Час і тимчасове
Дошкульно було зустріти у відгуках на статтю "Зрадники" коротке і влучне: "А головного, Ющенка, так і не згадала"...
Дійсно, не минуло й року, як його образ розтанув, здевізуалювався звідусіль. А саме йому нинішня влада повинна завдячувати тим, що очолила колону в "китайський" спосіб: попросту стоячи у хвості колони дочекалась, коли колона розвернеться й попрямує в зворотному напрямку.
Не соромлячись, влада каструє свободу слова, підливаючи кому - брому, кому - грошей.
Парламентська більшість блокує прийняття закону "Про доступ до публічної інформації", прийняття якого президент Віктор Янукович нещодавно гарантував представникам ОБСЄ і ПАРЄ.
Країну вперто переводять з європейського сайту на сайт совдепії.
Влада активно підминає час під себе.
Роберт Шулер влучно сказав: "Не можеш вирішити проблему - почни нею керувати". Нинішня влада намагається керувати часом, точніше перескеровувати його в радянщину. А гра із часом часами до добра не доводить - аксіома з досвіду попереднього президента Віктора Ющенка. Попліткуємо про час...
Пригадуєте старий анекдот? Купили гуцулу годинник і пояснили: "Коли велика й маленька стрілки зійдуться, наприклад, вгорі - буде 12-та година". Приїхав гуцул домів, вийшов си ввечері на спацер, питають го хлопці біля клюбу: "А котра ото зара година, га?" Довго дивився гордий гуцул на циферблат і прорік:"Іще не время". Стрілки ж бо ще не зійшлися. Не настала ще тая година. Та єдина, якую він знав.
Одна річ, коли так говорить гуцул, і зовсім інша - коли президент. Та ще й той, що входив у світову п'ятірку банкірів, отже, числоман, числофіл, числолюб. "Іще не время", - саме це почули ми від нього в програмі "Велика політика" на Інтері. Звучало це, щоправда, не так відверто й більш філософічно, але суть зосталася та ж: "Я такий, як слід, друзі мої. Час не такий".
То ж Ющенко і час, чи час і Ющенко? Що первинне? Президент копнув проблему першопричини дуже глибоко, майже прикорінно. Аж до вічного "що було першим, курка чи яйце?"
Чи може позиціонувати себе так щодо часу зріла, самодостатня людина?..
Може, якщо це митець. Художник, композитор, літератор може собі дозволити випереджувати час, і це буде лише на користь загалу. Більш того, це підтягатиме загал до вищого щабля. Митець може бути й поза часом - суспільству не шкодить.
Але чи дозволено ставити себе над часом політикові? Чи може він сидіти в засідці в очікуванні слушного часу, того, який "для нього"?
Політика не філософія, у неї приходять не із сивої минувшини, не із захмарного далека, а просто зі вчора. У політичному вчора всі добре знайомі один з одним і не зміняться радикально в політичному сьогодні. Більш того, усі притерті до часу й свідомі куди й для чого прийшли.
Ідучи в це ремесло - саме ремесло! - політик повинен усвідомлювати свою навіть не хвилинність, а секундність, яка є важливішою за годинникову стрілку його політичного дзиґаря. Бо саме вона, ця секундна стрілка, відповідає за точність суспільної години найбільше. І яким би чудовим стратегом ти не був, насамперед мусиш бути майстерним тактиком, бо малі похибки ведуть до викривлення загального курсу, як завгодно вірного. Зрештою, для стратегій є інститути стратегічних досліджень.
Безперечно, у питаннях стратегій президент був правий. Чи матимемо ми колись більш проукраїнського президента - невідомо. І сьогодні це сумнівніше, ніж будь-коли.
Але як бути з тактикою?..
Тактика часом дивувала. У тому вигляді, у якому дісталася "Нашій Україні" наша Україна, тактика мала бути первинною. Відбудовуючи оселю, господар спершу розбере руїни й лише ду-уже згодом займеться дизайном. І закиди президентові щодо несвоєчасності проведення референдумів щодо конституційних змін зараз, за крок до антракту, є справедливими. Чому це не було зроблено вчасно, у першому акті, не розібрано ті руїни, не закладено добрий фундамент, щоб потім взятися до євродизайну?
Колись давно Пліній Старший написав: "Не лічити слід дні, а важити". Час, а особливо час соціальний, має різну вагу: інколи день важить більше ніж рік.
У першому акті президентства, на хвилі помаранчевого піднесення, референдуми були приречені на успіх, бо час тоді був ціннісне наповненим і вагомим. А не таким як сьогодні - порожнистим, зневіреним і, як вислід, знеціленим.
"Вибрати час - зберегти час," - ці слова Френсіса Бекона слід було вигравіювати на дверях президентського кабінету. Тоді б ми не чули сьогодні звідусіль, і в першу чергу від президента, про згаяний час.
Ви не думали, чий це змарнований час?
Час не буває нічиїм, він завжди комусь належить. Природа не замислюється над часом: для неї це даність і тривалість. Над часом замислюється тільки людина: вона сповнює його сенсом. Час є залюдненою категорією. Це не просто іменник чоловічого роду, не термін у математичній задачі, не абстракція у філософському тексті. Це цілком живий час. Час життя. Це чиїсь дитинства, юності, зрілості, старості.
Це п'ять років життя тих людей, які в 2004-му вийшли на Майдан, і наповнили час України потужним сенсом, сенсом свободи. Вони довірили свій час владі. І п'ять років сподівались на виправдання довіри. І коли влада сьогодні каже: "Час не такий", вона знецінює саме їхній час. Час 57 відсотків, які підтримали президента, час майже 23-х мільйонів людей.
Для них цей час у першу чергу виявився не тим, на який сподівалися. Їхнє помаранчеве вчора обіцяло зовсім не таке сіре сьогодні.
А про ймовірне "завтра" відверто висловився дисидент і правозахисник Семен Глузман: "На вулицях не буде чужих танків і окупантів. Але одного разу вранці ми прокинемося і побачимо: є українці, є, наче б то, Україна, а держави Україна - немає..."
Так може помститися час за своє марнування.
Ще один вислів, Йогана Готфріда Гердера: "Два найбільших тирани на землі - випадок і час". Додам від себе: обидва - незворотні.
Хто вступає в гру із часом, недооцінюючи його, приречений на поразку, "годинники б'ють усіх". Не домовитись із часом - це переграти самого себе. І тих три відсотки рейтингу президента в 2009-му - скупий виграш, який не міг передбачити жоден політолог-соціолог у 2004-му.
Це - не лише його "маленька трагедія", це верхівка айсберга, який може зачепити Україну в недалекому майбутньому. Це те, про що говорить Семен Глузман: присутність держави чи її відсутність.
...Згадується притча зі Сходу. Коли я був молодим, у кожній молитві просив: "Боже, дай мені сили змінити світ!"
Час минав, я мужнів, і молитва моя ставала іншою: "Це занадто багато - змінити світ. Життя спливає, минула вже половина, а світ не змінився. Прошу, Господи, дай мені сили змінити хоча б мою сім'ю!"
Коли ж я постарів, то зрозумів, що і сім'я - це забагато. До мене прийшла мудрість. Я усвідомив: змінити самого себе - цього достатньо, навіть більш ніж достатньо. І знову я помолився.
Що почув я у відповідь? "Тепер не залишилось часу. Із цього слід було починати й ти мав зрозуміти це зразу. Тепер не залишилось часу..."
Під завісу свого президентства він просто вирік: "Час не той".
Звинуватити час у невчасності - це сильно. Але безрезультатно. Бо час залишається часом, а все, що "зроблене невчасно - зробленим намарно", за тим же Беконом. А кому до кого легше пристосуватися: часу до людини чи людині до часу - питання взагалі риторичне. Це не питання, це готова відповідь.
Ще в Талмуді було сказано: "Ви говорите - час минає. Безумці! Це минаєте ви".
Ви - це і ми, і ви, шановна владо, також. Не переграйте час, не перегніть його занадто. Бо так можна знову в китайський спосіб опинитись у хвості колони.
Тетяна Янчинська, Львів, спеціально для УП
