Хто врятує "рядового Райтера"?
Якось мені випала нагода, працюючи в редакції однієї з газет, поспілкуватись телефоном із Мустафою Найемом. Я проводила жартівливе "опитування вихідного дня" на тему танців. Пам'ятаю, як у відповідь на моє запитання: "Чи любите ви танцювати?", Мустафа пожартував: "Я "східний чоловік", тому більше люблю дивитися, як танцюють інші...".
Кажуть, у кожному жарті є доля жарту, а все інше – правда. Як з'ясувалось, гірка правда українського сьогодення полягає в тому, що бути "східним" у нас не лише невесело, але й небезпечно.
Проте, питання стоїть ширше, адже явище ксенофобії лежить не тільки в площині національності. Об'єкт ксенофобського ставлення – не "східний" чи "західний", він просто – "інший".
Ксенофобія (від грецьких слів ξένος (ксенос) – "чужинець", "незнайомець", та φόβος (фобос) – "страх") – це хворобливий стан, що виявляється у нав'язливому страху щодо "чужинців" чи просто чогось незнайомого, стверджує Великий тлумачний словник сучасної української мови.
Ксенофобія має різні обличчя – відомі й, так би мовити, рядові.
Вона знаходить форми прояву на різних рівнях організації суспільного життя – від держави до трудового колективу, іноді навіть – сім'ї. "Під прицілом" може опинитися будь-хто: людина або група, що вважається "чужою" серед певної спільноти, яка переважає кількісно. "Під розстріл" потрапляють і ідеї, поведінкові та культурні елементи, що сприймаються як "чужі". Адже кількісна перевага завжди дає змогу реалізувати "демократичний принцип більшості" у веденні будь-якої дискусії – перекричати можна будь-кого.
А, може, ксенофобія – це і є демократія?
Якщо так, то маємо всі підстави говорити про зростання рівня демократії в Україні. Статистика засвідчує: найнижчий рівень ксенофобії в нашій країні був у перші роки після проголошення державної незалежності. Із середини 1990-х даний показник почав зростати, і зараз рівень "нетерпимості по-українськи" є найвищим за останні 15 років.
У чому причина? Можливо – в економічній кризі, проте, пам'ятаючи слова класика, усі ми добре розуміємо, що витоки кожної кризи все одне знаходяться "в головах". На цьому рівні із кризовими явищами й потрібно боротися.
Але що може протиставити журналіст "караючому" кулакові беркутівця? Як "райтеру" можна боротися із проявами організованого волюнтаризму?
Дискусія з позицій "демократичного принципу більшості" – у даному випадку я маю на увазі понад 700 коментарів на статтю Мустафи – говорить майже одностайно: "ти й подібні журналісти не вмієте із простими людьми говорити", "не треба бути таким розумним" тощо.
Інші кажуть: є люди "недовчені", а є "перевчені" – тож розберіться спочатку в собі. Звичайно, починати кожен має із себе. Але шукати треба спільні "точки дотику", а не чиїсь "больові точки" з позицій брутальної сили та "демократичного принципу більшості".
Але до цього "демократія по-українськи" все ще, схоже, не дійшла.
Тому й урятувати "рядового Райтера" наразі, нема кому, окрім нього самого.
На противагу системі кругової поруки та беркутівському кулакові "райтер" може застосувати єдину свою зброю – гостре слово. Адже, як свого часу написав філософ-римлянин Боецій, можна людину кинути за грати, та неможливо ув'язнити її душу. Інший великий римлянин Сенека стверджував: засудження невинного засуджує й самих суддів.
Тому тримайся, Мустафо! І один у полі – воїн.
Юлія Комарова, політичний оглядач, спеціально для УП
