Україна як система: втрачені перспективи
Основними ознаками будь-якої системи, навіть попри відсутність чіткого визначення самого цього поняття, є: функціональність; здатність до саморегуляції; наявність такої структури, яка поєднуючи складові елементи системи поміж собою, дозволяє отримувати їм якусь нову якість, недоступну раніше.
Для цього система повинна володіти керуючим центром і підпорядкованими йому виконавчими органами, мати свою програму діяльності та володіти зворотними зв’язками для коригування цієї діяльності.
Системи можуть бути живі і неживі, біологічні і механічні, відкриті і закриті.
Відкриті – здійснюють обмін енергіями і речовинами з навколишнім середовищем, закриті – ні.
Важливим для розуміння діяльності систем є те, що згідно з другим законом термодинаміки ентропія (міра невпорядкованості) закритої системи може з часом або залишатися незмінною або лише зростати, а відкритої – в принципі бути якою завгодно.
Тобто відкрита система може руйнуватися й швидше закритої, але може існувати й довше за неї. Іноді – практично вічно, якщо буде відтворювати себе за рахунок матеріалів і речовин зовнішнього світу.
Найкращим прикладом таких відкритих систем є живі організми: деякі з них – ящірки, крокодили, комахи в практично незмінному виді існують вже сотні мільйонів років.
І навіть якщо відкинути те, що це їхнє існування забезпечується шляхом біологічного розмноження, то й навіть тоді тривалість життя однієї особини значно перевищує тривалість життя штучно створених небіологічних систем.
Так, відносно простий автомобіль старіє всього лишень за якихось 5-7, максимум – 20-ть років. Та й то – з постійними ремонтами і обслуговуванням. А набагато складніша людина легко долає 50-ти – 70-ти літній рубіж.
Ця ж закономірність спостерігається і у житті держав. Тривалість життя закритих, тоталітарних устроїв зазвичай не перевищує тривалості життя однієї людини, а відкриті й регульовані – існують століттями, успішно притому розвиваючись.
Проте таке більш тривале існування відкритих систем стає можливим лише при виконанні двох наступних обов’язкових умов:
По-перше, для цього відкрита система повинна володіти здатністю до оновлення своїх складових. Для біологічного організму – це клітини його органів і систем. Для держави – люди.
Причому це оновлення повинно забезпечуватися не просто біологічним відтворенням людей (народженням дітей), але й відтворенням в функціональному сенсі цього слова – вихованням нових поколінь вчених, інженерів, митців, управлінців, висококваліфікованих робітників і селян – і так далі.
А по-друге – відкрита система зможе існувати довше закритої лише в одному разі – тоді, коли їй вдасться "обійти" другий закон термодинаміки, виконати роль своєрідного "демону Максвела".
Нагадаємо, що зауваження Максвела на цей закон термодинаміки полягало в тому, що якби якийсь розумний демон відкривав перегородку в закритій посудині з газом при підльоті до неї швидших (більш енергоємних) молекул і закривав перед повільнішими, то таким чином йому б легко вдалося створити нерівноважний розподіл цих молекул (зменшити ентропію середовища) практично без ніяких додаткових затрат при цьому.
На рівні молекул, однак, таке реалізувати неможливо. Але лише трохи піднявшись в макросвіт – до найпростіших організмів, ми вже отримуємо щось подібне.
Адже саме так і діють усі живі істоти – "відкриваючись" при наближенні до джерела енергії чи необхідних їм матеріалів (як-от просто відкриваючи рот) і "закриваючись" в небезпечному чи непоживному середовищі.
Нобелівський лауреат фізик Ервін Шредінгер таку здатність живих організмів протистояти ентропії й вважав основною ознакою життя.
Але існувати вона може тільки в одному випадку – тоді, коли ці організми й справді, подібно до "демону Максвела", зможуть передбачати наступний розвиток подій.
А для цього вони повинні володіти певними органами сприйняття і аналізу інформації та вмінням встановлювати причинно-наслідкові зв’язки – хоча б ті, що відповідають основним цілям їхнього існування – розмноження і відтворення.
Навіть найпростіші, які насправді дуже часто виявляються не такими вже й простими, ведуть себе подібним чином. А розгляд усього живого саме з цієї точки зору ліг в основу системної психофізіології.
Ну і ще варто зауважити, що ця здатність до передбачення виникає як наслідок спроможності живих організмів проявляти власну, хай навіть і хаотичну, активність.
Тоді, порівнявши свій попередній стан з тим, що виник внаслідок проявів такої активності, вони й отримують можливість створювати причинно-наслідкові зв’язки.
І таким чином ентропія фактично стає фактором відбору ... більш розумніших – тих, хто здатний швидше й ефективніше навчатися. Навіть тоді, коли це стосується найпростіших…
Держава як система
Враховуючи вищесказане, ми й отримуємо, що для того, щоб існувати, державна система повинна володіти як мінімум:
Вмінням усвідомлювати і формулювати власні цілі.
Здатністю до цілеспрямованого регулювання власної відкритості стосовно зовнішнього щодо неї світу.
Механізмами сприйняття інформації щодо: розвитку цього світу; його реакції на будь-які спроби впливу на нього; стану і діяльності своїх внутрішніх підсистем.
Керівними органами, здатними: аналізувати отриману інформацію і приймати відповідні до неї рішення; складати програму власного розвитку; коригувати в разі необхідності або це рішення, або програму його реалізації.
Виконавчими механізмами, через які б впроваджувалися ці рішення – ієрархічною структурою влади.
Здатністю до саморегуляції – таким структурним і функціональним поєднанням підсистем, яке б: забезпечувало стабільність системи; забезпечувало її здатність до відтворення; забезпечувало її функціональність – здатність переслідувати певні цілі.
Здатністю до оновлення і відтворення – не тільки керівних, але й підпорядкованих органів: виховання дітей, освіти молоді, підготовки науковців, підприємців, висококваліфікованих робочих, підтримки селян, тощо.
Здатністю до коригування цілей існування і засобів їх досягнення відповідно до змін зовнішнього світу. В тому числі – і до заміни в разі потреби когось з виконавців.
Сприяти розвитку власної активності громадян – не обмежувати їхню свободу хоча б тоді, коли це не загрожує їхньому існуванню чи існуванню держави.
Що маємо?
Найперше – надмірну відкритість держави за усі роки її існування: безоплатна відмова від ядерної зброї; потурання всім вимогам Євросоюзу, якими б безглуздими вони не були; закриття Чорнобильської АЕС в розпал зими; відмова від співробітництва з Іраном; одностороннє (принаймні, поки що) введення безвізового режиму з ЄС, а тепер вже й з Китаєм (точніше – з Гонконгом).
Друге – втрата здатності до оновлення населення країни, навіть біологічного – не кажучи вже про оновлення наукового потенціалу чи виховання нових кваліфікованих кадрів. Такими темпами в країні скоро неможливо буде знайти ні газозварника, ні фрезерувальника – не те що вченого.
Третє – стагнація державної системи влади, фактична втрата нею здатності до власного оновлення. Саме його й мали б забезпечувати демократичні механізми виборів. Натомість – вже двадцять років країною правлять практично одні і ті ж люди.
Четверте – відсутність усвідомлення власних цілей і потреб. Хоча б у тому, що стосується відтворення населення. Замість того маємо постійний спад народжуваності; нездатність забезпечити потребу людей в тому, щоб просто жити, мати власне житло і сім’ю. Не кажучи вже про більше.
П’яте – настійливе обмеження активності громадян. Люди пасивні, що паразитують на державі – депутати, пільговики і держслужбовці – всіляко вітаються.
Активні – не мають практично ніякої можливості себе реалізувати, або й взагалі всіляко знищуються, як-от малий і середній бізнес, студентські й молодіжні організації, незалежні журналісти та експерти.
До відносно позитивних наслідків діяльності влади її прихильники правда віднесуть відновлення централізованого управління, але за відсутності механізмів його оновлення, цей фактор теж видається скоріш негативним, ніж позитивним.
Ігор Лубківський, для УП
