Де наше таки пропадало!

Не маючи змоги ані щось змінити радикально в державі, ані "переробити" себе самого, практично чи не кожен українець опинився перед не те що дилемою, але й халепою - і жити так би не хотілося, і змінити щось на ліпше, здається, немає ніякої змоги.

Це якщо міркувати виходячи зі звичного, тобто фактично бездумного розуміння суті спільноти (суспільства) та держави.

Проте на природу суспільства та держави можна подивися й дещо з відмінної від "класичної" позиції.

Необхідною умовою становлення людини є спільнота - присутність та взаємодія соціальних або множинних істот. Істотною ознакою соціальності природи окремих представників живого є їх неспростовний поділ за рольовими або функціональними ознаками.

Для людини, навіть не стільки соціальної, скільки множинної істоти, окрім згаданого, притаманні ще й інші підґрунтя для поділу. Зокрема, за ступенем соціальної інтегрованості, духовного розвитку тощо.

Але найпотужніше різнить множинність людини від соціальності інших істот принцип, покладений в основу спільного існування: кожен індивід є причиною і водночас наслідком специфіки існування інших.

Кожен створює, точніше, залучений до створення обставин, за яких інші набувають або мають набути саме їм необхідного досвіду. І навпаки, інші залучені до витворення таких умов, які максимально сприятливі для засвоєння необхідного саме нам досвіду.

Тож соціальність стоїть винятково за виживанням групи, навіть тоді, коли вона набирає різноманітних образів, приміром, ідеї всебічного і гармонійного розвитку індивіда.

Множинність же тяжіє до створення сприятливих умов для реалізації індивідом власного покликання, між іншим, незалежно від того, усвідомлює він його чи навіть ніколи не задумувався над тим.

Відтак соціальність - це своєрідна похідна від родового начала, і у частини живих істот це чітко прослідковується, наприклад, у мурах, бджіл, термітів. Множинність, в свою чергу, є первинною стосовно потягу до колективу, групи, взаємодії.

Соціальне є похідним від поняття "суспільство" (від латинського societas, що дослівно означає "поєднувати", "об'єднувати", "планувати спільну працю").

Щоправда, суспільство є далеко не єдиним способом спільного існування людей, оскільки людству були притаманні й інші організації людської спільноти, наприклад, поліс або плем'я.

В основу функціонування різних способів організації спільного існування покладені принципово відмінні поміж собою механізми взаємодії і групової ідентифікації.

Однак об'єднує всяку форму спільного існування два базових моменти: розподіл функцій та кооперація можливостей.

Виявляється, люди відмінні за своїми фізичними, інтелектуальними та духовними потужностями або ресурсами, а отже кожен із них може долучити до процесу реалізації спільної мети в різній мірі різні спроможності - це і є по своїй суті кооперація.

З іншого боку, кожен із членів спільноти або їх групи мають виконувати якийсь певний час якість певні функції, а далі обмінюватися результатами своєї діяльності, таким чином задовольняючи всі життєво та соціально необхідні потреби членів спільноти.

Між іншим, з цих позицій навіть вбивці, грабіжники, люди з іншими проявами соціально вираженої девіантної поведінки виконують необхідні суспільству, як воно є нині або як ми його собі уявляємо, функції.

Приміром, не будь людей з девіантною поведінкою, відпала б потреба в багатьох функціях, наприклад, підтримання правопорядку, правосуддя, тощо. Тоді б виникло питання зайнятості значної частини спільноти.

В свою чергу, накопичення критичної маси тих, хто ніяким чином незадіяний ані в спільному виробництві, ані здатний організувати себе самостійно, неодмінно призвело б до трансформації суспільства в дещо інше. Наприклад, в зграї ворогуючих груп, аж до повного фізичного винищення переважної більшості індивідів.

Тому всяке сучасне суспільство, будучи демографічно переобтяженим, окрім основної функції "виробництва людини" мусить постійно виконувати ще одну - постійного продукування "варіантів" зайнятості переважної більшості індивідів.

І все ж, незважаючи на демографічну напругу сучасного суспільства, головним ворогом людської спільноти є практично непереборна як для сучасності схильність людини надавати собі право винятку, яке часто ідентифікують як прояв егоїзму.

Суть згаданої схильності полягає в тому, що практично кожному індивіду в тій чи іншій мірі властиво дозволяти собі і оправдовувати свої вчинки, які він визнає осудними або й недопустимими, складністю або пікантністю власної ситуації, іноді відсутністю прямої загрози абощо.

Внаслідок зведеному до автоматизму сліпому слідуванню в руслі згаданого принципу під сумнів ставиться, по-перше, всяка кооперація та взаємодія, по-друге, безпека членів спільноти.

Приміром, лікар, який вирішив з якихось міркувань відмовитися надати необхідну першу медичну допомогу потерпілому, ставить під пряму загрозу його життя.

Обмежити або й звести до мінімуму схильність індивіда слідувати принципу винятку, попередити формування різноманітних течій та тенденцій, що загрожують існуванню суспільства, покликана держава.

Держава - своєрідний віртуальний суб'єкт, що поширює свій вплив на всіх членів спільноти без винятку.

Її основна функція - легалізація, стабілізація та закріплення всіх наявних відносин, притаманних соціальному простору. Інструментом виконання згаданої функції є легальне право держави на примус.

Зрештою, держава - це досить інертний та громіздкий механізм, - комбінація бюрократичного апарату, громадської думки, груп інтересів тощо, - що "перемелює" в собі все те, що можна було б ідентифікувати як людський фактор, тим самим убезпечуючи спільноту від неминучих частих і потужних соціальних потрясінь.

Проте з іншого боку, одним з найбільш небезпечних чинників, що руйнує екзистенцію сучасної людини, зводячи її до рівня буденного "проживання", є все та ж таки держава.

Приміром, держава виявляє себе практично як єдиний потужний суб'єкт соціально-політичного дискурсу, а решта "незгідних" з курсом держави виглядає так, ніби вони створюють галас "волаючого" в пустелі соціально-політичного простору.

За своє джерело подібна ситуація в публічному просторі має певну стійку гадку про необхідність функціонування в спільноті і державі певних механізмів на рівні людської поведінки і мислення у вигляді позитивного права, етики, моралі тощо, аби убезпечити спільноту від саморуйнування.

Висхідним моментом подібного стану справ в спільному світові є "добровільна" передача громадянами левової частини своїх прав "до рук" держави. Тобто відбувається скасування підґрунтя для прояву людиною своєї унікальності другого порядку як чогось абсолютно неповторного.

Тож відповідно до їх суті, ані державу, ані суспільство не цікавить доля кожного окремо взятого індивіда, лише доля усередненого громадянина чи члена спільноти.

Існування суспільства взагалі не сумісне з станом самодостатності індивіда, бо потреба останнього в суспільстві відпадала б автоматично.

Неприйнятним для суспільства є і прояви вираженої індивідуальності, необмеженого егоїзму, неконтрольованої інтенціональності, тобто всього того, що можна зарахувати до яскравого прояву людського фактору.

Людський фактор, між іншим, стоїть за непередбачуваністю та непрогнозованістю поведінки і вчинків індивіда.

Сучасне суспільство наділене природним механізмом убезпечення себе від проявів людського фактору, який дозволяє його нівелювати на рівні соціального простору.

Цей механізм реалізує себе за посередництва закономірності "великих чисел", відповідно до якої, за наявної критичної маси кожен індивід контролює своєю присутністю інших і, водночас, автоматично контрольований присутністю інших.

Іншими словами, за наявності критичної маси членів спільноти починають діяти доцентрові сили, що "стискають" індивіда, обмежуючи його соціальну свободу або простір публічної дії.

Окрім того, дії індивіда, навіть тоді, коли вони несуть в собі сім'я радикальних наслідків, вплітаючись в вервечку дій інших, втрачають свій радикальний заряд, перетворюючись в прояви буденної поведінки, часто з дивакуватим забарвленням.

Якщо ж індивід має колосальний ресурс до збурення суспільного простору, тоді його оточують інтерпретаторами і посередниками.

Це в кращому випадку. В гіршому - усувають з суспільства, піддаючи гонінням або переміщаючи в психіатричні лікарні, монастирі (середньовіччя), в'язниці (дисиденти) абощо.

В людських спільнотах, де закономірність великих чисел не може проявити себе за браком критичної маси, існують інші механізми протидії людському фактору.

В племенах діє механізм табу. В малих або замкнених соціальних групах - найчастіше механізм кругової поруки.

В цілому ж, в межах людської спільноти насправді діє своєрідний конгломерат стимулюючих до дії та стримуючих механізмів, які можна ідентифікувати на рівні теоретичних припущень, вигадуючи цілі богів у вигляді соціальних законів і детермінант. На практиці ж все виявляється дещо по-іншому.

Жоден із законів або закономірностей, доступних осмисленню буденною людиною, не є реально існуючим фактом поза їх конституюючим началом (тобто поза уявою людини).

Закони і закономірності індивідуальної та/або колективної поведінки чи діяльності людини є лише своєрідними проявами її природи або становища і не детермінуються нічим з того, що відмінне від самої людини, ані об'єктивними факторами, ані богами, ані демонами.

Дещо подібне можна сказати і про суспільство та державу.

В цілому людська спільнота - це дещо, що відтворюється присутністю людей та водночас в їх свідомості, а не існує сама по собі як об'єктивно дана реальність з усіма витікаючими звідси наслідками.

Те ж саме стосується і держави - вона не є самостійним та самодостатнім явищем, а лише особливим колективним відображенням стану речей та ситуації, в якій виявляють себе всі, хто так чи інакше мають стосунок до держави.

З усього раніше сказаного можна зробити один досить неординарний висновок. Ми всі - багаті і бідні; чесні і нахабні; криві, косі і привабливі; майстерні і нездари; освічені і "темні" - разом відтворюємо саме той соціально-культурний простір, в якому нам максимально комфортно існувати, як би це парадоксально не виглядало.

А отже нічого нарікати на державу, владу тощо, коли кожний сам з "червоточинкою" та ще й якою. От тільки смітинка в чужому оці значно помітніша, аніж колода у власному.

Виною ж, точніше причиною всьому є властивість людини обманювати саму себе, видавати бажане за дійсне.

Людина замість того, аби визнати власну слабкість і обмеженість, намагається перекласти відповідальність за себе і свою поведінку та вчинки на нібито зовнішні стосовно себе фактори - оточення, суспільство та державу в цілому.

Відповідно, склалося так, що людина непомітно для самої себе розділилася на своєрідні "частини": все прийнятне - вона сама, все неприйнятне - щось зовнішнє стосовно неї.

Подібний поділ відбувся і по іншій схемі: все, що виглядає так чи інакше підконтрольним їй - вона сама; все, що нібито не залежить від її безпосередньої волі - зовнішнє стосовно неї.

А наслідки від такого "брунькування" досить непривабливі: "розсічена" істота, якою є людина - досить слабка істота, аби встояти перед викликами буття. Тому то вона й схильна до "збивання" в "стада" та неодмінно потребує "пастиря".

Такими ж пастирями найчастіше виявляються навіть не "вовки", а справжні демони під маскою "чудотворців", "божих людей" тощо.

Володимир Калуга, для УП