Адепти ненависті
Перед кожними черговими виборами наші політики навперебій починають звинувачувати один одного в усіх можливих гріхах, сіючи таким чином незгоду і ненависть.
Нічого особливо дивного в тому немає - в переважній більшості це не дуже освічені і не надто розумні люди, які сліпо слідують вказівкам таких же політтехнологів.
Проте дивно що й ті з них, які відсутністю інтелекту, здається, не страждають, як-от Юлія Тимошенко, теж часом ведуть себе подібним чином.
Хоча виборці давно вже хочуть бачити щирі почуття, визнання своїх помилок і звичайні реакції звичайних людей, а не спостерігати за одягнутими технологами масками.
Але нам вкотре пропонують когось ненавидіти.
Виникає це часто від елементарного нерозуміння того, що таке ненависть, навіщо вона потрібна і як діє. І як мало би бути насправді. Від нерозуміння того, як саме і що саме обирають виборці...
Маніпулятивні технології
Ґрунтується така поведінка не менше ні більше на вірі в те, що виборцем треба зманіпулювати з вигодою для себе.
І навіть якщо це й прикривається ззовні благородними цілями - навіть тоді ніхто з наших політиків й не намагається дійсно представити виборцями справжню інформацію і можливість зробити справжній вибір.
А раз так - то вся їхня поведінка зводиться до того, щоб або чимось максимально привабити виборця, або навпаки - щоб максимально викликати в нього відразу до своїх конкурентів. Тому й намагаються вселяти любов до себе і ненависть до інших.
Здавалось би все вірно - людина і дійсно володіє асоціативним механізмом мислення - так що події запам'ятовуються нею разом з тим емоційним фоном, що їх супроводжує. Але вважати, що все зводиться до цієї однієї-єдиної елементарної форми - надто вже примітивно.
Навіть якби все й дійсно визначалося тільки цим одним вектором почуттів, навіть тоді людина наділена здатністю розділяти і поєднувати - мислити.
А тому здатна відрізняти таки події від того емоційного фону, який дуже часто нав'язується їй штучно. Здатна сама створювати логічні причинно-наслідкові зв'язки - виводити що із чого слідує.
Не кажучи вже про те, що далеко не завжди все визначається тільки цим єдиним вектором розвитку "любов-ненависть", що світ не завжди чорно-білий і що в ньому не те що багато відтінків, але й ціла гамма інших почуттів.
Ненависть як руйнування
Щоб зрозуміти проблему ненависті, треба хоча б приблизно знати навіщо й коли вона виникає. Адже цілком можна прожити й без неї - хай навіть комусь це й здасться дивним. Проте ще більш парадоксальним є те, що часто вона виникає саме як наслідок любові, як реакція на неї.
Для людини властивим є прагнути хорошого і уникати поганого. Тому в позитивному сенсі прагнення до любові означає намагання жити в кращому світі, насиченому більш приємними почуттями.
Проблема ж виникає тому, що внаслідок все того ж асоціативного механізму мислення певні події чи певний тип поведінки, що супроводжували такі почуття, починають запам'ятовуватися разом з ними - хоч можуть й не мати до них зовсім ніякого відношення.
Тоді, як тільки людина знову захоче зробити щось подібне, в неї тут же спливуть і пов'язані з цим почуття. Менше чи більше кожен з нас здатний справлятися самостійно з цією небезпекою - відділяти одне (почуття), від іншого (поведінки).
Але в тому разі, коли ці почуття стосуються відносин з іншою людиною, їхня наявність чи відсутність може бути пов'язана вже не так з нами, як з її реакцією на нас. Тоді, продукуючи тепер вже замість любові ненависть, ми намагаємося таким чином навчити її іншому ставленню до себе, розірвати з нею відносини і повернути собі втрачену свободу.
В цьому сенсі ненависть виконує лише одну-єдину функцію - розриву стосунків і відновлення свободи. А тому - завжди спрямовується саме на ту людину, відносини з якою і треба розірвати.
Тому тоді, коли наші політики намагаються нав'язати нам свою власну ненависть до когось іншого - якогось свого конкурента, насправді нічого іншого, крім ненависті чи відрази до самих себе, вони викликати навряд чи й зможуть.
Ненависть, на відміну від любові, майже завжди спрямовується лише на того, хто її й продукує. Так що звинувачуючи інших в усіх мислимих гріхах, насправді наші політики самі тут же стають такими ж самими її адептами - адептами ненависті.
Чотири варіанти розвитку
Таким чином ми й отримуємо дещо цікаву ситуацію. Любов часто асоціюється з залежністю. А ненависть - з розривом, поверненням свободи. Проте навіть в такій, максимально примітивній схемі, і то вже допущено як мінімум дві помилки.
Перша - в тому, що й ненависть може бути зв'язуючою - для тих, хто в ній кохається. Не всі люди прагнуть до хорошого і уникають поганого. Більшість, але не всі.
Існують і такі, яких ненависть приваблює - існували ж прихильники і в Наталії Вітренко, і в Інни Богословської, правда ж? Так само як тепер вони існують, скажімо, і у пана Єфремова.
Не кажучи вже про таких стовпів ненависті, як Олесь Бузина чи Дмитро Табачник.
Друга - в тому, що й любов може дарувати свободу. І навіть більше того - істинна любов, саме її, свободу, і повинна приносити.
А тому в будь-якій ситуації, завжди, коли ми хочемо щось змінити чи чогось добитися, обов'язково існує чотири, а не два, як це прийнято вважати, можливих варіанти розвитку.
Будь-яке наше бажання чи будь-яке наше прагнення щось змінити чи чогось досягнути завжди пов'язано з майбутнім часом.
Бажання - це завжди час. Бажання - це або щось хороше, або погане. І до того ж будь-яке бажання може або реалізуватися або ні.
Це й утворює 4 варіанти можливого розвитку подій:
- сталося щось хороше;
- сталося щось погане;
- не сталося нічого поганого;
- не сталося чогось хорошого.
А тому, наголошуючи лише на одному з них - як-от на тому, щоб ненавидіти те, чого не хочемо допустити, ми як мінімум на 75% обмежуємо можливості свого розвитку. Чи втрачаємо здатність реально оцінювати події.
Тоді ж, коли це роблять наші політики ("коли проголосуєте за конкурента - станеться щось непоправне!"), вони обмежують вже не тільки самих себе, але й таким чином намагаються зробити настільки ж обмеженими і нас з вами. Не кажучи вже про те, яку атмосферу це створює в країні.
Любов. Ненависть і розуміння
Тому, оскільки в більшості випадків любов може породжувати загрозу втрати свободи, протилежністю ненависті часто стає не так вона, як розуміння.
Людина, яка виказує нам свою ненависть, не хоче, щоб ми її любили (ну звичайно, якщо не є садо-мазохістом, що теж буває), іноді вона просто хоче, щоб ми залишили її в спокої, щоб визнали її право на самостійне життя.
Та й дивно було б, якби ми любити того, хто нас ненавидить. Правда буває й таке, що нас ненавидить хтось, до кого ми насправді не маємо зовсім ніякого відношення.
Стається це переважно в силу всіляких психологічних захистів, реакцій переносу чи чогось подібного - про що вже писалося в статті Психологія ненависті.
Або - внаслідок все тих же спроб зманіпулювати нами, як це роблять наші політики. Але й тоді можна уникнути цієї ненависті, якщо зрозуміти її причини.
Або й просто розірвати такі стосунки, втративши інтерес до когось. І якщо ми бачимо тепер, як наші політики й далі провокують ненависть, і це викликає у нас відразу - це цілком природно.
Так і повинно бути - той, хто сіє ненависть, повинен викликати огиду, а не любов.
І тільки ті політики, які навчаться створювати хоч якісь позитивні програми розвитку і пояснювати людям свою позицію, заслужать, врешті, більш прихильного до себе ставлення.
Але чи будуть вони в Україні? Чи й далі усі наступні їхні покоління все так же збираються залишатися все такими ж адептами ненависті?
Ігор Лубківський, для УП
