Чим в Україні закінчується "золотий спокій"

Те, що їхня влада всерйоз і надовго, речники Партії регіонів заявили одразу ж після другого туру президентських виборів. Мовляв, наша команда на чолі з Віктором Федоровичем матиме всі владні повноваження тривалий час.

Щонайменше 10 років. А там, дивись, і 15 вимальовується - не випадково після ревізії Конституції міністр юстиції Лавринович закинув пробну кулю - взагалі-то Янукович міг би балотуватися й на третій термін...

Те, що їхня влада означає повну й остаточно стабільність, регіонали також не приховують. Навіть парламентську коаліцію, відтепер більшість із своїми сателітами так назвали - "Стабільність і реформи", хоча це словосполучення не більш змістовне, ніж "гаряча крига".

Але кожен розуміє, що "реформи" тут є доважком до "стабільності", тобто непорушності встановлених в Україні владного режиму та економічного ладу.

Ну, а тим, хто ще сумнівається, "золоті голоси" ПР регулярно нагадують: "Політика закінчилася...", "Опозиції немає...", "Треба, щоби працював інстинкт страху..." - і таке інше.

Ясна річ, стабільність, розповідають українцям, - це основа процвітання країни. І перші ознаки позитивних зрушень уже відзначають поважні світові інстанції, включно із Міжнародним валютним фондом.

Стабільність в усьому - у владі, в економічному курсі, у соціальній сфері, у дружбі з Росією, у ставленні до минулого, у відносинах з Європою, у розвитку бізнесу...

І навіть у зростанні цін на продукти харчування та тарифів на комунальні послуги та на проїзд - також стабільність.

Але так треба для успіху економічних реформ, тож слід затягувати паски, пояснюють людям стабільно налаштовані на позитив ЗМІ. Це ненадовго - на два, може, на чотири... максимум на десять років.

А те, що зростають статки промислових "баронів" та земельних магнатів (і, звісно, їхніх пахолків різного ґатунку), тоді як пересічні українців щороку біднішають (і не тільки пересічні, а й дрібні та середні бізнесмени) - то це так і має бути в межах стабільності та реформ.

І те, що українська професійна культура з кожним роком занепадає, і те, що всі права має виключно церква закордонного підпорядкування, і те, що влада й гроші зосереджені майже виключно у руках не українців (не стільки за кров'ю, скільки за духом, за ментальністю) - то теж неминучі побічні наслідки трансформацій.

Ба, й те, що найважливіші для країни рішення ухвалюються зовсім не у Києві, - то теж так треба. А хто не хоче затягувати паски та прислужуватися магнатам і баронам, орендарям та шинкарям - для них уряд широко відчинить вікно до Європи. Їдьте собі, головне, не баламутьте народ, не порушуйте золотий спокій.

Той золотий спокій, який уже сьогодні запланований можновладцями щонайменше на десятиліття, а бажано - на віки вічні.

Чесно кажучи, об'єктивних передумов такої "стабільної стабільності", якої прагне верхівка ПР, в Україні сьогодні вистачає. Політична опозиція вщент розпорошена, частково прикуплена, частково перейшла до "конструктивного опонування".

Інтелектуальна опозиція більше переймається цькуванням Юрія Андруховича і з'ясуванням відносин з Оксаною Забужко, ніж пошуком шляхів розв'язання пекучих проблем.

Моральна опозиція... а вона в Україні існує, крім буквально декількох справжніх достойників старшого віку?

Потенційно політично активні громадяни виснажені "барикадним десятиліттям" (від "України без Кучми" до останніх більш-менш масових акцій), дрібний та середній бізнес зайнятий проблемами власного виживання, про вчителів та лікарів, які традиційно були небайдужими суспільними групами, помовчимо, армія перманентно скорочується, її боєздатність без тактичних навчань, без бойових стрільб упала до нуля, освічена молодь, радикально розчарована у "помаранчевих", налаштована на еміграцію...

Хто там залишився? Робітничий клас?

А він відсутній - тобто робітники є, а от класу немає.

Іншими словами, фундаментально порушити спокій можновладців і промислових "баронів" та земельних магнатів в Україні просто нікому, а локальним виявам неспокою вони давно вміють давати раду.

Найцікавіше у всьому цьому те, що "золоте десятиліття" або "десятиліття золотого спокою" в історії України вже було. Проте історія, як відомо, навчає, що вона нікого не навчає. Принаймні, із сильних світу цього.

...1638 року закінчився бурхливий період боротьби українських козаків (власне, головним чином маси покозачених селян) за свої права. Закінчився нищівною поразкою.

"Ординації Війська запорозького" обмежували не тільки чисельність козацького стану, вони й повністю підпорядковували козаків Варшаві та призначеним нею командирам. Селяни України потрапляли під нічим не обмежену владу магнатів та призначених ними орендарів-управителів.

Київська митрополія ставала майже безправною - попри те, що її очолювали такі визначні діячі, як Петро Могила та Сильвестр Косів. А найкращі угіддя потрапляли до рук магнатів та шляхти.

Тодішні події, до речі, мали не тільки релігійний чи етнонаціональний виміри. По суті, йшлося про те, яким шляхом економічного розвитку підуть лісостепова і степова зони України - говорячи сучасною мовою, переважно "фермерським" чи переважно "плантаторським".

Бо що таке традиційні українські хутори та слободи? Це вільні фермерські поселення, одиночні чи гуртові, найбільші з яких перетворюються на невеликі містечка (Україна - країна міст і містечок, відзначав дещо пізніше Павло Алеппський), центри ремесел та торгівлі, а на додачу - ще й адміністративні одиниці: центри козацьких сотень.

Ну, а справжні міста мають Магдебурзьке право, це і релігійні, й освітні осідки, тут діють ремісничі цехи та торговельні гільдії. І все разом сприймається як рідний край, що тримається предківських звичаїв і не цурається нового, якщо воно не нав'язується силою.

Звичайно, таке суспільство - у відповідності до свого часу - не толерує іновірців. Проте йдеться про гомогенність релігійну, а не етнічну: чверть українських прізвищ Наддніпрянщини мають тюркські корені, і це не просто філологія, а список нереєстрової козацької старшини відкривається аж двома Абрамовичами (Оврамовичів й Овраменків не рахуємо...).

Коли ж ідеться про систему латифундій, про панування відповідного способу виробництва, то про вільних селян-землеробів не може бути й мови;. Тут потрібні кріпаки, а то й раби.

Соціальна структура тут зовсім інша: хутори та слободи допускаються як тимчасове явище на необжитих іще землях. А так - більш чи менш великі села, фільварки, резиденції управителів чи орендарів, панські маєтки, значно менше міст та містечок, а ті, що є - адміністративні центри та місця постою військових залог.

Самоврядування великих міст допускається в певних межах - в таких, які не заважають владі магнатерії. А загалом усе вирішують магнати, а на нижчому рівні - їхні пахолки.

В Україні до цього додавалося те, що магнати були або чужоземцями, або перекинчиками. Якщо у першій третині XVII століття серед магнатів ще траплялися ревні захисники віри, то потім з православних серед них залишилися тільки такі персонажі, як Адам Кисіль, твердість якого в захисті традиційної церкви дуже точно характеризувалася його прізвищем.

Ясна річ, що й приборкувати невільних селян та безжально визискувати їх найкраще могли (принаймні, поки не виросли надійні місцеві кадри перевертнів) персони інонаціонального походження...

Перший шлях - це шлях ранньокапіталістичного розвитку, коли основну масу суспільства складають дрібні і середні вільні товаровиробники. Другий шлях - це поєднання капіталізму (великі товаровиробники) з феодалізмом (особиста несвобода основної маси населення).

За першого шляху можливим і бажаним є виборче право для достатньо широких верств, за другого - все вирішує магнатерія (хоча додатком до цього можуть бути електоральні права для магнатських пахолків та залежної від тих чи інших володарів шляхти).

Ані перший, ані другий шляхи не є апріорі чимось жахливим чи чудесним, проте перший усе ж історично значно прогресивніший і динамічніший.

Звичайно, терміну "капіталізм" у XVII столітті ще не вигадали. Проте селяни добре знали, чого вони прагнуть: потрапити до козацького стану, що означало особисту свободу, право на зброю і можливість вільно займатися землеробством - працювати на себе, а не на когось.

От тому й "колотило" Україну першу третину століття, аж поки магнати не одержали вирішальну, як тоді здавалося, перемогу, знекровивши і деморалізувавши противників.

І настала доба, яку польські хроністи назвали "золотим десятиліттям" або ж "десятиліттям золотого спокою".

Економічні успіхи цих років були справді грандіозними. Освоювалися нові землі, колоністи залюднювали Степ, і на Лівобережжі, і на Правобережжі масово виникали поселення, росли міста, будувалися фортеці, невпинно зростало виробництво збіжжя, прокладалися торговельні шляхи...

Добробут Речі Посполитої істотно зріс, а надто добробут шляхти. Проте багатство концентрувалося в руках незначної групки багатіїв. Зростання магнатських латифундій Вишневецьких, Потоцьких, Калиновських та інших давало їхнім власникам величезні прибутки. Це супроводжувалося різким посиленням експлуатації широких селянських мас, які були безправними й приниженими.

Дрібна шляхта теж виграла мало, без плазування перед сильними світу цього їй нічого не світило. Католицька церква, де запанували радикальні вороги "схизматів", розпочала новий наступ на православних і протестантів.

Під тиском цих обставин значне число українців полишило свої батьківські землі й переселилося на схід, залюднивши землі над Сіверським Дінцем - той край, який відтоді зветься Слобожанщиною.

Найенергійніші йшли у найми до армій західноєвропейських володарів, здобуваючи воєнну славу та непогані гроші. То була чи не перша велика політично зумовлена міграція з Наддніпрянщини - головним чином на схід.

Отже, з одного боку, стрімкий розвиток й економічне піднесення українських земель, з іншого - перекриті шляхи до подальшого прогресу та зубожіння абсолютної більшості населення.

Ось як писав про ці часи рабин Натан Ганновер, мемуарист далеко не об'єктивний, той самий, зі слів котрого ізраїльські школярі досі вважають усіх українців лютими "жидожерами" - але навіть він змушений був констатувати правду:

"Решта бідного руського народу (перед цим Ганновер пише про католичення української аристократії, якій жилося вельми непогано, і про реєстрове козацьке військо, "вільне від податків й обдароване такою ж вільністю, як шляхта" - примітка автора) робила панщину у маґнатів і шляхти, а сі обтяжали його тяжкою працею, глиною і цеглою і всякою роботою в дому і на полі.

Шляхта накладала на нього великі тягарі, а декотрі шляхтичі страшними способами змушували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всі народи, а навіть і той нарід з усіх найбідніший (жидівський) - теж панував над ним" (переклад і примітка Михайла Грушевського).

Але і реєстровому козацтву насправді жилося не кращим чином. Ось деякі із заподіяних йому кривд (зі скарги сейму 1648 року): "Хутори, сіножати, луки, ниви, ріллі, стави, млини - щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків - силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, б'ють, мордують, до в'язниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалічили...

Панове полковники теж поводяться з нами не так як обіцяють і присягають: не то щоб мали нас боронити в наших кривдах від пп. урядників, а ще їм помагають проти нас з пп. жовнірами і драґонами, которих при собі мають.

Щоб тільки у нас котрому сподобалося - чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше - відступай йому, ніби то продажею, але пів-дурно; а не відступив - тоді журись, неборако-козаче, собою!..

Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до в'язниці, давши аби яку причину: викупай тоді, козаче-небораче, душу свою до наготи - давай своє в нагороду.

Иньших незносних кривд - як до своєї роботи і на підводи виганяють, і виписати трудно: як з нами немилосердно поступають, знущаючися над нами останнім способом, маючи нас за останніх - нарід од віків вільний і Полякам прихильний і помічний" (цитата за Грушевським).

Типові рейдерські наїзди, говорячи сучасною мовою, та нищення середнього класу. Одним із таких наїздів був збройний напад шляхтича Чаплинського з друзяками у 1647 році на хутір Суботів цілком лояльного до влади сотника Чигиринського реєстрового полку Богдана-Зиновія Хмельницького...

Що було далі - добре відомо. "Золоте десятиліття" скінчилося великою кров'ю. І не було би Хмельницького - козаків очолив би хтось інший. Не випадково на бік повсталих переходили не тільки реєстрові полки у повному складі, а й деякі полковники та знатні шляхтичі.

Допекло!

Можна по-різному з позиції сьогодення оцінювати події 1648-1676 років, але їхня жорстокість та кривавість стали неминучим наслідком "золотого спокою".

От про що варто було б пам'ятати сучасним магнатам та їхнім пахолкам, які в ім'я своїх шкурних інтересів заганяють країну на манівці історичного розвитку та провокують неминучу й некеровану соціальну революцію.

Сергій Грабовський, для УП