Хто не відчуває мороку, той не шукає світла
Пізньої осені 1994-го, у складі президентського пулу журналістів мені довелося перебувати в столиці Канади Отаві із президентом України Кучмою. Це був перший офіційний візит глави держави до країни, в якій мешкає найбільша у світі діаспора українців.
Те що відбувалося там, як вихідці з наших рідних країв, їх діти та онуки, правнуки зустрічали очільників незалежної України, котрі прибули в країну, яка пригріла понад мільйон українців, словами не передати.
Тисячі людей з квітами, усмішками на щасливих обличчях зустрічали в обійми і членів офіційної делегації, і нас, журналістів.
Ще через добу наш літак приземлився в аеропорту Саскатун провінції Саскачеван, яку ще називають "хлібною корзиною Канади". У цьому місті проживає величезна українська діаспора, працює український музей Канади.
Нас підвезли до чималого приміщення, зведеного у готичному стилі, облицьованого затуманеним склом. Коли ми вийшли із авто, всіх уразили дивні, чарівливі звуки, які линули невідомо звідки.
Повітря було наповнено якимсь милим і незрозумілим щебетанням, ніби десь поруч відбувається одразу добрий десяток весіль метушливого птаства, котрі пурхотливими клубками перекочуються із куща на кущ, дзвінко цвірінькаючи і лопочучи мерехтливими крильми. Але самих птахів не було ніде видно.
Кучма, Удовенко, Горбулін у супроводі мера міста і глави провінції попрямували до широко відчинених дверей. Журналісти поспішили за ними. І, о диво, лемент і цвіркотіння стишилися, а за тим і геть затихли.
Одразу за дверима починався зал. Це був навіть не зал, а гігантських розмірів аудиторія, довжелезні лави якої починалися знизу, буквально за кілька кроків від вхідних дверей, і піднімалися високо-високо. Усе це приміщення, розраховане, мабуть, на людей вісімсот-дев'ятсот, ущерть було заповнено дітьми.
Світлокосі і смаглявовиді хлопчики та дівчатка у білих українських вишиванках. Зору відкрилася такої неймовірної краси і сили картина, що при згадці про неї у мене завжди на очі самі собою навертаються сльози.
Це були маленькі, чарівливі і неповторні у своїй милій свіжості канадські українці. При появі київських гостей вони, як по команді, підвелися,
Як тільки останні із нас переступили поріг приміщення, діти заспівали незвичайну, як гімн величаву і водночас тужливу пісню "Ой, у лузі червона калина" - про червону калину, про рідну Україну.
Сотні дзвінких голосів виводили слова:
Ой у лузі червона калина
похилилася,
Чогось наша славна Україна
зажурилася.
А ми тую червону калину
підіймемо,
А ми нашу славну Україну,
гей, гей, розвеселимо!
Серце, здавалося, вискочить із грудей, кров шалено стукає у скроні, щемні почуття голубленої ніжності, піднесення пронизує все єство. А біле море вишиванок плюскає в ошелешену душу ще вищими емоціями:
Не хилися, червона калино -
маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україно -
маєш добрий рід.
А ми тую червону калину
підіймемо,
А ми нашу славну Україну,
гей! гей! розвеселимо!
"Боже, - стою і міркую, - так це ж про них самих, оцих чарівливих дітей, ця возвишена, піднесена пісня про білий цвіт їх калинових кольорів вишиванок, про важку долю нашого невмирущого українського родоводу, який ніжним оксамитовим своїм цвітом засіяв усю землю. Аж сюди, у дикі прерії американського континенту залетів...".
Бундючний із перепою Кучма ошелешено дивиться на все це чарівливе дійство, і мені видно як його очі наповнюються слізьми. Геннадій Йосипович Удовенко тримає хустинку біля очей...
Я чудово розумію, що українська діаспора США не рівня канадійській. В Канаді вона значно потужніша, більш організована, прагматична.
Але уявімо на хвильку, що на початку третьої декади нинішнього вересня президент України Янукович, перебуваючи, приміром, у Канаді вирішив би зустрітися з представниками тамтешньої діаспори. Щоб тоді довелося казати міністру закордонних справ Грищенку у виправдання?
Боюся, що нинішньому главі держави взагалі закрита дорога до другої за розмірами у світі держави. Великі "патріоти України" із київських печерських пагорбів, переконаний, ще почують могутній голос української діаспори з-за кордону.
І про те, що вона, як висловився 24 вересня в інтерв'ю "Інтеру" міністр закордонних справ Грищенко, мислить "своїми уявами і своїми стереотипами, своїми вподобаннями, які ґрунтуються на якихось штампах".
І про те, що представникам діаспори нинішній владі, мовляв, узагалі "немає що по суті сказати", оскільки така вже вона досконала, українська, патріотична.
Особливо ж, либонь, це проявляється у діях таких її представників, як Янукович, Азаров, Хорошковський, Табачник, Солдатенко, Колісниченко та багатьох інших, хто жорстко і немилосердно, щоденно несамовито викорчовують усе українське в Україні.
Свого часу й Кучма, насаджуючи свій режим, махнув рукою на діаспору. Мовляв, що вони там значать, хто там їх слухає. А скінчилося те ганебною ізоляцією глави держави, якого попервах зустрічали салютами і квітами.
Боже! Коли ж ти пошлеш Україні правителів, гідних свого українського народу?!
Олександр Горобець, для УП
