Чотири джерела і сім складових перемоги кучмізму
Неологізм "кучмізм" виник у часи акції "Україна без Кучми" та закріпився під час Помаранчевої революції. Кучмізм був породжений у роки роздержавлення соціалістичної власності, і проявився в приватизації, що супроводжувалася грубим порушенням законів і моралі. Як наслідок, утворився напівкримінальний клас олігархів.
Водночас кучмізм – це відмова від курсу на українське національне відродження. Розпочате за часів президента Кравчука, воно так налякало олігархів, що вони почали спішно створювати масові російськомовні видання й телеканали. Не без участі Табачника, при якому "Кучма працював президентом", освітні й військові структури було очищено від "свідомітів", було знищене українське кіно.
Зараз, після чергового повернення до влади Януковича й Табачника, наступ на все українське набрав войовничого й системного характеру.
Як могло таке статися? Звідки витікають джерела, що формують повноводдя кучмізму?
Кримінально-шахрайське походження крупного капіталу
Після припинення "комуністичного будівництва" в Україні було взято курс на повернення до ринкової економіки через роздержавлення соціалістичної власності. Роздержавлення могло йти різними шляхами: передачею державних об'єктів у колективну чи акціонерну власність, продажем на аукціонах тощо. Багато говорилося про польський метод шокової терапії. Сьогодні відомим став китайський шлях побудови капіталізму.
Україна не була б Україною, якби в ній не визрів власний, український – кримінально-шахрайський шлях.
Хоча Верховна Рада 1-ого скликання законодавчо закріпила низку норм, спрямованих на запобігання шахрайському привласненню державних об'єктів, ніхто на ці норми уваги не звертав. У бажаючих долучитися до "побудови капіталізму" виникла потреба порушувати закони чи обходити їх.
До приватизації були причетні дві основні категорії "прихватизаторів": очільники й родичі комсомольської й партійно-господарської еліти, та лідери кримінальних угрупувань. Перші знали, що й де "погано лежить" та мали легкий доступ до того місця, де воно "лежало". Другим не захотілося продовжувати грати в наперстки, коли ставки вже йшли на заводи, фабрики й банки.
Невдовзі ті й другі володіли вже не тільки підприємствами, а й цілими галузями. Наче за Карлом Марксом, заради збагачення вони не зупинялися ні перед чим: крали й убивали, не боячись ні закону, ні гріха.
Ось чому вони не зупиняються ні перед чим і сьогодні.
Вони "пхають" самі себе в президенти, міністри, депутати. Вони захопили вищі суди, прокуратуру, міліцію, центральну виборчу комісію. Шляхом шантажу й скуповування депутатів, вони окупували Верховну Раду, де часом упродовж однієї доби вносять зміни до регламенту й Конституції.
Високий рівень деукраїнізації України
Розукраїнення стало наслідком політики асиміляції етнічних українців, яка протягом трьох віків велася царським і більшовицьким режимами.
Електорат нині зберігає тенденцію до голосування не за класовими й соціальними критеріями, а за національними й регіональними. Це легко прослідкувати за кількістю голосів, відданих за ПР і Віктора Януковича, якщо "пересуватися" електоральною мапою від Луганська до Івано-Франківська.
Скільки б не обіцяли мешканцям західних областей "покращення життя вже сьогодні", вони не голосуватимуть за Януковича. Голоси за нього в західних областях є насамперед голосами "рускоязичних" та певної частини віруючих, загітованих священиками московського патріархату.
"Вкинені" попередньою владою в Донбас мільярди гривень не виправдали себе, бо "Донбасс своих не предаёт".
Атрафованість лівої ідеології
Власне, лівої ідеології в нас уже немає. Партії, що іменують себе лівими, комуністичними чи соціалістичними, такими вже давно не є. Адже лівий рух – це насамперед рух за усуспільнення засобів виробництва та суспільний контроль за ним.
Але про це КПУ та СПУ нині не дбають. Вони вирішили, що соціалізм є вищою формою капіталізму. Їхня політична активність обмежується боротьбою за спільний із Росією економічний простір, позиціонуванням проти НАТО та спротивом українському національному відродженню.
Саме на цих умовах КПУ й СПУ ввійшли в коаліцію з партією кучмістів і, власне, кучмістами стали самі.
Метастази сталінізму
Сталін давно вмер, але його справу ще не поховано. Сталінізм був кривавою практикою лівацько-кримінального ухилу в ленінізмі. Річ не тільки в тому, що ПР усіляко захищає топоніміку сталінських часів, яка прославляє вбивць і великих грішників вроді Ворошилова, Будьонного, Котовського, Артема, на совісті яких сотні тисяч невинно убієнних і тисячі зруйнованих храмів.
Партія регіонів взяла на озброєння один із головних постулатів Сталіна: "Не важно, кто как голосует, а важно, кто как считает". Мафія і червоні директори сфальшували президентські вибори в 1994 році: переписування протоколів та заміна урн на всій донецькій території тривали тоді три доби.
Господарі Донбасу вдалися до зухвалої фальсифікації в 2004 році.
Нині фальшування стало окремою наукою, що втілюється в схемах і законодавчих актах. Саме розроблений вихідцями з Донбасу, що перебралися нині до Києва, закон про вибори місцевої влади дозволив донецькому олігархічному кланові перетворити в зону свого впливу майже всю Україну. Вони цинічно наповнили цей закон такими нормами, які неминуче вели їх до узурпації влади. Цей закон, поза сумнівом, буде застосовано під час наступних виборів народних депутатів.
Олігархат ніколи вже не дозволить собі розслабитися, і жоден європейський експерт та сам Європарламент їх не зупинить.
Сталін перетворив СРСР у концтабір, перестріляв усіх своїх політичних опонентів, депортував у Сибір цілі народи, заморив голодом мільйони людей, а Європі казав, що в нього найдемократичніша у світі Конституція й найпрогресивніший суспільний лад.
Так і нині: кажуть одне, а роблять інше.
З усього викладеного вище випливають основні електоральні складові перемоги Януковича і його партії.
Складова перша – "патриоты Донбасса". Одна лише Донецька область має більше п'яти мільйонів населення, яке майже все вболіває за Партію регіонів наче за клуб "Шахтар". Донецька фінансово-промислова еліта, який належить уся промислова інфраструктура області, має безліч важелів впливу для свого впливу на електорат та склад і поведінку виборчих комісій.
Друга складова – противники українського національного відродження. Ідеться про всіх тих, кому не подобається український характер держави, і хто хоче державності російської мови та боїться домінування української мови, бо тоді їм, їхнім дітям і внукам доведеться нею оволодівати. А саме цього вони робити не хочуть.
Третя складова – ті люди старшого покоління, які традиційно голосують за комуністів. А в другому турі, ще зберігаючи надію на возз'єднання з Росією, віддають голоси за проросійську партію олігархів.
Четверта складова – священики й значна частина прихожан православної церкви московського патріархату. Остання активно проповідує ідею "единого русского мира". Їй вдається схиляти до голосування за кучмістів багатьох людей навіть у західних областях.
П'ята складова – куплені за гроші й "гречку". Ідеться про тих розчарованих життям, бідних на копійку й нещасних духом, хто за 80 гривень, чомусь саме така такса була поширеною в західних областях, готові були продати свій голос будь-кому. І продавалися. Часом цілими селами.
Шоста складова – сучасні "поліцаї" (метафора Анатолія Гриценка). Це ті керівники, директори, голови, завідуючі, які зі шкури лізли, аби "забезпечити". Ідеться також про тих, хто приймав незаконні рішення в судах, переписував протоколи, друкував і вкидав зайві бюлетені, організовував "каруселі", розносив пайки й гроші. Одним словом, ідеться про сучасних вітчизняних поліцаїв.
Нарешті, сьома складова – "ура-патріоти" і "націонал-шизофреніки". Їхня роль у перемозі кучмізму виявилася вирішальною. На заклик своїх кумирів, вони проголосували "проти всіх", хоча добре знали, що голосують не стільки проти Тимошенко, скільки за Януковича. Це про них написав поет-аматор Олександр Драндар: "У ганебну для країни хвилину мене охоплює розпач і туга, і сміх, бо вирішили долю Вкраїни ті, хто помітив квадратик "проти всіх".
Деякі націонал-патріотичні лідери підтримали Януковича не тому, що не довіряли Тимошенко, а насамперед тому, що завжди захищали крупний, зокрема, власний капітал, що вилилося, зрештою, у зраду української національної справи.
Зараз "противсіхи" нагадують потенційних утоплеників, які, вже йдучи на дно, щосили намагаються виставити з води руку, аби показати дулю.
Досвід останніх десяти місяців переконав, що зараз немає сил, які б могли замулити джерела кучмізму. Опозиція є розколотою на "надцять" партій, керівники більшості яких до консолідації патріотичних сил не виявляють жодної зацікавленості.
Для повноводдя кучмізму реальних перепон ні зараз, ні в перспективі не видно.
Юрій Гнаткевич, спеціально для УП
