Для кого Достоєвський був найвищим моральним авторитетом?
Дмитро Табачник - людина унікальна. Скажімо, в щойно опублікованому інтерв'ю, він м'яко, ледь не по-батьківські журить галичан, що вони висилали до Одеси "десанти" протестувати проти встановлення "Пам'ятника засновникам Одеси - так він офіційно називається".
Мовляв, ніхто ж із Донбасу не їздив до вас, коли ви встановлювали у себе монументи тим, кого вважали гідним цього.
Важко повірити в те, що доктор історичних наук, та ще й міністр освіти і науки не знає, що Єкатерина ІІ (як би пам'ятник не звався, хоч на честь десанту марсіан) зовсім не засновувала Одесу, а в її сакраментальному рескрипті йдеться про переобладнання вже існуючих (і захоплених російськими військами) гавані та фортеці.
Важко повірити і в те, що Табачник не знає історію монументу "засновникам" існуючого до цього понад 400 років міста.
Наче не знає, що це насправді пам'ятник шовіністичному угару, який періодично охоплював Російсько-Радянську імперію і виливався у фантасмагоричні форми - від байки про Івана Сусаніна, втіленої у відповідну оперу, до оповіді про торпедування німецького лінкора "Тірпіц" радянським підводним човном (зображено у телефільмі вже нашого часу).
Та мова не про все те, чим наповнене інтерв'ю (бо стаття вийде нескінченною), а про окремий його - але дуже значущий - фрагмент.
Журналіст нагадує міністрові - мовляв, ви зробили заяву, що в навчальних закладах не повинні вивчати творів сучасних українських письменників, чи не була це відповідь на критику з боку таких письменників, як Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко?
Табачник парирує: "Я посилався на європейський досвід". І справді, міністр говорив, що "існують європейська, французька традиції: там у школах не вивчають нині живих письменників, оскільки не устоялися ще естетичні критерії".
Не знаю, можливо, у Франції й справді не вивчали у школах твори Сартра, Камю, Моріака чи Саган за їхнього життя ("естетичні критерії", бачте, "ще не встоялися"...), але от у сусідній Польщі, яка відповідає головним критеріям європейської держави (аж до членства у НАТО та ЄС), чинять інакше.
Отож зайдімо на сайт одного загальноосвітнього ліцею в Ґданську та подивимося список тем з літератури до іспиту на атестат зрілості на 2011 рік.
Починається з Божої Матері в контексті середньовічної поезії і закінчується нашими живими і діючими сучасниками: не лише Віславою Шимборською (втім, хтось скаже: Нобелівська лауреатка, тут усі критерії "встоялися"), а і Славомиром Мрожеком, Станіславом Баранчаком, Ганною Краль та іншими достойниками.
Ото такі справи. Чи, може, у Дмитра Табачника у портфелі є якась інша, відмінна від реальної, Європа?
А Табачник продовжує: "Підручники з літератури старших класів і без того надзвичайно переобтяжені, щоб вписувати у програму кожного охочого українського літератора". Юрій Андрухович, слід думати, - це "кожний охочий".
І "кожний охочий" український літератор має престижну Гердерівську премію (її, до речі, за рік до Нобелівської, одержала Шимборська). І твори "кожної літераторки" типу Оксани Забужко перекладаються десятком мов світу...
Та, зрештою, міністр освіти і науки України може й не знати нічого про визнання українських письменників у Європі і навіть у самій Росії, вважаючи їх "кожними". Буває з нашими міністрами ще й не таке.
Але от уявити, щоб міністр освіти Ірландії сказав, що жодного ірландського письменника минулого чи сучасності поряд із кимось із знаних англійських письменників і поставити не можна - цього уявити неможливо.
А Дмитро Табачник прямо визнав усю українську літературу другорядною - у порівнянні, ясна річ, не із французькою чи польською, а з російською, точніше, з її двома представниками:
"Толстой і Достоєвський були моральними авторитетами для суспільства останньої чверті XIX - початку XX століття. Є вони моральними авторитетами і сьогодні. Більше того, сьогодні їх авторитет набув такого всесвітнього значення, що жодного українського письменника минулого чи сучасності з ними навіть порівняти неможливо.
Але ж за життя їх не вивчали в гімназичному курсі, і це не завадило ані суспільству "знайомитися з моральними авторитетами", ані самим авторитетам набути світового значення".
Стосовно "порівняти неможливо" - про це трохи далі. Спершу про те, чого не вивчали, скажімо, Льва Толстого у гімназичному курсі:
"Толстой в начале ХХ века предан церковью анафеме (помилка: він був відлучений, це теж було серйозно, і відлучення не зняте й донині - прим. Автора). Сейчас мало кто понимает, что это за собой влекло... Проиллюстрирую это случаем из жизни моей бабушки, который произошел с ней, когда она еще была ученицей женской гимназии в Херсоне.
На "Законе Божьем" священник назвал Толстого "Левкой Толстым". Гимназистка, ставшая впоследствии моей бабушкой, встала и поправила его: "Не Левка Толстой, а Лев Николаевич Толстой". Сейчас это может показаться мелочью, а тогда это был поступок высочайшего гражданского мужества, который вызвал настоящую бурю.
На замечание бабушки священник потребовал, чтобы она прилюдно, перед всем классом отреклась от своих слов. Но отрекаться она отказалась. Тогда он потребовал ее исключения из гимназии с волчьим билетом "за кощунство и святотатство"...
Гимназия гудела. Все спорили, ссорились, спешили выразить свое мнение по этому поводу... Мнения преподавателей разделились: кто-то поддержал требование священника, кто-то стал защищать бабушку. Гимназия подала документы на ее отчисление, - пише Наталія Кузьменко.
Іншими словами, не вивчали творчість Льва Толстого у гімназіях Російської імперії з тієї самої причини, яка сьогодні спонукає міністра Табачника зараховувати Андруховича, Забужко й Жадана до "кожних літераторів", а не в силу якихось високих міркувань.
Ну, а тепер про "всесвітній моральний авторитет" Достоєвського. Як письменник він, поза сумнівом, геніальний, а от щодо моралі...
Слово російському професорові Борису Соколову, філологові й історику: "Как известно, Федор Михайлович считал главными врагами российского народа евреев и поляков, которых расовая доктрина национал-социализма признавала главными врагами и германского рейха... Статья Достоевского "Еврейский вопрос" в годы оккупации пользовалась необычной популярностью и была неоднократно перепечатана в русскоязычных изданиях"
Скажімо, надрукували нацисти "Протоколи сіонських мудреців" масовим накладом, і в анонімних коментарях до них - розповідь про більшовизм як про єврейський політичний рух. Причому абсолютно реальні страхітливі злочини більшовиків прямо пов'язувалися з наявністю в їхніх лавах значного числа євреїв.
І тут же - цитата зі статті Достоєвського "Єврейське питання", опублікованої в "Дневнике писателя 1877 года": "Что если бы не евреев было в России три миллиона, а русских, и евреев было бы 160 миллионов (в оригіналі у Достоєвського - 80 мільйонів, але чисельність населення збільшили вдвічі для надання цитаті актуальності - прим. Автора) - ну, во что обратились бы у них русские и как бы они их третировали?
Дали бы они им сравняться с собою в правах? Дали бы им молиться среди них свободно? Не обратили бы их прямо в рабов? Хуже того: не содрали бы кожу совсем, не избили бы дотла, до окончательного истребления, как делывали с чужими народами в старину?...".
Поляків (номер третій у нацистському списку на знищення) Федір Михайлович не любив послідовно. Ось що він писав в одній із статей:
"Европейская цивилизация, которая есть плод Европы и, в сущности, на своем месте в Европе, - в Польше (может быть, именно потому, что поляки славяне) развила антинародный, антигражданственный, антихристианский дух.
...Поляков-то и сгубила их цивилизация. Несмотря на всю их гордость этой цивилизацией, до того сгубила, что им теперь уже нет воскресения, хотя бы они и сделались политически независимыми".
Глибина "пророцтва" грандіозна. Як і "моральність".
Ну, а тепер - знову про євреїв. Ось фрагменти з тієї статті, яку так любили і цінували Адольф Алоїзович і його послідовники.
"Конечно, христианство и идея его там (у Європі - прим. Автора) пали и падают не по вине еврея, а по своей вине, тем не менее нельзя не указать и в Европе на сильное торжество еврейства, заменившего многие прежние идеи своими...
А безжалостность к низшим массам, а падение братства, а эксплуатация богатого бедных, - о, конечно, все это было и прежде и всегда, но - не возводилось же на степень высшей правды и науки, но осуждалось же христианством, а теперь, напротив, возводится в добродетель.
Стало быть недаром же все-таки царят там повсеместно евреи на биржах, недаром они движут капиталом, недаром же они властители кредита и недаром, повторяю это, они же властители и всей международной политики, и что будет дальше - конечно, известно и самим евреям: близится их царство, полное их царство!..".
Ясна річ, пише професор Соколов, "высказывания Федора Михайловича, за которые так ухватились нацисты и их пособники, сейчас не любят цитировать ни российские, ни зарубежные исследователи творчества знаменитого писателя. Не любят и осмысливать. Слишком уж далеки они от традиционного образа печальника за народ и судьбы человечества.
Мы как-то не привыкли к тому, что великий писатель, ученый, артист или музыкант вне своей профессии может быть нравственно ничтожным человеком. Что ж, Федор Михайлович блестяще доказал своей жизнью и творчеством, что гениальность и разжигание расовой розни - две вещи вполне совместные".
Яке щастя, що Дмитро Табачник тут таки має рацію, "що жодного українського письменника минулого чи сучасності навіть порівняти неможливо" з "моральним авторитетом" Достоєвським...
Сергій Грабовський, для УП
