Про "хату скраю, яку хтось, та й впізнає…
Часто-густо приказки та прислів’я є давніми, традиційними, за походженням. З часом люди їх модернізують, вкладаючи більш сучасне значення. Але є приказки з нементальним корінням – вони з’являються на світ внаслідок нових суспільних, виробничих тощо обставин.
Такі "крилаті вислови" відповідають більш сучасній психології людини, яка живе в сучасних модерних економічних, політичних й соціокультурних умовах.
І велика помилка приписувати етносу, формованому віками, ті "характерні" риси, які він набув у ході зштовхування традиції і модерну в часи, коли модернізація мала не тільки (і не стільки) національний, але імперський та інтернаціональний посил.
До таких помилок я відношу викривлене тлумачення вислову "моя хата скраю", котре для більшості випливає у логічне ніби продовження "нічого не знаю" і фактично означає – "мені байдуже".
Байдужість цю приписують українцям як національній спільноті, що набула такої "риси характеру" ще в давні часи. Мовляв, і підтвердження є – індивідуальне селянське господарство і прагнення кожного селянина мати його.
І здається, що немає в світі гіршого етносу-нації, окрім як українці, які наполегливо ізолюються від справ своїх сусідів, друзів, знайомих…
Та чи справді це так? І кому вигідно виставляти жителів України саме в такому контексті? Спробуємо розібратися.
Написати цю статтю мене спонукали: набутий досвід участі у виборах до Черкаської міської ради як кандидата-мажоритарника, й акції протесту підприємців проти нового (чи нового?) Податкового кодексу.
Під час виборів до міськради Черкас мій опонент від Партії регіонів видав такий собі російськомовний бюлетень, в якому стверджував, що "недавно сомнительно-ментальное "моя хата скраю" все сильнее укрепляется в своем статусе".
Натомість як було би добре відродити "виняткові традиції справжнього добросусідства": "когда на улице "в три дома" собирались дружно живущие рядом соседи одной большой семьей – пели песни, танцевали, общались, рассказывали друг дружке о своем житье-бытье, делились успехами, помогали, чем могли…".
Іншими словами, йшлося про звернення до радянської міщанської спадщини, коли у невеличких дворах чоловіки збиралися пограти в шахи, карти, доміно, а жінки – зайвий раз перемити кісточки сусідам і поділитися "своїми успіхами". А якщо хтось і частує ще, і пародистів привезе – то ліпшого життя годі шукати!
Ось так кандидат від Регіонів протиставив владу "байдужих українців" владі "об’єднаних теплом сусідів".
Але мій науковий ступінь історика дозволяє стверджувати, що вислів "моя хата скраю, – нічого не знаю" хоч і є українським, та не є властивим українцю, як ознака байдужості до інших.
Час і обставини появи цієї приказки відомі. У ХІХ столітті, коли містами і селами Російської імперії повсюдно нишпорили поліцейські агенти і монарша жандармерія, а надто в 1920-1930-тих роках, коли більшовики встановлювали жорсткий контроль над завойованими територіями, в Україні (особливо у селах) люди домовлялися про такий собі залізний аргумент, чому вони не знають про ту чи іншу людину, подію чи явище.
"Моя хата скраю, – нічого не знаю", – казали вони допитливій агентурі влади, уникаючи таким чином відповідей про своїх сусідів.
А що жили українці родинами, вулицями і навіть селами дружно, – скаже вам будь-який етнолог-народознавець. Толоки, супряги, чумакування і тому подібні явища у виробничій галузі, вечорниці та інші елементи громадського побуту на дозвіллі – ось цьому доказ.
Невже все це свідчить про байдуже ставлення українців один до одного?
Чи може стрімкий вік модернізації з усіма його методами нацькування одних на інших, з підозрілим пошуком "ворогів народу", "шкідників" й напрацьованою системою "стукачів" і "павликів морозових" змусили людей значно знизити рівень довіри один до одного?
От і зараз інтернетівські форуми рясніють новинами і коментарями з приводу ухвалення Верховною Радою нового Податкового кодексу, а точніше як цьому чинить спротив середній і малий бізнес.
Частина дописувачів підтримує дії парламентської більшості, пропонуючи ледь не "резать дармоедов". Інша частина ставиться до невдоволення підприємців із розумінням, справедливо вважаючи, що кодекс стосується кожного.
Без перебільшень видно, що другу позицію сповідують переважно українці, тоді як прихильникам тих, хто звик жити за принципом "розділяй і володарюй" хотілося б, аби обрана ними влада підім’яла під себе цей сектор бізнесу (сподіваються, що їм на догоду).
Та дарма сподіваються, бо "одержавлене" (взяте під дах) мале чи велике підприємство буде встановлювати такі ціни, які скаже влада. І всі будуть сплачувати стільки, скільки їм укажуть.
Ринок на цьому скінчиться. Нічого не нагадує така податкова, з дозволу сказати, система? І як таке можна називати будівництвом "нової" країни?
Майдани України знову збирають тисячі людей. І це не "спекулянти", як їх нарікають оплачені провладні боти, гріючись кавою і стукаючи по клавіатурі новенького комп’ютера (ці ж, мабуть, не дармоїди). Поряд з торговцями стоять власники перукарень і чоботарень, перевізники та інші представники сервісного бізнесу.
Очевидно, що ці люди протистоять державі, яка ніколи не створювала громадянам нормальних економічних умов та й зараз не збирається. А поряд із ними ті не-підприємці, які усвідомлюють, що це стосується кожного. То чия хата скраю? Чия за високим парканом? І хто її охороняє?
Скажіть мені...
Сергій Шамара, кандидат історичних наук, Черкаси, для УП
