Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Імперська інформаційна війна з усім світом, і, насамперед з Україною, входить у нові фази. Зараз живемо в країні, де, спочатку захопивши інформаційний простір, згодом імперрезиденти захопили і владу. Чого й варто було чекати.

Брехня, фальш, тупий навал (від фальсифікацій виборів до фальшування історії) - їхня зброя. І вона не менш руйнівна, ніж "ножичек" гопника чи армійська бомба. Бо вбиває людські душі, людську віру й гідність. Нищить народи, а отже, - підриває основи людства.

Все українське знову оголошується або "буржуазно-націоналістичним", або "простолюдним, сільським".

Чого ж хочуть домогтися сучасні російські агітатори-пропагандисти (і в Росії, і в Україні), які в призмі потужних ЗМІ все більше нагадують агітдиверсантів?

На жаль, сіль-лейтмотив їхньої діяльності і відповідних заяв-статей-книжок-виступів-партійних програм один.

Бойова задача поставлена по-військовому: зневірити, щоб згодом - завоювати. На це витрачаються величезні кошти, співрозмірні з недавньою підтримкою "братніх компартій".

Десь відверто, а де треба, - в більш замаскованій формі, українцям, росіянам і всьому здивованому світу знову нав'язується стара шовіністична чорносотенно-держимордна єресь про "неспособность к самостоятельному существованию" (так Маркс, а згодом його учень Геббельс казали про слов'ян), про "нижчість", "неповноцінність" українців і всього українського, в даному випадку - перед російським.

Де не можна принизити, - можна сфальшувати.

Тому ці резиденти продовжують стару методу фальсифікацій українських класиків. Там, де неможливо сфальшувати, - треба зобразити повними страхіттями - Шевченка, Мазепу, Шухевича тощо.

А українську літературу - літературою "гопака, горилки, дьяка и кумы..." (жодних посилань, щоб не рекламувати це невігластво).

Хоча, оголосивши правду і майже увесь світ своїм ворогом, новітні геббельси постійно роблять прикрі проколи. Бо руйнувати неправдою важче, ніж правдою творити.

Тому одні новітні "валуєва скретинілі онуки" (за Павличком) відчайдушно намагаються внушити собі і нам староімперські марення про українську мову як архаїчне "некультурное и необразованное просторечие", діалект "русского литературного языка".

А інші, навпаки, - "заумною" мовою, придуманою в кінці 19-го століття чи то австрійцями, чи поляками (про це вже відзнято навіть фільми-жахи).

Цій публіці, мабуть, "невідомо", що подібні чорносотенні "прєнія" були припинені Російською ж академією наук сто років тому повним визнанням окремості й потужності нашої мови.

Зараз вони вже пробують списувати "нахабну українізацію" на "поганих" більшовиків 1920-тих років.

Але й тут - прокол! Бо чим більше дізнаємось про національно-визвольну війну українців 1917-20-тих років (яку чомусь досі обзиваємо "громадянською"), тим очевиднішим стає істина: цю масову і супергероїчну боротьбу українства за свою державу змогли хоч частково призупинити, окрім

І. Терору й перших етапів геноциду, тільки цілком певні більшовицькі

ІІ. Поступки-приманки-бартери:

1) "Земля селянам, заводи робітникам";

2) НЕП;

3) дозвіл-легалізація української мови!

Ну, а коли цей "сир" закінчився, імпер-більшовизм ударив по українцях голодомором, масовими репресіями і різноплановим винищенням під час Другої світової війни...

Утім, якщо ці прикольні доктрини про зовнішню українізацію і далі розвиватимуться, то, мабуть, логічно передбачити, що кубанські козаки невдовзі будуть об'явлені турецькими агентами, що перед рейдом на Кубань "насильственно" набирались української мови від турків на Задунайській січі - "турецькій спецбазі" кінця 18-го століття.

А, наприклад, Маруся Чурай, яка в 17-му столітті творила свої вічні українські пісні, - підлою австрійською шпіонкою-українізаторкою-свєдоміткою. І дійсно, та ж її "Засвіт встали козаченьки" - чим не буржуазно-націоналістична, екстремістська пісня, "призивающая к прімінєнію холодного орружія"...

А пісня "Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці" - це точно перековєркана нею ісконноросійська "Вау, не шляйся, Гришка, да по оргиях" (до речі, це не жарт, такі пісні дійсно змушували перекладати на російську в 19 столітті після валуєвських і емських указів тодішні табачники з колесніченками).

Значно важче щось придумати-осквернити, звідки взялися тексти українських (і україномовних!) коломийок чи щедрівок-колядок, яким понад тисячоліття.

Боюсь, що й блискуча Руслана Лижичко не здогадується, що класичний речитатив її коломийок "шіді-ріді-дана" коріниться в дохристиянських співанках в честь богинь вогню, землі і води Шіди, Ріди і Дани.

Ну, на худий кінець, завжди можна ізоблєчающе заклеймити, що без проісків ЦРУ чи Моссаду тут не обійшлось...

Абсурд? Так, але сміятись не хочеться.

Бо цей відвертий, глобальнофінансований нацизм - тільки артобстріл перед вирішальним боєм: у книзі "Враг народа" цілком офіційні слуги братнього народу проголошують: "Крым, Малороссия, Белоруссия, казацкие степи Казахстана, Приднестровье, Прибалтика - это родовая территория русской нации.

...Если эти земли политы русским потом и русской кровью, значит они - русские. А если так, то прирощение родовых территорий русской нации следует считать делом справедливым, объективным и неминуемым".

Чесно кажучи, ще десь років з 15 тому автор ніколи б не повірив що таке навіть теоретично можливе в 21-му сторіччі, тим більше - у братній країні, що разом з іншими перемогла страшний нацизм.

Та це вже питання до вітчизняного президента і СБУ: чому таку діяльність ви не тільки не засуджуєте, а й заохочуєте? Невже не розумієте, що самі копаєте собі яму?!

Втім:

Наш ворог - не росіяни

Бо наш найбільший ворог - це наш же байдужий, "ленивый и нелюбопытный", невибагливий, всепросипаючий хахлізм.

Бо "не так тії воріженьки", як маніпульовані ними совково-малоросійські комплекси програмують незламну підсвідому віру певних осіб у власне "селюцтво", "некультурність і неосвіченість", які можна замаскувати лиш дрес-кодом вторинної, куцої "городської" "русскоязычности".

Йдеться не про багату, красиву, природну мову росіян, а той неприродний, легкопереляканий, догідливий "гешокаючий" суржик міських селюків, за який це явище хтось із російських інтелектуалів уже охрестив як "мовний мазохізм".

Причина цієї лінгвомімікрії - не тільки у віками формованій ментальності.

Де Пустовойтенко!? Організувати б ще один польовий "мобілізаційний" просвітницький табір для чиновників та "прочої еліти" усіх рівнів. Постійно діючий. І пересувний.

Хай би хоч раз ці люди послухали не тільки "Мурку" чи, в кращому випадку, "Сало ж моє сало", а, наприклад, Ніну Матвієнко та її пісні-канти міського середньовіччя України-Русі 15-17 століть.

При таборі обов'язково влаштувати б комерційні курси підвищення кваліфікації (за кошти, наприклад, Інституту країн СНГ) і для деяких російських ідеологів.

Напевне, вони б прекрасно розчарувались від конспектування розповідей багатьох очевидців, які подорожували Україною-Руссю ("країною козаків") домосковського періоду.

Ну, наприклад, Алепський, син антіохійського патріарха Макарія ІІІ, у 1654 році писав про українців-русинів: "Всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. ...Священики вчать сиріт. ...В кожному місті і селі побудовані доми для бідних і сиріт. ...Є скрізь лазні, ...на вежах і дзвіницях гарні годинники (!), на площах - водограї".

Про Московію він також багато пише, і не тільки він, та зовсім не зловтішають ті сумні свідчення.

Щодо різниці мов і назв, то, як вже неодноразово ілюстрували мої колеги, і іноземці, і "мєсні" чітко розрізняли поняття "Русь" від "Московії". Наприклад, посол німецького короля фон Доннерсмарк, пишучи у 1614 про польського секретаря Гритину, зазначав, що той "добре був ознайомлений з руською і московською мовами".

Посол Венеції Віміна у 1650 році вказував, зокрема, що і церковнослов'янська мова "різниться від їхньої народної мови русинської (lettere volgari Ruteno) як мова італійська від латинської".

Зрештою, найкраще просто проаналізувати "Граматику словенську" (1619) Смотрицького, де чітко розставлено на свої місця українська-"руська" мова, мова Московії, і староболгарська-церковнослов'янська мова.

Або ж навести довгий ряд фактів знищень, крадіжок, "наближень", заборон, фальшування всього українського від Петра до Андропова, але то вже тема інших статей.

Час припинити цю деструктивну війну!

Читаючи різноманітні російські твори щодо "нового світового порядку", міжнародних відносин та їх перспектив, і російсько-українських зокрема, втішаєшся частоті вживань епітетів "цивілізаційний", "глобалізаційний", "стратегічний", "модернізаційний" тощо.

Можна було б порадіти за російських колег і президентів, "задивлених в будущину". От тільки з кількістю осягнутих їхніх праць прямо пропорційно зміцнюється відчуття невідповідності глобальних цілей дрібноті методики.

А головне, що засмучує, - спотвореність бачень моделі сучасного і тим більше майбутнього світу та рушійних сил його прогресу, нереальність, провальність поставленої мети, примітивність тактики.

Складається вперте враження, що основні російські стратеги-ідеологи методологічно застрягли десь у 19-му сторіччі.

Намагатися покорити світ можна і в 21-му. Але зараз це можна зробити, лиш взявши його, світ, у партнери, а не у вороги.

І тим більше, - найближчих союзників. Утім, очевидно, Україна насправді не вбачається сучасною офіційною Росією серед союзників.

Україна взагалі не вбачається. Бо найкраще, щоб її, в прагненнях сучасних штатних російських пропагандистів, як і тоді, "не было, нет, и быть не может".

А який результат, тобто реально витікаючі наслідки? А що далі? Складається враження, що над цими питаннями не задумуються ні російські ідеологи, ні (що найдивніше) теперішня малоросійська псевдовлада.

Але давайте на цьому зупинимось. Про що сперечаємось? Хто "умнее"? Хто "сам дурак"?

Жорстоко помиляються ті, хто думає, що Росії потрібна несамодостатня, вторинна Україна-Недоросія. Своєю вторинністю така "Україна" рано чи пізно заразить-втягне і Росію.

Кожному з нас сучасний світ виставляє свої рахунки і загрози. Велич держави і нації зараз - не в її спроможності "впливати", витісняти, втручатися, завойовувати.

А в порятунку світового різноманіття, як джерела розвитку, в масштабі ролі нації у вселюдському прогресі.

Невже ми, Україна і Росія, не можемо запропонувати собі і людству конструктивніший проект співжиття і прогресу?

Хтось колись назвав нас, слов'ян, джерелами людства. Давайте, поки не пізно, поєднаємо свої джерела, щоб не зміліли наші ріки і не висох вселюдський океан!

Навіть в часи СРСР ми, слов'яни, знали і відчували один одного значно більше.

Але щось все менше чутно в Росії інтелектуалів загалом, і про справжню (тобто, - рівноправну!) слов'янську єдність зокрема.

Чи не ізолює Росія себе все більше від слов'янського світу - від "НАТОвських зрадників" поляків-чехів-болгар-хорватів, від "впертих хохлів", і навіть від "неслухняних" білорусів?

І нікого з нас не радує ця ізоляція.

Чи не варто задуматись: а чому вони всі так дружньо тікають від такої, небратньої Росії?

Якщо ми, слов'яни, не об'єднаємо зусилля, - глобалізація перетре всіх. Поодинці. Чи втішить когось, що "ми помрем раньше, а ви - пожже"?

Настав час іншої Росії: без шовінізму, з максимальною повагою до унікальності кожного з нас взятися за реалізацію ідеї рівноправної слов'янської єдності.

Давайте створимо Всеслов'янський інформаційний простір, де наші культури, мови, темпераменти будуть взаємодіяти, взаємозбагачуватися, взаємопідсилювати, взаємооберігати один одного.

І резонувати - для себе і для світу! Неодмінно зберігаючи ідентичність кожного зі слов'янських народів.

Тільки так можна "перемогти" НАТО, Америку та інших "ворогів".

Тільки зберігши наші народи, ми врятуємо себе і людство...

Чи зможе Росія стати такою Росією?

Володимир Гонський, для УП