Не потрібно боятися репресій
Громадян країни: істориків, художників, поетів, громадських діячів та політиків викликають на допит або просто хапають і провадять в СБУ. В цій державі знову вбивають журналістів. Телебачення бреше. Опозиція безпорадно борсається у власних проблемах. Влада живе по "панятіям". Режим постійно шукає "помилку матриці".
Вони будують "нову країну". Нині проти громадян використовують давно відомі методи залякування та пропаганди.
Хоча теперішня горстка гебістів далека від професіоналів з КДБ. Так само далека як нинішні опозиціонери від радянських дисидентів. Були колись люди, які вміли відстоювати свої права. В історії їх назвали шестидесятники. Тиск на них тоді був зовсім інший, але й люди були наче з заліза.
Нині опозиціонери трохи крадуть, трохи діляться, трохи брешуть, інколи кажуть правду. Хоча на тлі бандитів, справді, виглядають трохи ліпше. І не більше того.
Сьогодні опоненти влади ризикують опинитись за гратами максимум до чергових виборів, тоді як 50 років тому опозиціонерів за декілька рядків у самвидаві кидали до таборів в далекому Сибіру.
І що цікаво, якою б не була сильною репресивна машина, якими б не були різноманітними погляди дисидентів, вони завжди знаходили спільний знаменник. В глибокій конспірації чи в таборах ГУЛАГу, де б вони не були, кожен з них пам"ятав про свою історичну місію... вони боролись за свободу.
Нині приблуди опозиційного табору підтисли хвости і сидять кожен в своєму кутку. Тотальному дезертирству вже не зашкодить будь - яка чистка партійних лав.
Нині є гроші, піар технології, відкриті кордони. Тобто є все чого не було в шестидисятників. Крім одного. Немає духу свободи. Прагнення не зрадити самих себе, не зрадити близьких та ідею, ось чого не вистачає в сучасних реаліях. Аби вибороти реальну свободу - потрібно докласти зусиль.
Попрацювати трохи більше аніж працює влада над тим аби її (свободу) забрати у нас. Байдужість охопила одних, інших паралізував страх. СБУ варто потрусити одного, як сотні вже похнюпили голови. А дарма...
Чого злякались? Таборів?!
Згадати хоча б історію під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві. Це було у вересні 1965 року.
Тоді молодий поет Василь Стус, який був у залі, звернувся до всіх присутніх. Просто встав і сказав те, що думає. Вголос висловив свій протест проти політичних репресій. Через цей вчинок Стуса відрахували з аспірантури. З цього моменту за ним почали стежити агенти КДБ. Зрештою, поета звинуватили у "антирадянській агітації й пропаганді" та засудили до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Це був лише перший арешт. Система наздогнала дисидента вдруге. Цього разу 10 років таборів - кара для небезпечного рецидивіста. Вдумайтесь, людину позбавили волі лише за те, що вона висловилювала свої думки вголос і в такий спосіб чинила непокору тоталітрному режиму. Зрештою, Василь Стус так і загинув в концтаборі Кучино але до останнього подиху не зрадив своїм життєвим принципам.
Подібно сучасним обіцянкам Януковича, який переконує західних партнерів у дотриманні засад демократії в країні, у 1975 році Радянський Союз зробив крок на зустріч Заходу. Імперія приєдналась до Гельсінської угоди, тобто офіційно мала необережність визнати, що зобов"язується шанувати права і свободи своїх громадян. Реакція дисидентів була миттєвою.
По всьому СССР виникли гельсінські групи. В Москві, Києві, Литві, Грузії та Вірменії. Рух дисидентів набрав ознак інтернаціонального. На щит винесли захист громадянських прав. Українці, росіяни, грузини вірмени та прибалти прагнули одного - свободи.
Один з родоначальників дисидентського руху, Іван Дзюба, ще задовго до цих подій закликав здобути не лише національні права але й громадянські свободи. Зокрема, літературний критик писав:
"Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду".
Чи маємо свободу сьогодні ?
Нині від безвиході дехто шукає відради у крайніх радикальних течіях. Намагається вибудувати замкнутий світ. Блукає манівцями власного подвіря і боїться поцікавитись: "А що там у сусіда?" Це шлях в нікуди. Він вигідний тоталітарному режимові.
Візьму на себе сміливість і розчарую прихильників національної держави. Майбутнє України в іншому. В кооперації всіх здорових сил, а не їх сегрегації за національною ознакою.
В осередках шестидесятників з колишніх радянських республік, кожен плекав національну мову і культуру, але разом з тим визнавав право кожного на особисту свободу. Якщо розглядати все що відбувається в контектсі одвічної боротьби добра і зла, то сторона світла сьогодні має запропонувати кардинально новий підхід аби перемогти темряву.
Протидіяти тоталітаризму може лише згуртована сила. Потрібно задіяти досі невикористані ресурси. Прихильникам демократичної України потрібно дати шанс. З - поміж них сотні або десятки тисяч росіян, поляків, грузинів та євреїв. Кожен з них має усвідомити - мій дім Україна.
Нині фундамент свободи в рамках держави - це громадянське суспільство. Перемогти прояви тоталітаризму за допомогою антагонізму, расизму чи радикального націоналізму - неможливо.
Істина захована набагато глибше за будь - яку ідеологію. Нині, як і завжди, завдання полягає в тому щоб залишитись людиною. Людиною, про яку ще сто років тому написав англійський поет Редьярд Кіплінг:
У натовпі собою залишайся,
А з королями гідність зберігай,
Ні ворогу, ні другу не піддайся,
Надмірної поваги не шукай;
Нехай секунда кожна у хвилині
Тебе веде до вірної мети -
Тоді весь світ до ніг твоїх полине,
І це не все - тоді людина ти!
Український поет Василь Стус залишив по собі інші рядки. Дисидент наче підхоплює думку Кіплінга і підсумовує власне життя. Життя опозиціонера і просто людини, яка сміливо дивиться в очі ворогам і не відчуває жалю за втраченим:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя...
Доля Василя Стуса, не поодинока. Жертвами системи у різні роки стали Василь Симоненко та Алла Горська. Вже у похилому віці репресивна машина наздогнала В"ячеслава Чорновола.
Ще живі легенди дисидентського руху - Євген Сверстюк, Левко Лук"яненко, брати Горині - у кожного з них за плечима десятки років ув"язнення. Всі ці люди чесно несуть свій хрест. Жоден з них не злякався системи і мав силу волі бротися за правду.
Життя дисидентів часто нагадує спалах сірника - яскравий і не довгий. Але саме завдяки цьому світлу досі жевріє вогонь свободи. І хіба він має право згаснути тепер?
Мирослав Откович, журналіст.
