Кілька слів на захист регіонального статусу російської
"У світі, де національна держава є загальною нормою, усе це означає, що нації тепер можуть бути уявленими навіть і без мовної спорідненості - звичайно, не на наївному відчутті nosotros los Americanos, але на підставі загального усвідомлення можливостей, продемонстрованих новітньою історією".
Бенедикт Андерсон
Вереснева редакція законопроекту про мови викликала надзвичайний суспільний ажіотаж. Критиків документу об'єднує абсолютизація лінгвістичного фактора у процесі творення української нації. У підтвердження цієї позиції наводяться приклади Франції, Німеччини чи Польщі. Однак досвід цих європейських держав не слід сприймати як загальне правило.
Адже далеко не завжди мова відіграє вирішальну роль у національній інтеграції.
Перелік успішних багатомовних національних проектів не обмежується лише Швейцарією. До нього входить цілий ряд нових постколоніальних і пострадянських країн, у яких мова колишньої метрополії чи могутнього сусіда почасти усвідомлюється як рідна, набуваючи державного статусу.
Україна не є винятком із цієї нової хвилі націєтворення: формування спільної ідентичності можливе як в україномовному, так і в білінгвістичному чи російськомовному середовищах, без спроб асиміляції з будь-якого боку.
Цілком зрозуміло, що законодавче вирівнювання статусу російської та української негативно позначиться на перспективах останньої. У той же час надання російській мові офіційного статусу в певних регіонах за результатами місцевих референдумів було б кроком логічним та справедливим.
Які причини спонукали мене виступити на захист офіційного статусу російської?
По відношенню до мовного питання українське суспільство поділяється на два протилежних рівновеликих табори: апологетів єдиної державної мови та офіційної двомовності.
Я обома руками за розробку та впровадження програми моди на українську мову. Однак ті методи українізації, яка провадились владою в східних та південних регіонах до останнього часу, виявились неефективними та призвели до нових вимог щодо надання російській державного статусу. Це дивно, оскільки російськомовні українці - одна з найбільших лінгвістичних громад у світі, мова яких не має офіційного статусу.
Таким чином, визнання російської мови на регіональному рівні стане компромісом поміж двома конкуруючими баченнями майбутнього країни.
Надання російській мові офіційного статусу має не стільки практичне, скільки символічне значення.
Де-факто російськомовне населення навряд чи можна назвати дискримінованим. Більше того, "язик" домінує в багатьох регіонах і сферах суспільного життя. Але ця можливість не трансформована в право. Мається на увазі не абстрактне "право вільного розвитку рідної мови" - а політичне право окремої спільноти в межах однієї нації.
Тому російська мова потребує певної легітимації.
За словами французького дослідника Домініка Ареля, метою російськомовного населення сходу та півдня є не відокремлення, а залучення. Вони так само сприймають себе українцями й підтримують незалежність, але прагнуть, щоб їхній проект під назвою "Україна" був визнаний нарівні з іншими. Офіційний, нехай і регіональний, статус російської мови стане сигналом, що їх готові запросити до круглого столу для подальшого обговорення майбутнього України.
Двомовної України не варто лякатися. Як уже було сказано на початку статті, досить часто мова не є ключовим елементом конструювання ідентичності.
Сусідня Білорусь уже неодноразово згадувалась в якості прикладу загрозливої експансії російської мови. Однак пропоную звернути увагу на іншу сторону медалі.
Справді, кількість носіїв білоруської мови за останні п'ятнадцять років зменшилась, але значно більше втрат зазнав табір тих, хто вважав білоруську своєю рідною, спілкуючись при цьому російською. В країні відбувається трансформація розуміння поняття рідної мови, яка втрачає роль національного маркера. Що, однак, не заважає поступовому процесу формування власної ідентичності. Усе більше білорусів сприймають себе як окремий народ, долаючи ідеологему "триєдиної слов'янської нації".
Можна навести безліч інших випадків, коли мова сусідів чи колонізаторів не стає на заваді націєтворчим процесам. За порівняно короткий період часу жителі східного узбережжя індонезійського острову Суматра "забули" свою лінгвістичну та релігійну спільність із сусідами-малайцями, які "перетворились" на чужинців. Паралельно із цим вони почали сприймати за співвітчизників більш віддалених, культурно й територіально, амбонійців.
Втім, приклади не обов'язково шукати в далекій Азії.
Більшість населення сьогоднішнього Києва в публічній та особистій сферах спілкується російською, однак це не заважає столиці бути одним із центрів "українськості" та патріотизму. Якщо феномен національно свідомого російськомовного українця можливий у Києві, то чому він із часом не буде можливим у Донецьку чи Дніпропетровську?
Критики законодавчого визнання "мови Пушкіна" часто звертають увагу на політтехнологічну природу лінгвістичної проблеми. Дійсно, її з кожними виборами підіймають певні політичні сили з метою згуртування власного електорату. Прийняття рішення про офіційний регіональний статус російської призведе до втрати цими силами важливої мобілізаційної бази: більше не сховаєшся за мовною завісою. Тож країна отримає шанс мінімізувати значення мовного популізму в передвиборчому дискурсі.
Чи залишиться у виграші Росія? Навряд.
Протягом усього періоду незалежності "утиски російськомовних громадян" ставали вагомим важелем для тиску на Україну. Офіційне визнання їхніх прав позбавить "старшого брата" одного із приводів для втручання у внутрішні справи нашої держави.
Регіональний статус російської мови має стати першим кроком до загальноукраїнського консенсусу. Потрібно знайти мужність для взаємних поступок.
Лінгвістичне питання не повинно стояти на шляху творення політичної нації.
Максим Колос, спеціально для УП
