Чи й справді львів'яни соромляться вулиці Джохара Дудаєва?
Цитуємо: "Нашому місту не робить честі той факт, що одна з центральних вулиць названа на честь терориста, чия діяльність принесла тисячі смертей мирних громадян", - наголошується у зверненні.
"Ми не є соціологами (виділення автора - О. Р.), одначе результати нашого опитування свідчать, що ставлення львів'ян до постаті Джохара Дудаєва переважно далеке від позитивного...
Ми задавали багато запитань (яких саме? - О. Р.) перехожим, однак головне з них звучало так: "Як Ви вважаєте, хто з цих історичних постатей - Джохар Дудаєв чи Михайло Лермонтов більше заслуговують на те, щоб вулиця у Львові носила його ім'я?".
...Загалом ми опитали 120 перехожих (виділення автора - О. Р.). Так от, за Михайла Лермонтова висловилося 54-ро. Чеченський "терорист" набрав 31 голос. Рівно стільки ж перехожих утрималися від висловлення своєї думки. А 4 сказали, що заслуговують обидва".
"Просимо звернути увагу на ці результати і підняти перед Львівською міськрадою питання про повернення вулиці імені Дудаєва її попередньої назви. Або - надання вулиці іншої назви, яка відповідатиме історичному контексту Львова, яка буде гордістю міста Лева, а не його соромом".
Не йдеться про відсутність професіоналізму "активних студентів". Вони самі визнають, що "не є соціологами". Про інше мова. Вступати в полеміку з "активними студентами", очевидно, не має жодного сенсу. Але про деякі речі їм корисно було б знати.
Кристина Кучаб-Редліх, відома польська журналістка, у книжці про останні дні СССР "Головою об мур" наводить слова літньої чеченки Зури Магомедової, які багато чого прояснюють: "Він (Джохар Дудаєв - прим. Автора)... повернув нам самоповагу, повернув гідність. Пишалися з того, що ми - чеченці. До того краще було забути, що ти чеченець, навіть говорити по-чеченськи не дозволялося.
Майже весь Грозний займали росіяни, найкращі посади були в росіян, найкраща праця - у росіян, найкращі будинки - в росіян.... Ішлося більше про гідність, аніж про незалежність. Наша чеченська гідність протягом століть затоптувалась московським чоботом".
І ще. Знавець національного питання в СССР Абдурахман Авторханов пише: "Большевики, крім армії та бюрократії, взяли курс ще на масове заселення національних республік представниками некорінних національностей...
Стратегічна мета міграції - це денаціоналізація націй, в кінці якої корінне населення республік становитиме національну меншину у власних республіках. Звідси ясно, що прийшле населення, ставши більшістю в республіці, буде претендувати на зайняття всіх керівних постів, та й саме існування національних республік з російською більшістю стане анахронізмом...
Які ж кадри в національних республіках мають вирішальне слово - місцеві національні чи прислані сюди московські кадри? Відповідь дуже проста, і вона всім відома: за формою "урядують"місцеві кадри, а по суті правлять московські імперські кадри... У всіх союзних республіках... перші секретарі ЦК партій - люди корінної національності, а другі секретарі, які завідують кадрами республіки, - московські посланці.
У всіх відділах ЦК, де шеф - націонал, його перший заступник москвич. У Верховній Раді республіки головою є націонал, а його перший заступник - з Москви, у всіх міністерствах, де москвич не є сам міністром, перший заступник знову ж таки посланець з Москви. Ось ці другі секретарі партії і перші заступники міністрів... і роблять політику і здійснюють владу в союзних національних республіках".
І раптом розпад СССР - "найбільша трагедія XX століття" (за Владіміром Путітним). Незбагненним чином для Кремля постала незалежність "націоналістичниих" Києва, Тбілісі, Душанбе... Звідкілясь появилися титульні нації... Ну як змиритися з існуванням "жовто-блакитної" Української держави? Як стерпіти втрату Москвою статусу "сталіци нашей родіни - CCCР"?
Майже одразу після падіння СССР Кремль розв'язав інформаційну війну супроти держав, що постали на постсовєтському просторі. Її жертвами, на жаль, стала й частина молодих українських громадян. Згаданих львівських "активних студентів" разом з іншими несимпатиками Джохара Дудаєва, на наш погляд, можна віднести до числа жертв московської окупації інформаційного простору України. Робімо висновки.
Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП
