Партія давнього "нового типу"
Головна емоція цих публікацій - ось ще трохи, ось-ось і цей режим зазнає краху, ця влада завалиться, діячі ПР перегризуть один одному горлянки і влада сама впаде у руки опозиції.
У цих виданнях можна ознайомитися з тим, як саме Рінат Ахметов не любить Дмитра Фірташа і навпаки, як донецький олігарх не сприймає главу адміністрації Януковича Сергія Льовочкіна, як Льовочкін скривдив несамовитого борця Нестора Шуфрича, завдавши таким робом удар по Андрію Клюєву та його угрупованню, якими складними є взаємини між шефом СБУ Валерієм Хорошковським і силовим віце-прем‘єром Володимиром Сівковичем.
Найдраматичнішими "рембрандтовськими" фарбами замальовується протистояння "донецьких" і "київських" в оточенні Януковича. Опозиціонери чомусь вважають, що чвари в середовищі регіоналів відбуватимуться за такими ж самими схемами, як у їхньому власному, ба більше, з такими ж самими результатами.
Опозиція ніяк не може збагнути, що ПР - це зовсім не такий "тераріум однодумців", як помаранчево-біло-червоний табір за президентства Ющенка і прем‘єрства Тимошенко.
А опозиційні очікування (мало не щоденні) чарівного зникнення регіоналів дуже нагадують реакцію жителів Петрограда на жовтневий переворот 1917 року, мовляв, ці авантюристи протримаються 2-3 дні, потім почали говорити, що 2-3 тижні, потім 2-3 місяці, потім - кілька років, а потім перестали говорити, бо це стало небезпечною розвагою.
До речі, російські білі офіцери в Югославії, Болгарії та інших країнах, згуртовані у роти, батальйони і полки у військових таборах роками очікували, коли більшовики занепадуть, і "корнети Оболенські" та "поручики Голіцини" зможуть переможним маршем повернутися на батьківщину.
Нині російські телеканали інколи показують старезних дідуганів, колишніх білогвардійських кадетів, що нарешті дочекалися...
Феноменально, що опозиціонери досі не зрозуміли, з ким вони насправді мають справу в особі Партії регіонів. Хоча дещо вже давно мало б їх насторожити. Зокрема той факт, що в лавах цієї партії практично немає зрадників і перевертнів, а якщо хтось і дозволяє собі бунт, то це зрештою виявляється бунтом навколішках і "бунтівник" здебільшого з каяттям повертається до партійної родини, останній приклад - народний депутат Василь Кисільов, колишній провідний кримський політик, що донедавна дозволяв собі критичні заяви на адресу ПР і особисто Віктора Федоровича.
Міцність лав ПР - це феномен, що вимагає особливої уваги, над усе після того, як вона стала де-факто єдиною керівною і спрямовуючою силою в Україні.
У нас мало хто цікавився специфікою внутрішнього життя цієї вельми незвичайної для навіть відносно демократичного суспільства структури. Але придивившись уважно, можна побачити, що ядром організації є один регіон - Донецька область, значно менше - Луганська.
Як відомо, протягом багатьох останніх років цей регіон розвивався в умовах штучної ізоляції від решти України, плекаючи власні цінності й засади, власну надзвичайно своєрідну мораль і уявлення про норму.
В цьому контексті хочу зацитувати лист до київської преси жителя Донецької області Олега Аліфанова: "Як житель Донецької області, хочу дещо пояснити українському суспільству. Область практично ізольована від України. Всі українські президенти боялися сюди їздити. Діє фактична заборона на україномовні газети і журнали, тому що вони не продаються взагалі.
В радіоефірі тільки одна українськомовна станція Ера-fm (Перший Національний радіоканал після президентських виборів було відключено!) Всі сто відсотків мас-медіа підтримують Партію регіонів. Жодна громадська організація не може тут існувати без дозволу цієї партії, тому що вона керує і держадміністрацією.
В області створено таку атмосферу, що визнати свій вибір на користь представника "Помаранчевих фашистів", це все одно, що публічно заявити про те, що ти хворієш на СНІД чи вбив людину - реакція буде такою ж самою. Якщо додати до цього погрози, що "дуже розумні втратять роботу", можна зрозуміти, наскільки залякані люди".
Те, що таку "державу в державі" створено на частині української території є великою провиною і Леоніда Кравчука, і Леоніда Кучми і "хоружівського генія". Тим більше, що нині існує небезпека поширення цієї "зони" на інші регіони держави.
Але водночас зацитований лист є відповіддю тій непатріотичний частині української інтелігенції, яку уособлює Юрій Андрухович, якого нині залюбки цитують сепаратистські видання в Криму - він став у них найпопулярнішою людиною, йому плескають у долоні, його вихваляють. А улюбленою тезою цих видань тепер є: "Українська інтелігенція пропонує нам відділитися. Тож зробімо так!".
В принципі, створити аналогічну спецтериторію, "державу в державі" можна в будь-якому регіоні України за наявності ресурсів і чіткої мети. І навіть щеплення від цього Галичини не варто перебільшувати. Просто там треба буде працювати більш ретельно і вигадливо, більш підступно і винахідливо.
А наявність таких діячів як пан Андрухович гарантує, що праця не буде даремною і невдячною. Зрештою, москвофіли не на Полтавщині виникли... А якщо ще згадати КПЗУ, ЧУГА, Ярослава Галана і "стрібків" - то традиція видасться багатющою.
І що тоді? Виступати з гаслом відокремлення Галичини?
Всі опозиційні надії на швидкий розпад ПР базуються на нерозумінні справжньої сутності цієї "партії нового типу".
Це фактично ще дополітична структура, де діють вельми специфічні форми внутрішньої консолідації, коли не політичні гасла, не програмові засади, а древні як світ речі забезпечують єдність.
Зокрема: земляцтво, спільність регіонального походження, соціолект, місцеві звичаї, що сприймаються як єдино можливі та зразкові, колишня приналежність до певних молодіжних угруповань тощо.
Це тримає людей купи більше, ніж будь-які ідеологеми і політичні теорії. В цьому сенсі ПР більше подібна до шотландського клану чи чеченського тейпу, ніж до пересічної європейської чи навіть євразійської політичної партії.
Тому в ПР можуть бути які завгодно чвари і скандали, аж до фізичних з‘ясувок, але вони не вплинуть на єдність партії. Розколу і розвалу ПР у найближчі роки не станеться.
Тому опозиції треба припинити будувати на цьому далекосяжні плани, демонструючи власну наївність і легковажність, що, на жаль, є характерною рисою української демократії.
Можна ще допустити певну сепарацію ПР, коли "здорова" донецька частина партії відкине як більше вже не потрібну "гнилу" київську, в особі Табачника, Фірташа, Хорошковського, Льовочкіна (як колишнього члена команди Кучми), Лавриновича, Ганни Герман та деяких інших, але ядро структури (чистокровне донецьке) залишиться недоторканним.
Щодо чвар і розколів... ПР є антиподом НУ-НС і БЮТ. Якщо там і відбуваються "розборки", то без жодної публічності. Команда, що встановила контроль над суспільством більше половини якого її не сприймає, чудово, на рівні інстинкту самозбереження розуміє, що вона не може дозволити собі відкрити ще й внутрішній фронт протистояння.
Як древні спартіати, вони знають, що тільки внутрішня єдність врятує їх від гніву ворожих і набагато численніших "ілотів". Вони знають також, що поведінка за схемою НУ-НС-БЮТ при владі стане для них однозначно суїцидною. Тому не допустять її.
Крім того, чимало діячів цієї партії мають за собою минуле, де на відміну від колишніх помаранчевих "комсомольців", за зраду карали жорстоко. Через те "донецькі" звикли, що за будь-який "базар" доведеться відповідати.
Це сприяє тому, що "культура зради" не є у них такою досконалою і розвинутою як у НУ-НС і БЮТ, де нещодавно навіть християнські демократи повторили подвиг "товариша Юди", відкинули свого лідера Володимира Стретовича і пішли до грошовитого Давида Важаєвича Жванії.
Будемо сподіватися, що він допоможе розв‘язати їм фінансові проблеми, як Понтій Пілат допоміг бідному жителю римської провінції на сході імперії. Будемо також сподіватися, що фінансові можливості українського олігарха значно перевищують жалюгідні 30 срібляників, про які йдеться в Новому заповіті.
Отже, розрахунки на внутрішній розпад ПР, який, звісно, абсолютно виключити не можна, над усе найближчим часом, є марними й контрпродуктивними. Якісь явища такого штибу в надрах ПР можливі лише під потужним зовнішнім тиском опозиції, але знову ж таки, цей тиск може сприяти в ПР як відцентровим, так і навпаки - доцентровим тенденціям.
Друге не менш вірогідне, ніж перше, враховуючи специфіку внутрішнього устрою цієї нібито партії, де інстинкт самозбереження є сильнішим від будь-яких раціонально-політичних конструкцій.
Тому опозиції треба менше придивлятися до того, що відбувається всередині ПР, а більше до того, що відбувається в українському суспільстві. Адже це набагато важливіше.
Ігор Лосєв, для УП