, в якому ми живемо. Дуже стисло цей висновок – до речі, далеко не новий – лунає так: ми живемо не в світі фактів, а в світі інтерпретацій. Пояснення – все, факт – ніщо. Можна тільки дивуватися, що навіть після скандалу довкола Wikileaks щось вперто не дозволяє багатьом людям роздивитись цієї елементарної істини. Елементарної тому, що якраз вона жодних тлумачень не потребує.

Кінець ідеалів

Феномен Wikileaks кличе і ще до одного висновку, прямо пов’язаного з попереднім. І не менш сумного. Висновок цей настільки ж простий, як і жорстокий: світ, в якому немає "правди", а є лише її різні тлумачення, не може розраховувати на жодний прогрес. Адже прогрес – це лише рух до якоїсь абстрактної істини.

Ще й сьогодні такими істинами вважаються "демократія", "права людини", "загальне благоденство", "свобода совісті". Проте саме сьогодні ми наочно спостергіаємо глибоку кризу всіх цих понять.

Адже всі держави світу займаються шпигунством, в усіх "військових операціях" гинуть невинні, і всі без винятку місії при ООН повинні інформувати Центр про авторитет генсека Організації. Але ось стається так, що держава, яка досить давно взяла на себе місію нести світові ідеали "рівності", "свободи" та "прав людини", виявляється в своїй повсякденній діяльності такою ж, як і всі.

І тільки значно пізніше стане ясно: це – не крах даної конкретної держави у вигляді США. Це – крах самих ідеалів. А оскільки всі держави разом з їхньою зовнішньою політикою влаштовано більш-менш однаково, цей крах не означає потенційного покращення світу. Навпаки – він означає, що всі можуть робити, що завгодно. Адже так роблять самі хвалені американські "ідеалісти"!

Більше того. Один зі "вторинних" скандалів довкола Wikileaks пов’язаний з закриттям хостингу цього сайту на ресурсі Amazon.com. "Амазонці" прикрили хостинг на прохання американської влади, про що й було повідомлено цілком офіційно. Джуліан Ассанж, звісно ж, одразу заявив про утиски свободи слова.

Але чорна, сумна й неприємна правда полягає в тому, що саме американський пієтет до свободи слова загнав Америку, а разом із нею і всю "Зпхідну цивілізацію", в пастку, виходу з якої немає. Дійсно: як виглядав би американський уряд в очах решти світу, якби не зумів навіть ліквідувати "прописку" скандального сайту на власній веб-території?

Для лідерів деяких держав, котрі утримують в концтаборах тисячі політв’язнів, або надсилають незгодним по кілька грамів полонію, або просто смажать своїх політичних опонентів на спецально освяченому вогнищі, це було б очевидним виявом слабкості. І не слабкості Америки, а слабкості демократії.

Найгірше, втім, полягає в тому, що сам феномен Wikileaks уже став таким свідченням. І люди, які вирішують політичні суперечки за допомогою концтаборів, полонію та вогнищ, УЖЕ ПЕРЕКОНАНІ в тому, що їхній шлях – найкращий, а всі ці балачки про верховенство права та права людини навіки повинні залишитись їм до одного місця.

Втім, вони, ці люди, були переконані в своїй правоті й раніше. Завдяки волелюбному сайту Wikileaks вони просто отримали цьому зайве підтвердження.

Замість післямови

Масштаби кризи ідеалів нам іще належить осягнути повною мірою. Зараз досить сказати, що справа йшла до цієї кризи давно – Wikileaks лише стала її каталізатором. "Захід сповідує подвійні стандарти, а чому не можна нам?" - так завжди думали (й говорили) і представники тоталітарного Китаю, і керманичі газоритарної Росії, і афганські торгівці наркотиками та живим товаром, і людожерні вожді центральноафриканських "армій", і Уго Чавес, і Ахмед Ахмадінеджад.

Покращення не передбачається. Так само, як півтори тисячі років тому не передбачалось жодного покращення від того, що "волелюбні" германські племена знищили Римську Імперію, в результаті чого Європа на кілька століть занурилась у так звані "Темні віки".

Феномен Wikileaks тут – лише яскраве, але в цілому досить дрібне свідчення наближення світу до нових "Темних віків". Римська цивілізація знищила себе, з найкращих міркувань почавши давати права громадянства так званим "варварам", і винаймаючи їх для охорони своїх же кордонів. Нинішня цивілізація, "Pax Americana", знищує себе, поставивши понад усе свободу слова. Як би цинічно це не лунало, але це – факт.

Підстава для помірного оптимізму тут є лише одна: глобальні процеси навіть у наш "швидкий" час розвиваються вельми повільно. А отже, ні автор цих рядків, ні його читачі не мають шансу застати грядущі "Темні віки" в усій їх красі. Як і зрадник Америки, герой боротьби за свободу слова, рядовий армії США Бредлі Меннінг.