Чи доживе Україна до 2015 року: історія хвороби
Формулювання такого песимістичного питання зумовлене тривалими негативними тенденціями у внутрішній і зовнішній політиці, що загострилися з кінця 2008.
Перші півроку президентства Януковича свідчать про те, що про реформи й далі будуть лише говорити. Цьому є принаймні одне пояснення. Президенту, з усією його командою, потрібна суспільна підтримка. Без неї набагато важче буде зберегти надцентралізовану вертикаль влади, яку вони будують.
Відсутність реформ буде й далі погіршувати добробут населення, що неодмінно вдарить по рейтингу, а спроба реформ буде мати ті ж самі наслідки. Але почати реформи набагато важче ніж про них говорити, тому реформи, очевидно, будуть принесені в жертву боротьбі за повноваження.
Падіння довіри до президента і до всіх ключових інститутів влади, зафіксоване соціологами у серпні, буде тривати й далі. Дилема забезпечення легітимності, напевно, буде вирішена так, як і за президентства Ющенка - за принципом: "живемо доки зможемо".
Але такі дії влади, попри особисту поразку, можуть мати куди гірші наслідки для країни.
Діагноз
Держава, у сенсі політичного утворення, що має законну юрисдикцію і контроль над визначеною територією, право на прийняття рішень від імені всього населення, монополію на легітимне застосування сили, визнаний уряд і суверенітет, все більше втрачає ці ознаки і перетворюється на організацію з викачування ресурсів.
Вона втрачає контроль над своєю територією, не може підтримувати свою безпеку і не може виконувати внутрішні і зовнішні функції. За визначенням це "занепадаюча держава".
Причин цього багато і вони відомі. По-перше, немає Конституції, яку виконують. Конституцію порушували з моменту її прийняття, але особливо активно після внесення змін у грудні 2004 року.
По-друге, гілки влади після п'ятирічної боротьби атрофувалися і зберігають тільки зовнішні ознаки. Уряд перетворився на "виконавчий комітет" при адміністрації президента і займається здебільшого "освоєнням" бюджетних коштів.
Верховна Рада втрачає роль законодавчого органу зі швидкістю збільшення кількості членів правлячої коаліції. Якщо раніше суперечності між кількома політико-економічними групами (ПЕГ) забезпечували якусь динаміку, то з приходом "донецьких" вона зникла.
Судова гілка перестала виконувати функцію дотримання законності і стала ресурсом у політичній боротьбі.
Президент намагається виправити ці вади, вибудовуючи гіперцентралізовану вертикаль виконавчої влади з офіційною метою "наведення порядку", а насправді прагне компенсувати всі свої попередні поразки і встановити контроль над усіма ресурсами і фінансовими потоками.
Це шлях у минуле до відновлення системи "патронажного президентства", що спирається не так на формальні повноваження, як на розгалужену мережу неформальних правил, які, проте, виявляються більш дієвими, ніж формальні.
Президент-патрон за добру службу може "віддати у користування" підприємство, галузь чи регіон, або навпаки, відібрати останню сорочку. В Україні ця система була створена за президентства Кучми, але нікуди не зникла за президентства Ющенка. Останній, однак, не шантажував і не переслідував політичних опонентів чи журналістів.
З наближенням кінця президентських повноважень, оточення може залишити патрона і підтримати опозиційного кандидата, який, ставши президентом, продовжить попередню практику.
Попри позірну міцність, такі режими нестабільні, неефективні і, переважно, нелегітимні, але найгірше те, що вони паразитичні, позаяк засновані на рентоорієнтованій економіці.
Оскільки патронажно-клієнтелістські відносини є реанімацією феодальних відносин у політичній сфері, рентоорієнтована поведінка еліт є тим самим явищем у сфері економіки.
Рентоорієнтована економіка відрізняється від прибутково-орієнтованої тим, що тут економічні гравці не інвестують у модернізацію галузей чи технологій, а використовують ресурси й інфраструктуру доти, доки ті можуть давати зиск.
Така економіка є питомо колоніальною, незалежно чи колонії є внутрішніми чи зовнішніми складовими імперії. Коли імперії гинуть, колоніальні інститути зберігають свій вплив, якщо еліти не можуть чи не хочуть їх змінити.
У політично і економічно слабких суспільствах політико-економічні групи здатні визначати формування "правил гри" шляхом купівлі урядовців і політиків.
Бізнес завжди тяжіє до влади і навпаки, але там, де немає ефективних механізмів стримування цього руху, бізнес зливається з владою і держава стає "захопленою" кланами (captured state).
Україна є майже типовим прикладом постколоніальної економіки, що стала жертвою рентоорієнтованих політико-економічних груп.
Що є емпіричними ознаками "захоплення"?
По-перше, це регуляторне законодавство, по-друге - відсоток тіньової економіки, і врешті показник корупції. Остання є не просто "мастилом", що полегшує бізнесу можливість впливати на законодавство, а невід'ємним інститутом політичної і економічної систем.
У рейтингу сприятливості податкових систем за 2010 рік, Україна виявилась на 181 сходинці зі 183 країн. У рейтингу сприятливості ведення бізнесу на 142 місці зі 183 країн, а в рейтингу економічної свободи стала 162 зі 179 країн і 43 з 43 з тих, що були включені до рейтингу в Європі.
Який відсоток економіки перебуває в тіні? Як зізнаються самі податківці, "у тіні - не 30, не 50, а всі 90 відсотків економіки".
За індексом сприйняття корупції, Україна стабільно перебуває серед найбільш корумпованих країн Європи. Станом на 2009 ми були на 146 місці зі 180 країн.
Станом ще на 1999, за індексом захоплення держави, з 22 посткомуністичних країн, що ввійшли до аналізу, Україна опинилась на третьому місці поряд з Росією, після Азербайджану і Молдови.
Існують ще два індекси, про які рідше згадують. Це індекс "недієздатності" держав (Failed State Index - FSI), що складається американською дослідницькою організацією "Фонд Миру" (Fund for Peace) й індекс "крихкості" держав (State Fragility Index - SFI), який визначається колективом американських вчених у рамках проекту дослідження динаміки політичних систем - Polity IV, що охоплює період з 1800 до 2009.
За рейтингом "недієздатності" держав станом на 2010 Україна залишається на 110 місці зі 177 країн з 69,7 балами зі 120 (чим вищий індекс - тим гірша ситуація).
Ми потрапили до найбільшої групи держав зі значним потенціалом виникнення внутрішнього конфлікту чи занепаду. Для порівняння - найгірша ситуація у Сомалі (1 місце зі 114 балів), де фактично немає держави і триває громадянська війна, а найкраща у Норвегії (177 місце з 18,7 балів).
Протягом п'яти останніх років Україна демонструє покращення свого індексу - з 88,8 балів (39 місце) у 2005 до 69,5 балів (110 місце) у 2010. В аналізі динаміки показників країни, автори огляду відзначають позитивні наслідки Помаранчевої революції, проте країна і далі перебуває в зоні ризику.
За індексом "крихкості" держав ми перебуваємо у верхній частині групи стабільних країн з показником 6 з 25 (чим вищий бал тим вища нестабільність).
Ці два індекси прямо вказують на стабільність держави, але вони дивно контрастують з десятком інших індексів, де Україна виглядає набагато гірше. Або в нас і справді не все так погано, або індекси неправильні.
Справа в тім, що ці, як і інші індекси, складені з метою загального порівняння країн і груп країн за певними показниками. Вони лише фіксують стан країни і нічого нам не кажуть про зміну ситуації у майбутньому.
Ці індекси не є політично вмотивованими чи суб'єктивними оцінками, але й не є абсолютно коректними стосовно особливостей тієї чи іншої країни. Вони лише дають загальне уявлення про світову динаміку за певними показниками.
Якщо внутрішноьополітична складова всього періоду президентства Ющенка відзначалася посиленням політичного суперництва, що вилилось у декілька політичних криз, то з приходом Януковича суперництво зникає і наступає період консолідації еліт навколо нового "патрона".
Економіка в умовах політичної нестабільності залишалась "на плаву" (що є парадоксом з точки зору ринкової економіки) доки зберігався попит на продукцію хімічної і металургійної промисловості. Як тільки попит впав, українська економіка впала чи не найбільше в Європі.
Тепер економічна криза змінила політичну. Але ми не бачимо політичних рішень, які б сприяли виходу з кризи. Ми бачимо централізацію влади під гаслами "подолання кризи".
Справжнього відновлення керованості державного управління так і не досягнуто. Натомість "вичавлювання" політичних опонентів з усіх гілок і рівнів влади видається за ознаку ефективного управління.
Нинішня влада, як і попередня, не визнає принципу досягнення стабільності - побудова національного консенсусу шляхом відмови від ідеї "переможець отримує все".
Доки "еліти" в Україні не зрозуміють, що перемога на виборах не може бути абсолютною, як і поразка, доти вибори відбуватимуться в умовах постійної небезпеки зміни "правил гри".
Юрій Мацієвський, для УП
