Щодо провалів націонал-демократії

"Тобто КГБ, розуміючи, що посилення ролі рад спинити неможливо, пропонувала "очолити процес", перехопити ініціативу. При цьому чекісти чітко розуміли: на Західній Україні у комуністів практично немає шансів бути обраними, а тому радили діяти через інші організації та партії.

Зокрема, створювати нові громадські та політичні організації, "причому необов'язково, аби вони опиралися на платформу КПСС. Ці організації можуть бути соціал-демократичного, лівоцентристського і навіть центристського напрямку.

Важливі кілька умов - у програмних документах не повинно бути антикомуністичних, антисоціалістичних тез. Лідери організацій не повинні упереджено ставитися до комуністів та їхніх лідерів". Як бачимо, деякі джерела громадської активності, яка вилилася, серед іншого, в численні політичні партії, були дуже цікавими" - писав історик Володимир В'ятрович.

Дана цитата дає підстави стверджувати, що і з українською націонал-демократією щось подібне робилося із зовні. Останні вибори до органів місцевого самоврядування підтвердили її слабкість. Люди перестали вірити цій ідеологічній потузі.

Але чому? Адже якраз націонал-демократичний Народний Рух на початку дев'яностих років здобув незалежність. Націонал-демократія не прийшла до влади, але домоглася самостійності, прапора, тризуба, славня й інших атрибутів повноцінної держави.

У найкращі часи існування СССР, комуністичній верхівці, і зокрема КДБ, дуже дошкуляла українська діаспора. Коли Кремль намагався шаленою пропагандою і не тільки утворити єдиний радянський народ, українці Австралії, Аргентини, Бразилії, США, Канади та інших країн об'єднувалися в організації, навчали своїх дітей в українських суботніх, недільних чи літніх школах.

Молодь гуртувалася і гартувалася в українських молодіжних організаціях, створено було тисячі художніх колективів, хорів. Випускалися на дисках чи магнітних плівках пісні Володимира Івасюка, українські народні пісні, пісні народжені у вигнанні - у виконанні українців діаспори. Чотирьохрічні малюки з непідробленою серйозністю стверджували: "я пишаюсь тим, що я українець (українка)".

Зрозуміло, що Кремлю треба було щось чинити. І він засилав підготовлених агентів КДБ в країни проживання українців, щоб ті приходили до керівництва діаспорних організацій з метою їх нейтралізації.

І хоча Москвою і понині практикує це, українці діаспори навчилися за вчинками "вичислювати" феесбівську агентуру.

Після того як НРУ розвалили, а на його основі створили багато партій, українські виборці думали, що з них хоча б дві націонал-демократичні сили матимуть більшість у Верховній Раді.

Такі партії були - НРУ і УРП. Але щойно вони набрали вагу у суспільстві, їх одразу "розкололи" - на їхній основі було утворено декілька маленьких партій. Начебто усі в тих партіях розуміли і розуміють, що одна велика партія - то добре, а багато партій - погано. Та як тільки починаються об'єднавчі процеси, завжди виникають якісь непереборні обставини, які заважають об'єднанню.

На сьогоднішній день маємо таку ситуацію: у тих партіях, які називають себе націонал-демократичними, голови незмінні уже по п'ятнадцять років, це при тому, що за партійними Статутами, як правило, голів обирають щороку, або через два роки. Либонь, або серед членів партії вже немає гідної заміни. Або і самої партії фактично не існує - вона перетворилася на фантом.

Якщо раніше керівництву таких партій можна було торгуватися зі сильнішими політичними проектами і з того щось для себе мати, то тепер така торгівля не пройде, бо ті малесенькі партії уже нікому не потрібні.

Умовивід для таких партій дуже простий: або знайти спосіб для об'єднання зусиль і створити одну міцну правоцентристську партію ще до виборів до ВРУ. І тоді українська націонал-демократія відновиться уже без старих фантомів.

Або зникнути - бо ж виборець подивиться на тих, хто не хоче об'єднуватись і зробить відповідні висновки, як зробив на останніх виборах.

Натомість українські виборці, на зразок української діаспори, мають навчитися розрізняти дійсно проукраїнські політичні сили, які варто підтримувати і за яких голосувати на виборах. А проукраїнські сили, своєю чергою, мусять подбати про свого роду люстрацію, тобто виключати зі своїх дав тих осіб, які "каламутять воду".

Юрій Сидоренко, для УП