Можливість правої альтернативи
В українській політиці триває сезонна монополізація влади. Чому сезонна? Бо відсутність чіткої стратегії розвитку і достатньо сприятлива зовнішня кон'юнктура не дають змоги країні ані рухатися вгору, тобто розвиватися, ані стрімко летіти вниз.
Лишається лише ходіння по колу, але з пониженням у статусі - якщо у 90-тих Україну розглядали як найперспективнішу республіку колишнього радянського простору, то зараз так думають лише малочисельні українооптимісти.
Тому й рухаємося по замкненому колу - від зацікавлення демократичними змінами (до самих змін у влади руки не доходять, а народ швидко втомлюється) до потреби сильної руки (доки у влади руки не опустяться, а народ знову не забажає демократичних свобод).
Пройшовши надзвичайно високий рівень прихильності до демократичних змін у період з 2001 по 2004 року (від "Україна без Кучми" до Помаранчевої революції) та довготривалий період згасання зацікавленості у період Ющенка-Тимошенко ми, логічно, повернулися у період "стабільності без реформ".
Можна передбачити, що він триватиме не довго - опоненти влади говорять про максимум 5 років, а сама влада сподівається на 10. І те, і інше - достатньо нетривкий період як для ходіння по колу. Натомість це дуже короткий часовий проміжок аби з того кола вирватися.
Бо цей процес вимагає появи серед політичних сил команди, яка може показати альтернативу, зацікавити суспільство демократією. Спробуємо проаналізувати, з якого флангу вона може з'явитися і чи існують передумови її появи вже зараз.
Центристи. Оскільки ПР позиціонує себе як центристська сила, головною метою якої є захист інтересів великого власника (це не з програми, а з реальних кроків), то вартувало б шукати альтернативу десь на флангах.
Щоправда, і у центрі може бути альтернатива ПР (той же БЮТ, "Сильна Україна", чи щось постнашоукраїнське прагматичного плану - "Єдиний Центр"," Фронт Змін" чи "Громадянська платформа"), але, зважаючи на схильність центристських сил до пошуку компромісів та й повну невідповідність вагових категорій опонентів-центровиків, така можливість малоймовірна.
Саме флангові гравці, використовуючи як мобілізаційний фактор гостру критику влади за пасивність (ліві), чи занадто високу активність (праві), можуть компенсувати проблему ваги, тобто апріорі сильніші позиції партії влади. Тож оглянемо наші фланги.
Ліві. Тут все виглядає досить зрозумілим. Лівого флангу в нас, фактично, немає. СПУ, КПУ, "Справедливість", УСДП та інші більш маргінальні формально ліві утворення повністю задоволені роллю молодших братів у партій влади (теперішніх і минулих) і зараз активно грають на пониження власного рейтингу.
Вони погоджуються на зростання тарифів, підвищення пенсійного віку, виправдовують входження своїх представників у владу, яка обслуговує інтереси олігархів, з якими б, за логікою, і мали б боротися. Відповідно, говорити про альтернативність в даному випадку - немає сенсу.
Здавалося б, золотий час для виникнення чогось на лівому фланзі. І це відчувають всі, пропонуючи на заміну соціалістичним ідеям більш модифіковані еколого-соціальні. Але й зелених у нас хіба по назві впізнають (а таких назв все більше і більше). Тож, як то кажуть, святе місце пустим не буває, але чи святе воно - ось у чім питання.
Більш схильне до сприйняття ідей про соціальну справедливість старше покоління південно-східних областей, через відсутність вибору, голосує за...центристську владу. Бо так спокійніше.
Праві. З правим флангом все набагато цікавіше. Тут є певні ініціативи, які відійшли від традицій "Національного фронту" чи боротьби за бренд Організації українських націоналістів, яких в Україні вже чи не 5 штук і всі претендують на канонічність.
Але чи можуть вони претендувати на статус власне правих партій, які ратують за консервативне сприйняття світу, за обмеження прав держави втручатися у господарську діяльність суспільства, але залишають за нею право активно контролювати інші сфери життя - культуру, освіту, науку, тощо?
Спробуємо розглянути це на прикладі найбільш активної у цьому спектрі, достатньо молодої політичної сили, яка вже може похвалитися певними перемогами, зокрема, на позачергових виборах у Тернопільській області. йдеться про ВО "Свобода".
Коротко з історії. ВО "Свобода" утворилася з Соціал-Національної партії України, фактично регіональної партії, яка мала реальне представництво лише у Львівської області.
Частина партійців увійшли свого часу в НУНС. Олега Тягнибока, одного з лідерів СНПУ, у НУНС не взяли - його полум'яні промови неабияк розпалювали міжетнічну ворожнечу. Зрештою, невходження в НУНС зіграло на руку молодому політичному діячеві і він зумів на власній харизмі (навряд-чи хтось з пересічних виборців назве ще когось з лідерів "Свободи") створити за 5 років достатньо розгалужену західноукраїнську команду і вивести її за межі Львівської області.
Сьогодні ВО "Свобода" має представництво у Львівській та Тернопільській обласних радах, в останній є найбільшою фракцією і має свого голову ради, а також представлена в низці міських та районних радах західної України. Реально найбільшою проблемо партії є професійність регіональних політичних команд.
Не секрет, що для того, щоб мати кваліфікованого голову облради, у Тернопіль виписували львів'янина (з містечка Винники, що входить у адміністративні межі Львова). Поза Галичиною та Волинню ВО "Свобода" - це здебільшого суміш студентського максималізму з рідким вкраплення старшого покоління перевірених бійців з режимом "комуно-кучмісьтсько-олігархів".
Маргінальність такого утворення, здавалося б, само собою зрозуміла, але...
Саме ВО "Свобода" має можливість максимально скористатися ресурсом ідеологічного критика влади. Для цього в неї є те, що робить її дзеркальним відображенням регіоналів - прив'язка до певного регіону, який найбільше незадоволений діями сучасної влади, достатньо розмита програма, яка містить популістські гасла і фактично жодної конкретики у сфері соціального та економічного розвитку, наявність харизматичного лідера, тощо.
Слабкі сторони. Про відсутність професійних команд ми вже говорили. Найоптимальнішим шляхом вирішення цієї проблеми є включення до "Свободи" кадрів з партій правого спектру, як це відбулося у Івано-Франківську. Там колишні члени Конгресу українських націоналістів та НУНС, на чолі з депутатом облради Сичем, створили команду, яка вивела партію в одну з провідних сил області буквально за 3 роки.
Але просуванню таких сценаріїв у інших областях заважає позиція "старих" свободівців - лідерів місцевих організацій, які монополізували прийняття рішень (як, до прикладу, у Волинській області). Іншою кадровою небезпекою є потрапляння в табір "кон'юнктур-націоналістів", людей, які вдало використовують націоналістичну риторику.
Тому зважена кадрова політика для "Свободи" зараз надзвичайно необхідна.
Відсутність підготовлених кадрів для делегування у владу. Ми вже двічі пережили правління істориків, письменників, представників творчих професій. Це доба Центральної Ради та Директорії за Грушевського та Винниченка та становлення незалежності за панів Драча, Мовчана та решти.
Результати - плачевні. Теоретизувати про будівництво країни та втілювати цей процес у життя - то різні речі. Неможливість тернопільської влади вирішити проблему сміттєзвалища дає підстави для критичної оцінки професійних спроможностей свободівців.
Спокуса залишитися у ніші маргінальних опозиціонерів. "Люстрація", "вирішення проблеми міграції", "захист національних прав українців" - це звучить для когось привабливо, але чи наповнить це сімейні бюджети, чи зробить країну конкурентнішою? Є сумніви.
Та й опоненти, зрештою, повністю втілюють ідеї "Свободи" в життя. Не дивуйтеся, саме так. Вони люструють представників попередньої влади, посилюють повноваження міліції у боротьбі із незаконною міграцією (загалом розширяючи каральний апарат держави), підписують нові "флотсько-газові" контракти, прикриваючись інтересам українців.
Так, це не те, що пропонують свободівці, але українці різні, і сприймають вони ці пропозиції по-різному.
Брак власних коштів. Тягнибок хвалиться тим, що не працює на олігархів. Але це не так. Бо він сьогодні виконує ту функцію, яку йому прописали і, частково, проплатили олігархи. Він є жахалочкою для східного виборця. Яку крутять провідні канали, про яку постійно говорять не лише в Україні. Це, до речі, працює на дискредитацію слушних ідей, які іноді виголошують свободівці, і які є великим дефіцитом у нашому політикумі.
Теоретично фінансовим і кадровим спонсором партії міг би стати малий та середній бізнес західноукраїнських областей. Але тут існує інша небезпека - потрапивши у владу бізнес перестає опікуватися справою розбудови, а прагне долучитися до поділу та продажу землі. Щодо свободівців, дзвіночки вже лунали у Львівській області.
Самозаспокоєння. Доводилося чути від представників "Свободи", що починаючи з 2006 року вони все більше набирають на Великій Україні (тобто за межами Галичини та Волині). Смішнішої тези я ще не чув, порівнюючи виборчий потенціал цих далеко не рівних частин.
Кроки, які б вартувало зробити. Можна назвати ще багато небезпек, які можуть зробити нереальною появу власне правої альтернативи в Україні. Але, як виглядає, якщо вона і з'явиться, то, скоріш за все, з цього спектру. Тому спробуємо виділити кілька кроків, які б могли посилити позиціонування політичної сили, що була б зацікавлена стати такою.
Розширення позиціонування. Треба мати відповідь на головні виклики, які стоять перед країною. Це, перш за все, - питання економічно-господарського плану. І тут ВО "Свобода" може скористатися козирем, який сам іде в руки, - економічний розвиток, боротьба за розширення свободи у господарській сфері в тих областях, де партія представлена у владі. І це дасть незаперечний результат.
При цьому можна бити владу її ж зброєю - чи не Партія регіонів наголошувала на потребі активно просувати інтереси різних областей країни?
Чітке прикладення зусиль. Для того, щоб провести і захистити свій електоральний врожай на перевиборах у Києві у 2007 році та в Тернополі у 2009 ВО "Свобода" звозила людей з усієї України. Такої можливості найближчим часом не буде - адже жовтневі місцеві вибори будуть загальноукраїнськими.
Тому важливо чітко визначити пріоритети і працювати на їх досягнення. "Свобода" може взяти до 10% в західній Україні (зокрема до 30% у галицьких областях). І треба їх взяти. На парламентських виборах саме вони можуть стати базою для подолання бар'єру.
Для того, щоб претендувати на Велику Україну треба відмовитися від "совково-опозиційної" риторики а-ля "в усьому винні москалі". Але "Свобода", скоріш за все, цього не зробить, бо наразі нічого іншого запропонувати не може.
Сучасність та реалістичність програм та дій. Час, коли люди голосували за тих, хто махає прапорами, минув. Навіть якщо ці прапори привабливого кольору. Калькувати ідеї "європейських правих" у боротьбі з міграцією наразі не вдасться - ця проблема актуальна навіть не для всіх великих міст.
Тож треба продукувати своє, альтернативне, сучасне. Не маючи тягаря корупційних скандалів, які супроводжують вихідців з влади, свободівцям це зробити легше ніж представникам інших політичних сил. Але до цього треба бути готовими. У цьому й головне питання.
Замість висновків. За 5-10 років ми увійдемо в нове коло, у якому суспільство, змучене монополізацією влади, шукатиме їй альтернативу. Скоріш за все цією альтернативою стане незадоволена частина влади існуючої. Але можливі варіанти...
Один з них ми сьогодні розглянули. Він достатньо фантастичний - права альтернатива. Оптимально - такі ж альтернативи у центрі (позавладний Тігіпко чи об'єднання Яценюк-Балога-Гриценко-Кличко) та на лівому спектрі (тут складніше).
Але оновлення політичного спектру вже навіть перезріло - з часів незалежності при владі все ті ж під новими назвами. Тому альтернатива таки буде. (Звісно, існує шанс перетворитися на Росію чи Білорусь, але він ще більш фантастичний ніж приєднання до ЄС найближчим часом). Швидко чи повільно. Рано чи пізно. Відкрите питання - хто?
Ярослав Юрчишин, для УП
