Суспільна мобілізація

На сьогодні Україна підходить до того моменту, коли вже можна вести розмову про діяльність президента, уряду, коаліції. Звичайно, це лише перші кроки. Але помітну відмінність між діями минулої влади та теперішньої - можна побачити досить чітко: починаючи від системи освіти, соціального захисту та певної зміни політичного курсу в зовнішніх відносинах.

Стверджувати про доцільність та правильність тієї чи іншої реформи, постанови, указу, або прийняття податкового кодексу чи бюджету, досить складно. Та й для того, щоб зробити це об'єктивно, потрібно більше часу, документальних підтверджень. І головне - відчути діяльність влади в реальному житті, а не на папері чи через шпальти газет.

Однак, зрозуміло, що завжди існують як прихильники режиму, так і його опоненти. Тим паче прийшла осінь, закінчується сезон відпусток, і народ відходить від літнього синдрому.

З останніми заявами Юлії Тимошенко щодо організації мітингів, протестів, чутками про обмеження діяльності БЮТ, - відкривається проблема незадоволеності людей діями теперішньої влади та можливості їх суспільної мобілізації. Неважливо, чи-то людей, які на президентських виборах підтримували Януковича, Тимошенко чи були проти всіх.

Іншими словами: чи зможуть "реальні" люди, які будуть протестувати "не за гроші", вийти на вулицю та відстоювати свої права?

Можливості для протесту

Важливим чинником у даній справі буде емоційна залежність та напруженість проблем щодо цього.

Американський соціолог Вільям Гемсон пояснює здатність людей до колективної дії через ціннісну систему громадян. При цьому виділяються три фактори, які можуть мати вплив на здатність громадян до протестного руху: справедливості, ідентичності та агентів.

Тема колективної дії досліджується вже досить довгий час багатьма дослідниками, але теорія Гемсона пояснює саме психологічний вплив суб'єкта протестного руху - звичайного громадянина. Три фактори потрібно розглядати комплексно у взаємозв'язку один з одним. Отож, аналізуючи дану ситуацію та накладаючи теорію на практику, можна стверджувати наступне.

Фактор справедливості. Саме той момент, коли людина, громадянин відчуває, що його права порушують, що не виконуються передвиборні обіцянки, що підіймаються ціни тощо.

На сьогодні ми маємо повний набір даної ситуації: подовження перебування Чорноморського флоту, незадоволення щодо прийняття нового Податкового кодексу, підвищення цін на газ або пенсійного віку, негативного ставлення влади до "українського" тощо.

Але для того, щоб змусити людину почати протестувати - цього замало.

Вона має відчути це на власній шкірі. Притому дана дія має бути емоційно забарвленою та порушувати певні норми етики й моралі в суспільстві.

Гарними прикладами можуть слугувати 2001 та 2004 роки, коли вбивство журналіста Георгія Гонгадзе в 2001-му та масштабні фальсифікації виборів по всій Україні в 2004-му - призвели до широкого протестного руху.

На сьогодні подібної ситуації не можна побачити. Відсутній каталізуючий фактор.

Фактор ідентичності. Ототожнення та ідентифікація себе з певною групою та спільнотою: ми - хороші, вони - погані, "ми із сусідом будемо все робити разом".

Із цією категорією також існують певні проблеми задля початку масштабного протестного руху.

По-перше, досвід Помаранчевої революції та розчарованість діями політиків, які прийшли до влади після даної події. Через це виникає апатія, відчуття того, що твої дії нічого не змінять. І люди мають рацію.

По друге, потенційний протестний електорат, через невеликий термін перебування при владі нової політичної сили та нових персон, дає їй шанси, та дивиться й сподівається на зміни в майбутньому. Тим більш, що Янукович та компанія виглядають поки що єдиною командою, яка намагається боротися та приховувати великі суперечки, не виносячи сміття з будинку. Як це їй вдасться - уже інше питання.

Фактор агентів. Індивіди, які можуть переконати звичайних громадян про слабкість владної системи, про її вразливість та повести за собою.

Це не тільки сильна опозиція, але й інші елементи. В 2004-му це були студенти, які першими вийшли протестувати, кидаючи навіть навчання.

Хто може бути сьогодні цими першопрохідцями? Важко відповісти, бо немає відповіді.

Щодо опозиції, думаю, ніхто не буде доводити велику силу та вплив опозиційних структур сьогодні. Опозиція - слабка. І це факт. Вона слабка як у системно-структурному плані, так і в інформаційно-ідеологічному.

По-перше, вона розпорошена, не має єдиного лідера чи групи лідерів. Зазвичай небезпечні ситуації згуртовують, але в українських реаліях дані принципи не діють.

По-друге, майже повна відсутність ведення інформаційної політики. Поодинокі заяви на шпальтах газет, реклама в інтернеті, десяток агітаційних палаток, не кажучи вже про телебачення, на якому Юлію Володимирівну тепер побачити можна рідко.

Хто їй винний, що під час перебування на посту прем'єра Тимошенко не спромоглася взяти собі під вплив телевізійні канали? Окрім М-1, звичайно.

Аналізуючи поточну ситуацію, можна стверджувати, що Майдану-2 ми навряд побачимо цієї осені, навіть зменшеного разів у 10 чи більше. Адже:

- відсутнє серйозне та морально-етичне порушення справедливості;

- не формується ідентичність серед протестного та потенційно протестного електорату;

- немає сили, яка може повести простих людей уперед.

Я не кажу, що все так безнадійно. Ні.

Мітинги, протести будуть організовуватися, але це будуть "показні протести, на публіку". "За" заклики позиційних сил, різних громадських організацій, буде стояти електорат. Хлопці, яких взяли із Привокзальної площі, які вмить стануть щирими патріотами, а через день будуть захищати парламент від "українців-бандерівців"

Звичайно, будуть люди, які прийдуть свідомо, "не за гроші". І бабусі, і студенти, і просто ті, кому не байдуже. Чим не гарний привід для єднання поколінь?

Але широкого протестного руху не буде.

Бо набридло, бо хочеться спокою. І стабільності.

Сергій Чумаков, спеціально для УП