Псевдоопозиція – перешкода народовладдю!
Опозиція в Україні піддається нищівній критиці не лише з боку влади, а й із боку простих громадян, інтереси яких ця опозиція повинна захищати.
А критикувати є за що: і за розпорошеність, і за відсутність стратегії, і за безсистемність дій, і за дистанціонування від народу, який дедалі більше їй не довіряє, і за слабкість та неефективність, як наслідок попередніх ознак її блідої невиразності.
У класичній політології "опозиція" це:
1) меншість учасників політичного процесу, мета й погляди якої відрізняються від поглядів більшості;
2) організована група активних політичних суб'єктів, яка не поділяє й критикує офіційний правлячий курс і пропонує альтернативні проекти.
У сучасному ж українському ж варіанті, опозиція – це, усього-на-всього, кілька розрізнених груп політиків, відсторонених від влади, точніше, від "державної годівниці", які намагаються за будь-яку ціну туди повернутись. Ця "опозиція" далека від народу, не є виразником його волі й, відповідно, захисником національних інтересів.
Головна мета чинної опозиції – не слугувати народові (електоратові), а, тимчасово імітуючи таке "слугування", виграти чергові вибори. Для цього опозиція створила й усіляко підтримує міф про свою місію виразника та захисника інтересів простих українців.
Лідери парламентської опозиції постійно називають себе контролерами влади, хоча самі є вагомою частиною цієї влади. Вони полюбляють термін "парламентські партії", ніби ті "прописані" у Верховній Раді – щоб виборці до цього звикли й не обирали інших.
А чи може простий виборець попасти на прийом до лідера якоїсь партії, у тому числі й "не парламентської", чи просто завітати із пропозицією до партійного офісу?
Питання риторичне.
Лише під час виборчих баталій партії покидають закриті від людей офіси й самі "приходять" по голоси до свого виборця. Останній же протягом цього нетривалого періоду може навіть …сфотографуватися поряд з "партійним босом".
Політичні партії в Україні, злившись із владою, так і не спромоглися стати посередником між владою й народом.
Партійні лідери періодично наголошують, що в суспільстві катастрофічно не вистачає суспільного діалогу. Проте, самі вони не здатні налагодити діалог навіть між собою, щоб узгодити дії партій зі спорідненою ідеологією. Тому, на догоду владі, так звані "опозиційні" сили не координують свої дії, а конкурують між собою, мотивуючи це тим, що за умови політичного партнерства з іншими вони ризикують втратити власне політичне обличчя й програти на наступних виборах.
Вони знов і знов наступають на ті ж "граблі". Спочатку заявляють про об'єднання…після виборів. Потім поодинці щоразу на цих виборах програють. А в разі перемоги формують еклектичні коаліції, які призводять до чергової поразки.
Опозиція не бажає, та й не здатна, згуртувати громадсько-політичний актив України, створити (за Донцовим) "об'єднання людей одного духу", тому вона й не спроможна захистити український народ від свавілля влади.
Отже, настав час розвіяти міф про сучасну українську опозицію.
Так, опозиція, як впливовий інститут демократії, що є в кожній цивілізованій країні, безперечно, потрібна. Але вона сама повинна бути цивілізованою:
– діяти згуртовано, організовано й системно, із залученням позапарламентських сил;
– виражати волю народу, а не свою власну;
– пропонувати альтернативні проекти національного розвитку, і доносити їх до людей.
Пора ставити проблему утвердження демократії не в площині "влада – опозиція", а в площині "влада, як виконавець волі народу – народ, як єдиний носій суверенітету, тобто верховної влади в державі", залишивши політичним партіям роль активного посередника. І влада, і опозиція досить уперто ігнорують цю тезу, яка однозначно випливає з 5-ї статті Конституції. Така позиція консервує стан відсторонення народу від влади, перешкоджаючи розвиткові громадянського суспільства.
Тому необхідно не просто налагоджувати діалог влади з народом. Треба, замість стихійних "майданів", створювати дієві інституції народовладдя, щоб таки примусити владу слугувати народові.
Можливо, цього не розуміє, або вдає, що не розуміє, політичний бомонд. Але це відповідає потребам сьогодення.
Лідери громадсько-політичних сил самі повинні стати локомотивом зміни системи влади, яка повинна бути підконтрольною народові. А не займатись закликами людей до самоорганізації.
Адже протестна активність громадян стрімко зростає. Це перші ознаки становлення реального народовладдя.
Михайло Роль, спеціально для УП
