Постколоніальний синдром: співуча Україна vs недорікувата Малоросія

Тривалість життя імперій, як свідчить історичний досвід, є доволі обмеженою. Всі вони рано чи пізно зникають з політичної карти світу. Так сталося зі всіма імперіями, які виходили на європейську історичну арену упродовж століть: Давньоримською, Золотоординською, Австро-Угорською, Московськими "білою" (царат) та "червоною" (СРСР), тощо.

На сьогодні на європейському континенті представлене лише одне імперське державне утворення зі столицею у Москві. Де-юре, це федерація з так званою "керованою демократією" в умовах "державно-капіталістичної" форми власності.

Де-факто, жорстко централізована тоталітарно-авторитарна держава, де рештки всіх автохтонних етносів (угро-фінські, тюркські, монгольські, північні тощо), перебуваючи під жорстким контролем єдиного центру у Кремлі, піддаються тотальній асиміляції та поступово сходять з історичної арени у небуття.

Кількість етносів, які вже розчинилися у великодержавному тиглі за близько 500-літню історію існування Московської імперії (з часу завоювання Іваном Грозним Казанського ханства), нараховує не одну сотню.

За "червоної" імперії кремлівські правителі глумливо називали здійснювану ними насильницьку асиміляторську політику інших корінних народів, які мали нещастя потрапити до лабет імперії, "інтернаціоналізмом".

По суті, це не що інше як махровий імперський великодержавний шовінізм. Так, до речі, вважав до 1917 року і лідер більшовиків Владімір Лєнін, зусиллями якого було потоплено у крові повсталу на руїнах "білої" Московської імперії Українську Народну Республіку.

Припинення зникнення корінних народів у значно обрізаній після розвалу СРСР новітній імперії зі столицею у Москві може припинитися лише за умови, якщо вона припинить своє існування вже хоча б у середньостроковій перспективі (максимум 50 років).

Інакше всі неросійські народи, які перебувають під владою Кремля, будуть просто приречені на зникнення з етнографічної карти світу.

На сьогоднішній день лише татари (казанські, астраханські, сибірські) - найчисленніша автохтонна національна тюркська меншина, яка складає близько 4% всього населення імперії, намагаються, хоч і без помітного успіху, якось протистояти хижим асиміляторським діям Кремля, який навіть не дозволяє перейти їм з кирилиці на латиницю, яку зараз використовують більшість тюркських народів, включно з Туреччиною.

Випускникам середніх шкіл у Татарстані (формально автономна республіка у складі РФ) судом заборонено здавати рідною мовою аналог нашого тесту ЗНО, а про навчання татарською у вишах цієї автономної республіки можна хіба що мріяти.

Державні органи, суди, кіно, телебачення у Казані - столиці Татарстану - послуговуються практично виключно мовою метрополії.

Тобто у формально федеративній РФ асиміляторський молох безперервно працює над знищенням самобутності тих корінних народів, які іще хоч трішки її зберегли.

Кремль чудово здає собі справу з того, що необхідною, хоч і не достатньою умовою збереження імперії є "переплавлення" у асиміляційному тиглі всіх завойованих народів. Саме тому кремлівські правителі робили і роблять все можливе і неможливе щоб прискорити процес асиміляції автохтонних етносів та зробити його незворотним.

Адже після втрати етносом решток власної мови, культури, релігії, звичаїв та обрядів він безповоротно сходить з історичної арени та стає інтегральною складовою імперського етносу.

Головним фактором, який перешкоджає остаточній асиміляції тих же татарів є релігія, адже більшість з них, незважаючи на шалений шовіністичний асиміляційний тиск Кремля, залишаються вірними ісламу.

Під жорсткий прес асиміляторської політики московитів потрапив і український народ.

Укладений у 1654 ситуативний військовий союз гетьмана України Богдана Хмельницького з московським царем Алєксєєм Міхайловічєм започаткував чи не найтрагічнішу сторінку в історії України та українців, у яких Москва забрала все - етнонім "Русь", територію, мільйони життів, мову, шкільництво, культуру, історію, церкву, національні честь та гідність.

Кремль упродовж кількох століть панування над "братнім" православним народом намагався задушити саму його національну сутність. Нащадків гордих вільнолюбних запорозьких козаків упродовж століть московського панування було перетворено на недорікуватих хохло-малоросів.

При цьому Московська імперія абсолютно нічого не дала їм навзаєм. Не дарма ж писав Кобзар: "ляхи були - все забрали, кров повипивали, а москалі і світ Божий в путо закували".

Адже культурний і освітній рівень України середини XVII століття був чи не на дві голови вищим, ніж у східного сусіда (зокрема, такі іноземці як Павло Алепський та Гійом де Боплан відзначали практично поголовну грамотність та високу культуру українців того часу), то багато спокушених московським "пряником" освічених українців поїхали піднімати культуру, освіту та релігію Московщини, яка на той час була типово азійською країною за менталітетом населення та формою державного правління.

Після гетьмана Мазепи московський цар Петро I вже не залишив українцям на підконтрольних Москві територіях жодних шансів стати господарями на власній землі. Все українське відкрито і беззастережно паплюжилося, заборонялося і винищувалося.

До того ж звірства московитів у Батурині та масові публічні страти прихильників Мазепи паралізували на століття наперед волю українців до будь-якого спротиву московським окупантам.

Тим більше, що у свідомості українського населення глибоко вкоренилася думка, що шансів вирватися з "братніх" (врятуй нас, Боже, від таких братів, а з ворогами ми вже якось самі впораємося) обіймів вже просто не було.

Так співоча мальовнича Україна почала перетворюватися на недорікувату похмуру Малоросію (80% неписьменних у 1913 році).

Допомагала їй у цьому контрольована з кінця XVII століття Москвою православна церква, яку після поразки гетьмана Мазепи було перетворено чи не у основне знаряддя денаціоналізації та національного поневолення українців.

Остаточно намагання українців стати господарями на власній підконтрольній Москві території було брутально придушено за часів вже "червоної" Московської імперії, яка у 30-тих роках минулого століття голодоморним геноцидом винищила селянство - становий хребет українства та майже поголовно звела в могилу всю україномовну інтелігенцію.

З того часу страх перед "братнім" народом перейшов на генний рівень. Багато хто, особливо на тоді ще україномовній Кубані, навіть прізвища міняли на російські (Півень ставав Пєтуховим, тощо).

А україномовні міські інтелігенти автоматично стали вважатися "українськими буржуазними націоналістами" - ворогами "держави робітників і селян" - та потрапляли під пильний нагляд КДБ.

Московська окупаційна влада дала українцям чітко зрозуміти: хочеш жити - зречись власних національних коренів, стань покручем (перевертнем, манкуртом, ординцем, безрідним бидлом). Інакше ти і твої діти будуть перетворені на табірний пил.

Тому, як казав один відомий державний діяч кінця епохи СРСР (дехто не так вже й безпідставно вважає його українським Конрадом Валленродом), "процес пішов".

Українці почали масово ставати недорікуватими малоросами. Навіть патріотично налаштовані юнаки та юнки з україномовних сіл та містечок змушені були переходити на мову метрополії, щойно потрапивши до великих міст, стаючи зрадниками (Sic!) власного народу.

Саме зрадниками (відкиньмо евфемізми!), адже той, хто зрікається материнської мови автоматично зраджує не лише власних батьків, порушуючи Біблійну заповідь "шануй батька і матір своїх", себто їх спосіб життя, мову, звичаї, обряди тощо, а й усі попередні покоління того народу, до якого батьки належать.

Така вже доля народів, які не мають власної державності. Лише одиниці кращих з кращих синів та дочок України, свідомо наражаючи себе на смертельну небезпеку, ставали на герць з керованою та інспірованою Кремлем владою малоросів, на кшталт, щербицьких та маланчуків.

Вічна шана тим з них, хто ще живий і світла пам'ять тим, хто згинув у боротьбі за волю свого народу.

Стан українства на західних українських землях (під Польщею, а після втрати нею державності у кінці XVIII століття - під Австро-Угорщиною) був значно кращим. То все ж були європейські держави, які беззастережно шанували приватну власність та свободу особистості.

Винятком були хіба що 30-ті роки минулого століття, коли квазідиктаторська друга Річ Посполита Юзефа Пілсудського намагалася остаточно вирішити українське питання на своїх східних кресах шляхом пацифікації українців, що набула вкрай агресивних та нестерпних форм.

Особливо це стосується Волині, де Військо Польське використовувалося, зокрема, для масового побиття українських селян.

Саме така агресивно-шовіністична політика польської влади спричинила сумнозвісну волинську українсько-польську різню у 1942-1944 роках, коли зверхник ОУН-УПА на Волині Клим Савур був просто неспроможним контролювати ситуацію, а масові вбивства польського цивільного населення часто здійснювали українські селяни, яким польська влада та польські осадники залили перед II-гою Світовою Війною чимало сала за шкуру.

Варто також відзначити, що українська національна греко-католицька церква завжди була зі своїм народом, обстоюючи його інтереси. Саме тому Західна Україна зберегла дух українства, включно з мовою, традиціями, звичаями, обрядами тощо, що так не подобається патологічному українофобу і московському сервільному культрегеру Дмітрію Табачнику.

Та ось у 1991 році на українців впала з неба, як манна небесна, зовсім неочікувана незалежність. На жаль, з причини браку консолідації національно-демократичних сил, владу у формально вже незалежній Україні вдалося утримати колишній майже цілковито зденаціоналізованій партійно-комсомольсько-гебістській номенклатурі.

Тому малоросійщення українців триває і у вже незалежній Україні. До того ж часто воно набирає вкрай огидних, з точки зору загальнолюдської моралі, форм.

Лише один приклад, свідком якого я є особисто. Дорослі внуки (мешканці одного з міст-супутників Києва) україномовного діда-педагога з Черкаської області (околиці знаменитого Холодного Яру) взагалі не володіють розмовною українською мовою. Так їх виховали покручі-батьки - фахові педагоги.

Яке моральне право мають такі, з дозволу сказати "педагоги", виховувати підростаючі покоління, коли не спромоглися посіяти "розумне, добре і вічне" у душах власних дітей?

Сьогодні вони вже перетворюють на недорікуватого малороса онука -  можливо нащадка повстанців Холодного Яру.

Безперечним фактом є те, що на 19-му році незалежності на очах мільйонів українських патріотів все ще мальовнича співоча Україна продовжує перетворюватися на похмуру недорікувату Малоросію з неорганічними для неї чужомовними "попсою" та "блатняком"...

Це є ніщо інше, як постколоніальний синдром. Потрібно спільними зусиллями всіх українських патріотичних сил встановити точну причину цього патогенезу та терміново розпочати його лікування.

Адже, поза всяким сумнівом, абсолютна більшість українців хоче жити у співучій мальовничій Україні, а не у недорікуватій похмурій Малоросії...

Валерій Степаненко, для УП