Бої за історію
І людська творчість споруджає міт
Під саме небо, зорями розшите.
Микола Зеров
"Бої за історію", так назвав колись французький історик Люсьєн Февр свою статтю. А згодом - і збірку статей, що були присвячені перегляду методів історичних досліджень.
Статтю з подібною назвою можна писати і в Україні. Але вкласти в неї не історико-методологічний, а історико-політичний зміст.
Наприклад, любов до Степана Бандери може привести до влади в Україні.
Щоправда, нелюбов до нього також може привести до влади.
Тому одним політичним діячам потрібно вбачати в ньому бандпособника, а іншим національного героя. Хоч у реальності всім, мабуть, плювати. Добре, що ця домашня заготовка - лише політтехнології для виборів.
Більш пролонгованим у часі, і явним для нашого постробітничо-селянського сприйняття, є назви вулиць та пам'ятники.
Вони ніби символізують собою повсякденну лояльність до того чи іншого історичного персонажа, а разом із ним до його діяльності. І, звісно ж, до відповідної моделі інтерпретації історії. Тому ніде так не виражений символічний розкол колективної свідомості, як у пам'ятниках та назвах вулиць.
Наприклад, за сто метрів від міської ради Ялти стоїть Ленін. Така ж сама відстань між облдержадміністрацією Тернополя та пам'ятником Степану Бандері. Об'єднує їх не лише голубиний послід і наближеність до владних органів, але й символізація колективного визнання городян.
Така різниця в пам'ятниках не менш важлива, ніж різниця в мовах чи конфесії. Адже пам'ятники мають лише формальний зв'язок з їхніми прототипами. Насправді вони є символами різних варіантів легітимної інтерпретації історії.
Втім, не стільки різниця в минулому визначає різницю сьогодні, скільки різниця сьогодні визначає різницю в минулому. Або, як казав італійський історик Бенедетто Кроче: "Мертва історія воскресає, минуле стає сучасним, коли того вимагає саме життя".
Постмодерністи, як відомо, взагалі не визнають існування "істинної історії", тоді як існують лише різні варіанти її інтерпретації.
Одним словом, сьогодні вже не реконструюють історичні події - їх конструюють.
Це передбачає масу варіантів - "історичних реальностей". Історія та істина - це гра.
Хоч я чомусь інтуїтивно недолюблюю постмодерністів, думаю, що гратись з історію можна й потрібно, особливо найвищим посадовим особам держави, що б там не говорила вітчизняна професура.
Небезпечно стає лише тоді, коли з нашою історією починають гратись посадові особи інших держав.
Тому Януковичу потрібно пробачати "українізацію" Чехова. Тоді як Путіну не варто пробачати навіть випадкове перейменування Херсонесу в Херсон, хоч слова й спільнокореневі.
Один наш колишній президент так і не зрозумів, що хороший блокбастер про бандерівщину в 3-D важливіший, ніж сто тисяч архівних документів, відкритих для широкого загалу.
Відкриття архівів, гласність, відповідні тематичні конференції - усе це спрацювало б лише в 1985-90-х, але не в 2005-му. Покоління, що виросло на продуктах із ГМО, від цього тільки нудить.
Сьогодні якийсь невідомий режисер-самоучка чи декілька програмістів комп'ютерної гри можуть творити більший вплив на масову свідомість, ніж Інститут національної пам'яті та Інститут історії, з їхніми збірниками "розвінчування міфів".
Коли символи революційного більшовизму протиставляються символам революційної бандерівщини, то це схоже на старий постулат діамату "єдність і боротьба протилежностей".
Ніхто в цій символічній опозиції української свідомості не переможе. Адже Ленін та Бандера не лише на постаментах, але й у свідомості. Причому, переважно одночасно.
Тому любителі стихійного демонтажу можуть бути спокійними, роботи їм вистачить ще років на двадцять. До речі, у 1917-му кияни також дуже полюбляли то звалити пам'ятник Столипіну, то знов поставити його на місце.
Утім, як вчать нас старі класики, подолати протилежність можна лише при створенні нової якості. Тобто "бої за історію" в теперішньому вигляді завершаться лише у випадку подолання українського "кінця історії", це вже з вислову Фукуями.
Якщо ж народ та політики не зможуть довести американському історику його неправоту, створивши нових героїв для постаментів, - то наші "неакадемічні" історики, письменники, вічно андеграундний кінематограф, напівпіратські виробники комп'ютерних ігор та скульптори-аматори мають "реконструювати" старих.
Зараз доживають вік ті, хто сидів у криївках та ті, хто служив у НКВС. "Реальність" помре разом із ними.
Отже, настає час українізувати більшовизм і анархізувати бандерівщину, або щось у цьому стилі. Міф має бути міфічним - лише тоді він претендує на істинність.
Ті, хто займаються розвінчуванням міфів, мають програти тим, хто займається їхнім створенням. Бо в іншому випадку, як вчить Біблія: "Царство, що розділиться в собі, не встоїть".
Р.S. Вибачаюсь, що нічого не сказав про Мазепу, але про нього вже все сказали Пушкін, Ліст, Чайковський, Байрон, Мотря Кочубей, Національний банк України та РПЦМП.
Олекснадр Куриленко, аспірант інституту історії НАН України, голова ХДСМ, спеціально для УП
