Демократизація чи рух по колу?
Після розпаду СРСР та утворення нових держав, почались жваві розмови щодо поступального руху від авторитарного політичного режиму до демократії. Сподівання зросли після низки кольорових революцій у Грузії, Україні та Киргизії.
Однак тепер стає зрозуміло: за винятком країн Балтії, усі інші "колеги по Імперії" так і залишились тупцювати на місці, далеко не просунувшись на шляху демократичних реформ.
Щоправда, більшість з них не можна назвати в повній мірі "авторитарними". Це гібридні режими, що перебувають у "сірій зоні" - там, де закінчується межа авторитарності, але ще не починається уявна "зона демократичності".
Що ж тоді являють собою кольорові революції? Не більше, ніж завершення циклу, який характеризується послабленням президента-патрона ("синдром хворого каченяти") та втратою підтримки з боку бізнесових і бюрократичних еліт, що гуртуються навколо нього з метою отримання "дивідендів".
Заради забезпечення спокійного майбутнього більшість з них переорієнтовуються на найбільш перспективного претендента на майбутню президентську посаду. У випадку "революційної ситуації" - це представник опозиції.
Завершальний період циклу можна умовно назвати "демократизацією". Коли ж опозиція приходить до влади, починається новий цикл, що проявляється у консолідації влади та посиленні авторитарних тенденцій.
Пострадянські альтернативи
Якщо проаналізувати майже двадцятирічний досвід 12 пострадянських республік (крім країни Балтії), то можна дійти висновку про три можливі альтернативи розвитку подій: "тихий" авторитарний режим, гібридний режим та чергування тривалих фаз спокою та циклічності та постійний рух по колу, інтенсивність якого залежать від того, наскільки часто "хворіє" діючий президент.
До першої категорії можна віднести Білорусь, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та Азербайджан. До другої - Росію та Вірменією. До третьої - Україну, Грузію та Киргизію.
В чому причина "політичного штилю" серед перших двох груп країн?
По-перше, у більшості з зазначених випадків президенти дали чітко зрозуміти: вони не збираються йти зі своєї посади після завершення граничного терміну перебування на ній.
В цих країнах з легкістю приймали зміни до Конституції, які подовжували перебування діючого президента на посаді. У випадку смерті, чи бажання піти, знаходився наступник, якому і передавалася влада в повному обсязі.
По-друге, підтримка лідерів вказаних держав протягом усього часу залишається доволі високою. На це впливають не лише особливості політичної культури, але й банальна економічна складова: президентам вдавалося "купити" підтримку шляхом покращення рівня життя за рахунок природних ресурсів країни та дешевих поставок з "дружніх" держав.
Найменш переконливо цей аргумент можна застосувати по відношенню до Вірменії, яка не має ресурсів, а масові демонстрації протесту проти результатів президентських виборів дворічної давності дозволяють ставити найбільше знаків питання щодо майбутнього вірменського режиму.
Кольорові революції: шлях від авторитаризму до... авторитаризму?
Єдиними країнами, які протягом останнього десятиліття пережили хвилю демократичних сподівань, були Грузія, Україна та Киргизія. Тим не менше, кожна з кольорових революцій у коротко чи середньостроковій перспективі завершилась поверненням до авторитарного характеру правління. Враховуючи циклічний характер розвитку зазначених держав, пояснення подібним процесам слід шукати у їх недалекому минулому.
Правління Георгія Шеварнадзе у Грузії за методами ведення політичних справ та "м'яким" авторитаризмом часто порівнюють з періодом "розвинутого кучмізму". Навколо нього гуртувались найбільші грузинські клани. Однак неможливість вирішити територіальні проблеми та економічна стагнація призвели до поступової втрати підтримки.
Останній термін Шеварднадзе пов'язують з часом певної "відлиги" в Грузії та посиленням опозиції, до якої переходять й недавні прибічники президента. Подібна "демократизація" є лише наслідком слабкості глави держави.
Після "революції троянд" подальшої демократизації Грузії не відбувається. За шість років на рахунку Саакашвілі відверто політичні справи Аслана Абашидзе, Іраклія Окруашвілі, Цотне Гамсахурдіа, прибічників Ігоря Гиоргадзе та Ніно Бурджанадзе, згортання свободи слова та арешт опозиційного телеканалу "Імеді", звинувачення у вбивстві Зураба Жванії, Бадра Патаркацишвілі, Валерія Гелашвілі.
Кардинально не змінюють картини і масові акції протесту та дострокові вибори 2007 року. Саакашвілі не був достатньо слабким, щоб програти, а після війни з Росією він став ще сильнішим. Втім, як твердять соціологічні опитування, ненадовго.
На фоні посилення активності опозиційних сил, явного перебільшення "економічного дива" та відмови балотуватися на наступних виборах, можна очікувати завершення циклу консолідації влади та чергового тимчасового періоду зростання політичної конкуренції.
В той час як "революцію троянд" ще можна було прогнозувати, те, що відбулося в оточеній "бастіонами авторитаризму" Киргизії, було достатньо неочікуваним. Однак, цілком логічним.
"Передреволюційний" Аскар Акаєв був яскравим прикладом слабкого президента: втрата довіри населення через погану економічну ситуацію в країні, посилення протиріччя між північчю та півднем, неможливість контролювати клани та бюрократію, силові структури та засоби масової інформації... Агонія Акаєва стала наслідком поляризації політичної карти країни.
Однак "Тюльпанова революція" принесла Киргизії не очікувану демократію, а лише закручування гайок та боротьбу з політичними опонентами. Через свої рішення Бакієв швидко втратив підтримку, в першу чергу, соратників з півночі. Тому, незважаючи на фантастичну (і відверто сфальсифіковану) перемогу на виборах 2009 року, доля президента була вирішена.
Малоймовірно, що ще кривавіша революція та Роза Отунбаєва будуть передвісниками "вільної Киргизії"...
Україна: "біло-блакитний" поворот
Ситуація в Україні дуже схожа на грузинський та киргизький сценарії. На жаль, "помаранчева революція" не була етапом демократизації, а лише черговим поворотом у постійному русі по колу. Причому подібна циклічність та видимі рухи до авторитаризму чи демократії супроводжували усі 19 років української історії.
Леонід Кравчук почав свій президентський шлях на хвилі всенародного піднесення та підтримки, однак швидко почав їх втрачати. Так само як втрачав контроль над урядом, парламентом та регіональними елітами. Основними причинами "синдрому хворого каченяти" у першого президента стала економічна стагнація та інституційні обмеження.
Розкол відбувається і серед еліт, що підтримували Кравчука. Частина з них перейшла на бік звільненого прем'єра Леоніда Кучми, який за українською звичкою йде в опозицію та, зрештою, стає президентом. Початок 90-тих ознаменувався шляхом змагальності та політичної конкуренції, але чи був це шлях до демократії?
Десять років України з Кучмою дозволяють розглядати задане питання виключно як риторичне. Новому президенту швидко вдалося встановити контроль над регіональним, бюрократичним та новоспеченим олігархічним "бомондом".
Посилив свої повноваження Леонід Данилович і шляхом інституційного зміцнення президентської влади у новій Конституції. Подібна "консолідація" влади навколо президента і призвела до постійно зростаючого тиску на опозиційні сили та засоби масової інформації.
Однак, особливо після переобрання на другий термін, підтримка Кучми серед населення швидко випаровується, усе серйознішими видаються претензії опозиції. Багато сил, що підтримували главу держави на виборах 1999 року, перейшли до нового "перспективного" кандидата Віктора Ющенка. Серед найбільш відомих перебіжчиків - цукровий магнат Петро Порошенко.
Таким чином, перед виборами 2004 року, на які Кучма вирішив не балотуватись, як українське суспільство, так і "бомонд" розділився у своїх симпатіях між провладним Януковичем та опозиційним Ющенко. А багато фінансових магнатів з метою мінімізації подальших ризиків підтримували обох кандидатів.
Апогеєм змагальності та сподівань на демократію стала "помаранчева революція". Але після неї Україна знову зробила невеличкий поворот у своєму русі. Того, що відбувалося при Кучмі ми вже не бачили, однак серія арештів "біло-блакитних" конкурентів та "зменшення уваги" до них з боку ЗМІ, погодьтесь, мали місце.
Інша проблема - Ющенко досить швидко, буквально за рік почав хворіти вже неодноразово згадуваним "качиним синдромом". Причини цього були як у сфері особистих якостей президента, неспроможності контролювати "любих друзів", так і в чисто інституційних обмеженнях - з вступом в силу змін до Конституції, президент став не більше ніж "першим серед рівних" у владній ієрархії.
Віктора Андрійовича починають покидати колишні "соратники": Сергій Тарута, Віталій Гайдук, Петро Порошенко, Костянтин Жеваго.
В країні панує "демократія": "любі друзі" зосередили свою увагу та фінансову підтримку на "потенційному" президенті Тимошенко, в той час як інші, регіональні друзі, які свого часу теж пробували встановити дружні стосунки з президентом, остаточно поставили на Януковича.
Саме через слабкість Ющенка та поляризацію фінансово-промислових кланів ми мали вільні вибори та політичну конкуренцію.
Що було потім, ми пам'ятаємо - масові втечі з опозиційного корабля, перший день жовтня, який остаточно підтвердив: період демократичності - не більше, ніж черговий цикл в розвитку гібридного політичного режиму. Чи вдасться колись розімкнути коло?
Максим Колос, для УП
