Про професійних патріотів

На початку дев'яностих років вони долучилися до змагання за державну незалежність України, їх у країні чимала кількість. Часто покинувши роботу, навчання чи навіть сім'ю, пріоритетом свого життя поставили боротьбу за свободу.

Гадали, що в новій незалежній Україні їм знайдеться місце.

Але реалії для них виявилися гіркі й інші. При владі залишилися представники старої комуністичної номенклатури. І українські патріоти виявилися зайвими.

Як правило, уже через кілька років вони поповнювали ряди безробітних, заробляючи собі на життя на різних виборах, у різних іпостасях. Такі люди інколи називають самі себе перегноєм для наступних поколінь. Але...

Чи тільки та категорія людей є таким "перегноєм"?

*     *     *

Одразу після помаранчевої революції влада, начебто, стала проукраїнською, а партія "Наша Україна" - провладною. Логічно, що кадри для влади формувалися саме в НУ, як організації, що є посередником між громадянами й державою.

Для розуміння ефективності кадрового питання, можна навести лише один приклад: у Києві на Подолі до офісу НУ приходило багато відвідувачів із різними питаннями. Одні мали проекти, інші шукали підтримки свого бізнесу, деякі шукали своє місце на державній службі чи просто роботу.

Приходили туди й "професійні патріоти". Щоб теж, якимось чином долучитися до державного будівництва. Серед них були різні люди, і кандидати наук, і хороші юристи та економісти, і просто люди віддані українській ідеї.

Однак відсіюванням "прихожан" займалося не керівництво НУ - а секретарки, які працювали в приймальні. Вони на свій погляд організовували зустрічі з керівництвом партії. Майже так як у Леніна: будь яка домогосподарка може керувати країною.

На сьогодні є очевидним, що перевага для зустрічей надавалася переважно не патріотам, а кон'юнктурникам, які пізніше, у свою чергу, з легкістю перейшли до інших структур.

Через два роки, що пройшли в інтригах і сварках у таборі помаранчевих, постало питання відзначення другої річниці революції. Виконком "Нашої України" видав гасло: "Не зрадь Майдан", що викликало неабияке обурення в учасників помаранчевої революції.

Цікаво, хто придумав це гасло?

Така політика теж має стати перегноєм для наступних поколінь.

*     *     *

Після того як Конституційний суд видав вердикт про повернення до Конституції 1996 року, стає зрозумілим, що даний суд найгуманніший суд у світі. Він може скасувати що завгодно, навіть те, що Степана Бандеру вбив не московський агент.

Рішення суду може бути приблизно таким: громадянин Степан Бандера йшов до дому п'яний, зашпортався за поріг, упав і забився. А колишній рухівець Лавринович, як фаховий юрист, дасть тому всьому чітке, не двозначне пояснення.

Якщо при такій напруженій обстановці було прийнято поправки до Конституції в 2004 році з порушенням процедури, а до України приїхали мирити сторони конфлікту високі представники з ЄС - то що заважає сьогодні пройти через усі процедури? Коли нема ні конфлікту, ні серйозного протесту.

На кожному кроці влада Партії регіонів голосить про те, що робить усе, щоб покращити життя громадянам. Мотивуючи тим, що, помаранчеві не хотіли йти на "непопулярні міри", а займалися перетягуванням канатів та популізмом. А вони прийшли, не дивлячись на втрати в підтримці.

В їхні слова можна було б повірити, якби міністри, як у цивілізованому світі, пересіли із шикарних іномарок на велосипеди, а боротьба з корупцією була б не на словах, а на ділі.

На сьогодні майже кожний громадянин знає, що корупцію в країні можна знищити за два-три дні. Потрібно лише бажання й дії найвищого керівництва держави.

Або: кому потрібна та затерта тяганина зі статусом російської мови? Скільки можна тішити російськомовних тим, що їм не треба вчити державної української? Краще б на Донбасі створили курси з вивчення української.

Думка про те, що комусь вдасться знищити українську мову, а з нею й українців, є хибною. Євреї розповідають: колись на івриті говорив лише один єврей, тепер цю мову знають чи не всі євреї, а мова івриту є державною в Ізраїлі. А нас в Україні україномовних тридцять вісім відсотків. А є ще ж українська діаспора.

Якщо влада збирається зробити Україну сильною, то чому до тепер на посадах українофоби й слабкі керівники Табачник та Солдатенко? Що доброго ці люди можуть зробити для сильної України?

Солдатенко недавно договорився до того, що кваліфікація Голодомору 1932-33 років як геноциду українського народу може бути скасована Верховною Радою в будь-який момент. А самому Солдатенку періодично погрожують прокуратурою й судом, оскільки він, як державний службовець, має підкорятися закону. Хоча сам він вважає, що "закони, пишуть люди, і вносять у них зміни".

Здається, що якщо людина адекватна, то вона має виконувати той закон який є, а не той, який, імовірно, перероблять.

Чотирнадцять країн визнали Голодомор 1932-33 років геноцидом! Подібне визнання не відбувається спонтанно. Українська діаспора зверталася до керівництва тих країн, подаючи конкретні факти й свідчення. Потім спеціалізовані інститути, часто роками, вивчали проблему Голодомору в Україні, робили наукові дослідження й висновки, а вже після того приймалося рішення. Тобто була пророблена величезна робота. І, за твердженнями регіоналів і Солдатенка, виходить так, що намарно.

Потім у Партії регіонів дивуються: чому українська діаспора не захотіла зустрічатися із президентом Януковичем?..

Така політика також стане перегноєм для майбутніх поколінь.

*     *     *

Нещодавно Віктор Черномирдін дав інтерв'ю "Комсомольській правді", де прозвучали такі слова: "...Он бандит. Что Бандера преступник - то преступник. Да не мы - Украина сама его не воспринимает. Нормальная Украина...".

Пан Черномирдін досить довго прожив в Україні. І, на жаль, так нічого й не зрозумів стосовно наших українських героїв. У радянських підручниках нам подавалася історія про Наполеона, як про ворога й негідника, який напав на Росію.

Тепер ми знаємо, що означає постать Бонапарта у Франції. Дуже багато чого пов'язує сучасну Францію з Наполеоном як великим полководцем і творцем країни. Росія ж визнає Францію.

Ще теперішня російська влада нав'язує нам "Рускій мір", "рускій язик", ділить нас на нормальних і ненормальних, Західних і Східних, намагається економічно і політично приєднати нас до зони своїх інтересів. При цьому не втомлюється називати нас, українців, своїми братами.

Але ж поступають не по-братньому! Українці вже знають ,що ділитися потрібно по половині, бо якщо по-братньому, то "хахли", як правило, залишаються в одних трусах.

Така політика теперішньої російської влади також стане перегноєм для майбутніх поколінь.

*     *     *

Чи є в Україні альтернатива тим, хто відійде? Можна з упевненістю говорити, що так, є.

Це, у першу чергу, люди, яких ми називаємо представниками громадянського суспільства. Досить давно в Україні працюють різні фонди, інститути з розвитку демократії. Проводяться навчання молодих політиків і різних спеціалістів із сучасних технологій.

Є студенти й молодіжні організації. Є студенти, які навчаються за кордоном, це найбільш цінні майбутні керівники держави. Є ще представники української діаспори, особливо молодь. Але не тільки молодь, не треба забувати й про українських патріотів, які є всюди, по всій Україні.

Залишилось не багато, це коли перегній стане чорноземом. А зерно вже вкинуте.

Є два варіанти розвитку подій:

- Українське суспільство трансформується в спокійний латентний стан, українці перейдуть у стан виживання й чекатимуть свого часу;

- дехто думає, що Майдан уже не можливий. Так вважали й до Майдану, ніхто не вірив. А він відбувся. Погодитися можна хіба що з тими, хто вважає, що наступний Майдан може стати таким, у порівнянні з яким попередній буде здаватися відпочинком і прогулянкою в центрі Києва.

Україна має перспективу.

Ті, хто прийдуть на заміну, швидко, протягом двох-трьох років, зроблять із країни - центральноєвропейського економічного кита. Країна на перехресті доріг. Це завжди вигідно для економіки. Україна має на землі й під землею.

Потрібно лише владу віддати чесним українським патріотам.

Слава Україні!

Юрій Сидоренко, спеціально для УП