Куди дрейфує півострів
Через місяць-другий, коли в Криму остаточно закінчиться курортний сезон, на півострів може звалитися небачене щастя. Воно значно солодше для місцевої еліти, ніж усі необліковані юрби курортників, які залишають гроші в тіньовому секторі.
Назва щастя - "Закон про Раду міністрів АРК". І шансів для його появи більше ніж досить.
Головна запорука оперативного ухвалення законопроекту - політична воля вищого керівництва. А вона, судячи з інформації про неабияке натхнення, яке панує нині на Банковій, є. Можливостей організувати підтримку навіть сумнівного документу - більш ніж достатньо.
Не важко здогадатися навіть, чому загадковий законопроект змусили народжуватися саме зараз.
Влада, навіть цього не приховуючи, готує "перезавантаження" політичної ситуації в Криму. Останні політичні події в АРК - не причина й навіть не привід для цих дій, а радше їх каталізатор. Тож бажання влади втрутитися, змусити півострів до стабільності - цілком логічне.
Щоправда, далі з'являється значно більше питань, ніж відповідей.
І головне з них: як саме моделювала Банкова розвиток політичної ситуації в АРК? На що сподівається президент і його команда, закладаючи під і без того неспокійний регіон міну вповільненої дії?
Невідоме завжди породжує найбільші побоювання.
У нашій ситуації роль невідомого грає сам текст законопроекту. Аналітики знають, що текст посилено готують. Але деталі, навіть напрямки та ідеологія реформи - чомусь надійно прикриті від стороннього ока.
Мабуть, розробники закону готуються використати найперевіренішу схему: приховувати новації до останнього, і показати готовий "продукт" вже в сесійній залі ВР. Аби не наврочити... А заодно, і не дозволити громадськості роздивитися його нюанси.
Сьогодні Крим має значно більші власні повноваження ніж інші регіони. Зокрема, членів Ради міністрів Криму (в інших областях ці посади називаються простіше - начальники управлінь облдержадміністрації) призначає ВР Криму (облрада) за поданням голови Ради міністрів Криму (керівника ОДА)".
Простіше кажучи, столиця не затверджує місцеві кадри, а всі рішення визрівають і проростають на місці - на сонячній кримській землі. Відповідно, цілий ряд питань - земельних, майнових, дозвільних - також звільняється від столичної опіки.
Нова ініціатива Банкової, за наявної інформації, передбачає збільшення владних повноважень автономії.
У чому тут плюси, а в чому мінуси?
Перша перевага - місцева виконавча влада отримала більший простір для маневру під час виконання своїх основних функцій. Скажімо, голові Ради міністрів стане легше вести діалог з інвесторами: він не буде змушений візувати кожен свій підпис на Печерських пагорбах. Така компактність дуже вигідна й для бізнесу, і для місцевої влади. Питання можна буде вирішувати напряму, а це, окрім усього іншого, зменшує і його "вартість".
Друга перевага, яка випливає звідси, - зростає, хоча й дещо теоретично, відповідальність місцевих чиновників. Адже якщо проблема залежить тільки від вас, то кивати вже на Київ, який традиційно "заважає", уже не вийде.
Розв'язані руки тих, хто працює - це, безсумнівно, плюс. Тим паче, що вже сьогодні в Криму втілюються досить амбітні проекти. І спорудження окружної дороги, і будівництво траси для кільцевої автогонки в курортних Саках - задоволення не з дешевих.
Свого часу подібні плани виношували попередники нинішнього кримського Радміну, але хороші ідеї так і залишилися на папері. Ці ж плани, є сподівання, будуть реалізовані. Причому, чим більше економічної свободи буде в руках керівництва, тим швидше та якісніше завершать будівництво.
Але!..
Але, на жаль, глобальна ініціатива київської та кримської влади має свої чітко окреслені і яскраво помітні мінуси. А також рельєфні знаки запитання.
Важко зрозуміти: а чому такі привілеї отримав тільки Крим?
Чому не розповсюдити принцип адміністративного послаблення на всі українські регіони? Чим сімферопольський бюрократ відрізняється від полтавського чи житомирського? То ж невже, скажімо, закордонні інвестиції чи створення кращого бізнес-середовища потрібні тільки Криму?
Найголовніше: чим саме ми жертвуємо заради "перезавантаження", впроваджуючи сумнівні новації? І яку ситуацію пожинатимемо вже через кілька років?
Жертвуємо, де-факто, впливом Києва на один із вельми непростих регіонів.
Жертвуємо об'єднавчою українською ідеєю, яка нині, попри весь скепсис, працює. Святкування Дня Незалежності в Криму - під синьо-жовтими стягами й гаслами ПР - цьому підтвердження.
В 1991 році, за незалежну Україну проголосувало 54% кримчан і 57% севастопольців. І як би сьогодні численні скептики не намагалися "приземлити" ці результати, пояснюючи це суто меркантильними, ситуативними причинами, уже тоді було зрозуміло: кримська земля виявилася родючою для української національної ідеї.
З однієї простої причини: етнічних українців на півострові проживало щонайбільше 30 відсотків. Тобто, ще принаймні така сама кількість людей іншої національності вирішила зв'язати власну долю з долею нової незалежної держави. Вони довірили цій державі благополуччя своїх сімей і своїх дітей.
За останні 19 років у свідомості кримчан змінилося досить багато. Але те, що точка дотику влади та людей - це все-таки українські цінності - сьогодні очевидно.
Відпустити Крим у "вільне плавання" - значить поставити в цьому місці, м'яко кажучи, великий знак питання. І роблячи собі добре сьогодні, наша влада створює величезні проблеми для себе завтрашньої. А заодно й для своїх наступників.
Адже перші особи в Києві поміняються. А запущений одного разу процес зупинити буде не просто.
А він, цей процес, може отримати дуже небажаних для нас прихильників.
Хоча би той самий Юрій Лужков зі своєю тезою про те, кому має належати Кримський півострів, і його бізнес. Який тепер може напряму домовлятися із сімферопольськими чиновниками й навіть не думати, як оцінюватимуть його слова та дії на берегах Дніпра.
Російський бізнес, який уже сьогодні контролює готельний бізнес Криму, фактично отримає додаткові преференції. І не те, що їх конкурентам не подобається походження цього бізнесу - просто вони проти необґрунтованих преференцій.
За іншими яскравими прикладами далеко ходити не доводиться.
До речі, якщо згадати не такі вже й віддалені події, то сьогодні ми маємо вже другу спробу "продажу" Криму.
Першу намагалися втілити ще під час урядування Леоніда Кучми. Ініціаторами були доморощені сепаратисти, яких гаряче підтримувала Росія. Ідеологія тодішнього "перезавантаження" теж ґрунтувалася тільки на добрих помислах: надати більше свободи "кримському народові" - і завдяки цьому кримчани нібито будуть заможнішими та щасливішими. Мета Москви також була зрозумілою: ослаблену територію легше контролювати.
Тоді Кучмі вистачило прагматизму, щоби не допустити появи сепаратного сценарію. Як і не допустити відкритого протистояння. Саме тоді було створено всю систему противаг, яка існує й досі: АРК отримує автономію, але ключові фігури й силовий блок затверджують у Києві.
Сьогоднішня ж влада намагається цю систему зламати. Не запропонувавши нічого взамін.
Але найтривожніше, що серйозну реформу влада намагається провести "втемну": без суспільного обговорення, без дискусії, без аналізу можливих наслідків.
Адже втілюючи в життя свою ідею федералізації - навіть часткової - влада мала би провести лінію, за межами якої самостійність починає бути небезпечною для існування держави як структури. Скажімо, частину господарських функцій із центру в регіони передати не тільки можна, але й треба. Але ключові посади, у тому числі силовиків, - це надто сміливо.
Чому? Та хоча би тому, що досі кримські політики не оприлюднили чіткої концепції в національній сфері. Не можна казати, що такої концепції немає, але ми про неї досі не знаємо.
Скажімо, яким є рівень українського патріотизму в 60% кримчан - етнічних росіян? Хто із кримських політиків вестиме з ними діалог, і, головне, на яких засадах відбуватиметься ця розмова?
А яка позиція в етнічних українців, яких на півострові не так уже й багато? І як поєднати сьогоднішні політичні реалії Криму з випадками, коли ті самі етнічні українці під час різноманітних опитувань поступово записують себе до росіян?
Зрештою, існує рішення Курултаю, за яким кінцева мета цієї організації - створення Кримської національної автономії!
Урівноважити такі ризиковані рішення - за існуючої системи - практично нічим.
Скажімо, інститут постійного представника президента України в АРК нині виконує більше декоративну функцію, ніж, як це планувалося, роль "всевидящого государевого ока". А паралельних, дублюючих механізмів управління й контролю, як це передбачено навіть у літаку, у нашій ситуації, на жаль, не існує.
Причому намагання створювати ці противаги штучно, якщо до цього хтось додумається, не призведе до позитивного результату.
Згаданий інститут постпреда вже вичерпав себе. Він уже не гравець на цьому полі. Його треба або наповнювати новим змістом і повноваженнями, або скасовувати. Але мати при цьому на увазі, що це норма Конституції. Інших факторів, які можуть гарантувати стабільність у подібній ситуації, ми поки що не створили.
Тому ризикувати за подібних умов - напрочуд недалекоглядно.
Справа не в персоналіях і не в огульній критиці чинної влади, як це хтось може сприйняти. Навпаки, багато кроків нинішньої владної команди в сфері державного менеджменту заслуговують на позитивну оцінку.
Однак це жодним чином не стосується пропонованих ініціатив щодо автономії.
Небезпека від цих ініціатив загрожуватиме нам не тільки сьогодні-завтра. Небезпека від втрати керованості процесами, посилення впливу зовнішніх чинників тощо. Із часом ці ризики й небезпеки тільки ускладнюватимуть життя команди, яка прийде до влади.
І щонайгірше, за певних несприятливих обставин цей дрейф півострова - на схід, північний схід, південний схід тощо - може стати дійсно некерованим.
Але ще гірше, що в короткій перспективі ми не побачимо ні самого дрейфу, ні його наслідків.
Політики, які звикли будувати перспективні плани на 1-3 роки, до найближчих виборів, усіх незворотних наслідків свого рішення не побачать. А вже через 10-15 років сценарій розвитку півострова Крим може бути зовсім іншим.
Неукраїнським.
Можливо, сусіди подякують нам за це, а, може, і ні. Але відповідальність за цей крах ляже на осіб у нинішній владі, які допустили до нього.
Звичайно, ці люди вже не будуть при владі - і перспектива такої "відповідальності" їх не злякає. Але може для них буде аргументом хоча би відповідальність перед власними дітьми?..
Навіть якщо ці діти автоматично не займуть крісла своїх батьків.
Володимир Шкляр, народний депутат України IV та V скликань, спеціально для УП
