Чи потрібні Україні за президентства Януковича дипломати?

1 червня Верховна Рада ухвалила в цілому проект змін і доповнень до закону "Про дипломатичну службу". Законопроект було внесено мною та ще трьома народними депутатами - членами чотирьох різних фракцій парламенту. Серед них три професійні дипломати.

Нині діючий закон про дипломатичну службу був прийнятий ще в 2001 році й відверто є застарілим. Сьогодні існує практична необхідність в удосконаленні організації та діяльності дипломатичної служби: доповнити перелік її основних функцій, критерії та порядок добору дипломатів, посилити рівень їх соціального захисту.

Для прикладу, в законодавстві достатньо детально врегульовано правовий статус працівників правоохоронних органів, суддів. Що ж стосується дипломатів, то їхній статус незаслужено применшений.

Ба більше, ті дипломати, які працюють у "гарячих точках" у розумінні соціального забезпечення взагалі незахищені, на відміну від працюючих в тих же закордонних установах працівників від правоохоронних органів і Міністерства оборони.

З огляду на це і виникла ідея внесення змін до чинного закону. Робота над законопроектом тривала не один місяць. До його розробки було залучено широке коло фахівців, в тому числі, працівників МЗС.

(У цьому зв'язку хотів би добрим словом згадати Ігоря Кушніра, на жаль, нині покійного - тодішнього керівника Управління юридичного забезпечення МЗС, який провів колосальну роботу над цим законопроектом).

Значну роботу було здійснено профільним Комітетом Верховної Ради під час підготовки законопроекту до другого читання. Результатом цих зусиль стало його прийняття конституційною більшістю народних депутатів - 315 голосами

1 січня 2011 року закон мав вступити в дію. Але... президент наклав на нього вето.

Що ж так не сподобалося главі держави?

У чинному законі про дипломатичну службу передбачено процедуру консультацій стосовно кандидатур на посади Надзвичайного і Повноважного посла, Постійного представника України при міжнародній організації, що проводяться у профільному Комітеті ВРУ.

У 2002 році у парламенті було створено ще один комітет з міжнародних відносин - Комітет з питань європейської інтеграції, який відповідає за участь України в міжнародних інтеграційних процесах, пов'язаних з діяльністю ЄС, СОТ та НАТО, забезпечення міжпарламентських зв'язків у рамках співробітництва з ЄС, Західноєвропейським Союзом та НАТО.

З огляду на це, пропонувалося консультації стосовно кандидатур Постійного представника України при ЄС та НАТО проводити і в Комітеті з питань європейської інтеграції. Що тут нелогічного, враховуючи існуючу практику?

Це положення з незрозумілих причин викликало заперечення з боку президента. Але такі консультації носять рекомендаційний характер і глава держави може їх не враховувати при прийнятті остаточного рішення.

В той же час, забезпечується парламентський контроль, який, очевидно, не вписується у модель влади, яку будує нинішня Адміністрація.

Законопроект пропонував встановити, що фінансування та матеріально-технічне забезпечення дипломатичної служби здійснюється не тільки за рахунок коштів держбюджету, а й інших джерел, не заборонених законодавством.

Скажімо, українське законодавство дозволяє позабюджетне фінансування правоохоронних органів. Мова йде про частину 1 статті 24 закону про міліцію. В той же час аналогічну норму по відношенню до дипломатичної служби застосовувати не можна. Це при тому, що рівень фінансування апарату МЗС один із найнижчих серед міністерств.

Деколи буває соромно і ніяково, коли не вистачає коштів для елементарних витрат, які передбачені дипломатичним протоколом і які здатні забезпечити уряди навіть найбідніших країн.

З логіки "гаранта Конституції" виходить, що оплата відрядження дипломата приймаючою стороною чи оренда приміщення для проведення протокольних заходів за рахунок інших джерел є більш суспільно небезпечним для держави, ніж "благодійна допомога" органам міліції від приватних осіб, наприклад, на купівлю автомобілів за мільйонні рахунки.

Що ж до наступного зауваження президента, то тут все зрозуміло. Як правило дипломатичні працівники проходять дипслужбу в центральному апараті МЗС України та у закордонних дипломатичних установах. Разом з тим, є ще низка посад, перебування на яких дає право на присвоєння дипломатичного рангу.

Це структурні підрозділи Адміністрації президента, апарату Верховної Ради, які забезпечують здійснення президентом і парламентом повноважень у зовнішньополітичній сфері.

Головна проблема полягає в тому, що людина, яка жодного дня не працювала в системі органів дипломатичної служби, вступивши на роботу до АП, чи апарату Верховної Ради, отримує дипломатичний ранг, до якого кадрові дипломати "йдуть" роками своєю щоденною важкою працею. Ідея полягала в тому, щоб хоч трохи виправити цю диспропорцію і зробити справедливим присвоєння рангів усім дипломатичним працівникам.

Як кадровий дипломат, який починав свою роботу в МЗС з аташе - найнижчого дипломатичного рангу, виступав і виступатиму завжди проти того, щоб ранги дипломатичної служби виконували роль своєрідного хабара, який роздається в Адміністрації президента "своїм" не за виконувану роботу у зовнішній політиці, а за особисту відданість.

Очевидно з цього питання мої думки з президентом України розходяться.

Окремо хочу зупинитися на зауваженнях президента до положень законопроекту, які стосуються посилення гарантій соціального захисту диппрацівників.

На жаль в нашій державі побутує стереотип, що дипломати заробляють за кордоном, а в Україні кілька років можуть і пожебракувати. Заробітна плата вітчизняних дипломатів, які працюють в центральному апараті МЗС, незрівнянно нижча, ніж у працівників інших державних органів центрального рівня.

Так, посадовий оклад молодого спеціаліста, який працює на посаді аташе, становить приблизно 1500 гривень. Постає питання: чи багато успішних молодих людей із фаховою освітою міжнародника і знанням декількох іноземних мов виявлять бажання після закінчення вишу пов'язати своє життя з дипломатією?

Чи стимулює такий рівень заробітної плати сумлінну та ініціативну працю? І чи справедливо, коли службовці АП, Верховної Ради, міністерств та відомств отримують заробітну плату на порядок вище, інколи не знаючи не те що іноземної (крім російської), а й, навіть, державної (!) мови?

Що ж стосується компенсації, яку отримують українські дипломати за кордоном, то її ледь вистачає на те, щоб виглядати достойно у країні перебування. Про життя з шиком і мови немає. Хоча цей стереотип, виплеканий радянською системою, міцно сидить у свідомості багатьох державних службовців, навіть найвищого рангу.

Тому, законопроектом пропонувалося встановити, що рівень оплати праці працівників дипломатичної служби не може бути нижчим від рівня оплати праці державних службовців відповідного рангу з урахуванням доплат і надбавок інших міністерств.

Що ж тут несправедливого? На думку чиновників Адміністрації президента, запровадження таких привілеїв для працівників дипломатичної служби є дискримінаційним щодо інших державних службовців.

Разом з тим сьогоднішня ситуація з рівнем оплати праці дипломатів для них виглядає абсолютно нормальною.

І останнє, за що давно борюсь і продовжуватиму це робити.

Українські дипломати виконували і виконують свої обов'язки в країнах, де відбуваються військові конфлікти, ведуться бойові дії (наприклад, колишня Югославія, Ірак).

Представники інших відомств, передусім військові і правоохоронці, які входять до складу дипломатичної місії, в таких випадках отримують статус учасника бойових дій, тоді як дипломати, що працюють в аналогічних умовах, такого статусу не мають.

Згадується один промовистий приклад з власного життя, коли мною як Міністром закордонних справ був здійснений візит до Белграду у найгарячіший період, коли там велися бойові дії. Мета цієї поїздки зводилася до останньої спроби запобігти бойовим діям і примирити сторони.

Цей візит тривав кілька годин, впродовж яких були припинені бомбардування

Але мене зацікавив один епізод, коли працівники правоохоронних органів, які мене супроводжували, весь час "носилися" з якимись паперами. Виявляється за ці кілька годин вони отримували статус учасника бойових дій, що дає низку пільг в подальшому.

Дипломати дуже часто виконують свої функції, перебуваючи у конфліктних регіонах далеко від своїх родин, впродовж місяців і навіть років, ризикуючи своїм життям і нічого подібного не отримують. Де ж тоді справедливість?

І мова тут не йде про захист колег "по цеху", мова йде про надання рівних умов для всіх державних службовців.

Проте, на думку президента, такі новели призведуть до суттєвого збільшення витрат Державного бюджету, що є неприпустимим.

За нашими підрахунками, для запровадження цих змін в державному бюджеті необхідно було передбачити додатково приблизно 400 тисяч гривень на всіх разом узятих дипломатів, які мають право на подібний статус.

Погодьтеся, сума не така вже й захмарна. Цікаво, а скільки державному бюджету обходиться наприклад будівництво вертолітного майданчика для президента на Парковій алеї, яке зараз відбувається?

P.S. Незабаром День української дипломатії. І знову українські дипломати почують пустопорожні слова і обіцянки, які будуть зроблені в цей день і які не матимуть жодної доданої вартості.

Натомість, накладення вето президентом на зміни до закону про дипломатичну службу є лакмусовим папірцем його ставлення до вітчизняних дипломатів.

Тому і запитання залишається відкритим: "А чи потрібні цьому президенту дипломати?".

Борис Тарасюк, Надзвичайний і Повноважний Посол, міністр закордонних справ України (1998-2000 роки, 2005-2007 роки), голова комітету ВР з питань європейської інтеграції, лідер НРУ, для УП