Переможець отримує/втрачає все?
Пару років тому тематика про перспективи складення двопартійної системи в Україні займала левову долю всіх політичних обговорень у країні. Сказано було багато й про демократичність, і про баланс інтересів, і про паралелі з Великобританією та США.
Експерти давали солодкі оцінки двопартійності, а провідні актори українського політичного мейнстрим - БЮТ та ПР - уже приміряли на себе костюми парламентаріїв нового, практично аристократичного ґатунку.
Але... не судилося. І сьогодні вектор політичного розвитку дає можливість прогнозувати ще більшу фрагментацію політичних партій.
Взагалі, який сенс підіймати руїни українського політичного минулого?
Дійсно, в Україні що тільки не анонсувалося! Чули ми і про двопалатний парламент, і про буквально трирічний шлях у Європу, і про мільйони робочих місць... Ці "і, і, і" можна продовжувати дуже довго. Жодної з тих ініціатив так і не реалізовано. Чому? Бо більшість із них не відповідають інтересам політичних еліт, а слугують виключно передвиборчими "фішками".
З форматом двопартійності все по-іншому.
Він як раз політичним елітам був вигідний. Крім того, готувався до політичного споживача, себто народу, у цікавій "демократичній і прогресивній" обгортці - що фактично вже гарантувало успіх. Дві провідні політичні сили, котрі сконцентрували в собі переважну більшість фінансового ресурсу, майже сформували альянс, який одразу отримав народну назву "ПРіБЮТ".
Недарма кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. Наш корабель, у даному випадку, навіть у відкрите політичне плавання не вийшов, розбившись о рифи політичного непорозуміння та недовіри.
Фактично, це був унікальний шанс для запровадження двопартійної системи. Реально було й досягнути компроміс. І сьогодні б ми спостерігали б за цікавим тандемом Тимошенко - Янукович, із сильною коаліцією та символічним президентом.
У нашому випадку, ризики та спокуса отримати максимальний виграш перемогла компромісне співіснування, яке, до речі, поховало б інші політичні проекти.
Реалізувавши політичний реванш, Янукович взяв курс на максимальну концентрацію політичної влади, тим самим започаткувавши принципово нову політичну традицію у форматі "переможець отримає все". У тому числі й монополію у владному ресурсі.
Опозиція ж опиняється глибокому політичному підпіллі, відбиваючись від масових перевірок та політичних атак.
Влада йде ва-банк, маючи на меті забезпечити максимальну підтримку свого курсу.
Опозиція ж, програвши на минулих виборах, може або вистояти, або опинитися на політичному узбіччі, залишивши фундамент для нових проектів, що мають нову стратегію. У разі збереження своїх політичних позицій, опозиція має шанс на реванш. І тоді подібні ж дії будуть використовуватися проти сьогоднішньої влади. Якщо політичне фіаско опозиції під тиском влади відбудеться до чергових виборів, то вона швидко відновиться, як фенікс, у вигляді нових політичних проектів.
Таку схему сьогодні запропонувала Партія регіонів. Давати їй оцінку - безглуздо.
Подібні правила гри будуть діяти мінімум до майбутніх президентських виборів. Тому корисніше зрозуміти суть цих самих правил, спрогнозувавши недалеке політичне майбутнє
Наперед відчуваючи, що дискусія навколо цього питання традиційно виходить з інтересів опозиції, на мою думку, варто розділити інтереси громадян від інтересів політиків.
З одного боку, подібна схема гарантує таку "розпіарену" серед суспільства політичну стабільність, виключаючи конфлікти у владі. З іншого, будь-яка стабільність рано чи пізно перетворюється на монополію та відсутність різних підходів, що освіжають будь-яку систему.
Ось вам стандартна дилема: що краще - демократія, в українському вульгаризованому розумінні, чи концентрована стабільна влада з авторитарними тенденціями?
З точки зору політичних циклів, нас неминуче чекає друге, надто довго та безуспішно ми грались в демократію. Суспільство отримає свою стабільність, що відображається на внутрішній політичній злагоді. А опозиція, яка завжди сподівається на свою "частину пірога", вимушена шукати інші механізми й форми діяльності.
Остання теза для громадян означає розширення політичної пропозиції на опозиційному фронті. А тут уже все залежить від громадськості. Зокрема, і на місцевих виборах, які можуть покращити позиції таких партій, як Фронт змін, ВО "Свобода", "Сильна Україна", причому остання з оглядкою на майбутнє Тігіпко.
Щодо політиків, то, безумовно, престижність перебування в опозиції, яка раніше заманювала і перспективних політиків, і фінансових інвесторів - за такою схемою наближається до мінімуму.
Янукович обірвав ланцюг між владою та опозицією де-факто, а не де-юре, позбавивши останню отримати владу. Для цього потрібна тільки перемога на президентських виборах. Іншого шляху немає. Опонувати Януковичу на них зможе тільки оновлена опозиція, яка зможе "вижити" в політичному сенсі за новою схемою політичної боротьби.
Сьогодні Тимошенко докладає всіх можливих зусиль, щоб зберегти власне status quo в цьому питанні. Однак ПР робить усе, щоб стимулювати "броунівський рух" в лавах БЮТ. І це приносить свій результат, оскільки якісно нової стратегії політичної боротьби в лавах Юлії Володимирівни досі немає.
Якщо подібна тенденція збережеться, то БЮТ, фактично, втратить статус "другої сили".
І остання тінь двопартійності розчиниться в політичному просторі.
Це вже є очевидним, бо БЮТ надзвичайно важко підтримувати свій статус в умовах дефіциту політичного й фінансового ресурсу. Водночас амбітні колеги по опозиції, у вигляді сил Яценюка та Тягнибока, уже наступають на п'яти.
Це призведе до ще більшої фрагментації електоральних уподобань, поховавши ідею двопартійної системи й запровадивши систему іншу - "центр - периферія", де сильний центр поступово відхилятиме інші сили на периферію. Однак периферія, у свою чергу, оновившись та кооперувавшись, матиме можливість зайняти місце центру.
Логіка подібної системи дуже агресивна та безальтернативна. За неї ціна поразки надто велика. Відповідно, підвищені ризики можуть товкнути політичних лідерів на непередбачені кроки.
Це гра з політичною "нульовою сумою", де переможець отримує все. Однак, у перспективі може з аналогічною легкістю втратити владу, ставши заложником власних політичних дій.
А тим часом Янукович завершує фазу українських владних війн, замінюючи її владною монолітністю.
Які плоди принесе подібна парадигма політичної діяльності, покаже тільки час.
Варто лише сказати, що етап української постреволюційності вже ввійшов в історію. Останнім його пам'ятником залишається український парламент зразка 2007 року, переобрання якого стане кінцевою зміною політичної кон'юнктури.
Віталій Філіповський, політичний аналітик, для УП
