Я бачив дивний сон…
Після безсонної ночі підрахунку голосів на виборчих дільницях, мною оволодів міцний і глибокий сон. Він супроводжувався яскравими сюжетами сновидінь. Один із таких сюжетів залишився в моїй пам'яті й після пробудження. Коротко викладу його суть.
У старому, напевне, ще довоєнного зразку, багатоквартирному будинку була одна "нєхарошая квартіра". Час від часу там відбувались гулянки-застілля, після яких і господарів, і гостей знаходили за святковим столом із проломленими черепами.
Розповіддю про цю історію від одного старожила й розпочався сон. А далі в згадану квартиру зібрались гості зі всього будинку, щоб відзначити новосілля її нових мешканців. Закінчилось воно, зрозуміло, за законами жанру, тим, що один із гостей у момент кульмінації застілля зайшов до кімнати з розвідним ключем і взявся бити всіх присутніх по головах, весело жартуючи й розповідаючи про своє життя...
Після цього я прокинувся.
Мені вже давно не снилось нічого подібного. Тому я запитав свою дружину, а вона добре розуміється на подібних речах, - що б це все могло означати. Вона миттєво зорієнтувалась. Усе виявилось дуже просто.
Будинок - це Україна. Гулянка - це вибори. Розвідний ключ - це передвиборчі обіцянки. А трупи - це виконання цих обіцянок...
І дійсно, пройшовши всю виборчу кампанію в якості кандидата, від моменту реєстрації й до оголошення результатів, обійшовши від хати до хати більшу частину будинків, і поспілкувавшись із більшістю їх мешканців, я можу говорити про певні особливості та тенденції української національної забави "вибори".
Майже ніхто з виборців мого округу не цікавився передвиборчою програмою. Рідко хто звертався до фактів моєї біографії. Найпоширенішими питаннями виявились "Скільки тобі років?", "Яке твоє прізвище?" та "Яка партія?" Усе це - не зважаючи на те, що і прізвище, і партія звучали в моїй промові по кілька разів.
Далі, зазвичай, я чув монолог, наповнений твердженнями, що треба обирати молодь, бо лише вона може щось змінити й покращити, що я правильно роблю, ідучи до виборців особисто, без посередництва проплачених агітаторів, що журналісти - це сміливі й освічені люди, а тому їм необхідно дати владу...
90% моїх зустрічей закінчувались обіцянкою проголосувати саме за мене. Але маємо те, що маємо. Я не пройшов.
Звісно, мої конкуренти задіяли і адмінресурс, і підкуп виборців, і подекуди "мотивували" моїх прихильників прийти на виборчі дільниці, розмістивши їх у незручних місцях... Але це аж ніяк не знімає з мене відповідальності за недостатню роботу з виборцями.
Головним же висновком є інше.
Виборець знову віддав перевагу не програмам та ідеям, а гаслам та брендам. Не особистим якостям та досвіду кандидатів, а пізнаваності їхніх імен. Виборець не замислювався над суттю та змістом політичної сили й кандидатів, обираючи лише яскраві обгортки. Громадяни масово бойкотували цю профанацію вибору.
Не маючи у своєму розпорядженні ані значного фінансового ресурсу, ані адміністративного, однак маючи голову на плечах і знаючи найефективніший метод агітації - особисте спілкування, я вирушив "в люди" від хати до хати.
Я знайомився з людьми, спілкувався, розповідав про себе, слухав, відповідав на питання... Моєю агітацією стали газети з моїми статтями та мій блог. Мене запрошували на подвір'я, на кухні, пригощали чаєм та кавою, пропонували відвідати свіже звареного супу, купити в них куртку, аби зігрітись, благословляли, пропонували брати до рук зброю, і власноруч наводити порядок... Я лагодив бабусі ланцюг з ошийником, втікав від собак, знаходив героїв для наступних матеріалів та статей у свою газету. Кампанія була надзвичайно цікавою та насиченою пригодами.
У день виборів я відвідав усі дільниці свого округу.
Дільниці знаходились на значній відстані від місць проживання виборців. Це було однією з головних причин низької явки. Ті ж, хто все-таки прийшов, був дезорієнтований незручними приміщеннями та довжелезними чергами до кабінок. Я вже мовчу про кількість виборчих бюлетенів та їхню довжину.
Багато хто розвертався і йшов додому. Інші голосували, не доходячи до кабінок і не лише за себе. Члени ДВК пояснювали виборцям, як і за кого потрібно голосувати. Не обійшлось й без спроб організації "каруселей".
Процес голосування мав чи не найгіршу в історії України організацію. Бюлетені завезли перед відкриттям дільниць, а штампували під час самого голосування. Машин для виїзного голосування не було надано. Конвертів для пакування порахованих бюлетенів завезли лише 10% від необхідної кількості, тож доводилось пакувати в що завгодно. А коли бодай-якась макулатура закінчилась, частину повезли не запакованими.
Дільниці відкрили ще близько 5-ї ночі, перервавши процес підрахунку щоб організувати "перекур". Після цього дільниці перетворились на "прохідний двір".
Протоколи підписували й ставили печатки, ще не вписавши до них жодної цифри. Заповнювали їх ручками на бюлетенях, не зважаючи на те, що з ручками наближатись до цих документів суворо заборонено. По завершенню підрахунків члени виборчих комісій навіть "забули" вивісити протоколи з результатами голосування...
І все це називається демократичними й чесними виборами.
Українському виборцю "проламали голову" розвідним ключем порожніх обіцянок. Як це й відбулось в моєму сні.
Усе менше людей відвідують цю гулянку, бо знають, чим вона зазвичай завершується. І залишається лише до цього знання додати впевненість у своїх силах запобігти такому фіналу, і вчасно виявити й відібрати знаряддя злочину - "розвідний ключ".
Але ці вибори, і цей мій результат, зробили одну позитивну річ у моєму житті - вони повернули мене до громадсько-політичної діяльності, від якої я відійшов після свого одруження та народження сина.
Отож, що не робиться - усе на краще.
І напевне моєї діяльності поза владними інституціями сьогодні Україна потребує більше. Я програв бій, але не війну. Все тільки починається... І обов'язково закінчиться "хеппі-ендом"!
Дмитро Сінченко, спеціально для УП
