Mission: Possible
Не варто говорити про щастя в політичному контексті.
Переконаний, що більшість людей сприймає світ на рівні місії дуже смутно, розуміючи це як якісь чужорідні метапрограми, якими їх хочуть зазомбувати.
Це сказав мій друг, у мережі, в групі небайдужих товаришів. Він багато знає, продовжує розвиватися й прагне уникати суб'єктивізму. В Україні несприйняття політики настільки ж сильне, наскільки високою залишається активність людей на виборах.
Чим більше ми хочемо, тим сильніше розчаровуємося.
Я хочу бути щасливим. Найпевніший до цього шлях знають на Сході. Там люди віддавна й пильно заглядають усередину себе. Там вчаться давати собі раду з тим, що мають, і бути з того щасливими.
Вперше я серйозно замислився над перевагами східного світосприйняття наприкінці 90-х, прочитавши статтю російського журналіста про його досвід життя в Нью-Йорку. Він пояснював, що американці довго й ретельно підбирають собі пару, мучаться питанням, у якому ж ресторані призначити побачення, а потім - що до цього ресторану одягти. Китайці ж чинять по-іншому: вони обирають собі партнера по життю, а потім на щодень вчаться жити з ним. І бути щасливим.
Придивіться до статистики розлучень у західному світі, до відсотка самогубств навіть у найблагополучніших країнах Європи. А потім - до темпів зростання населення на Сході. Ну і хто в цьому житті більше знає про щастя?
На Заході хочуть прогресу, довіри - до й від когось. У демократію вірять інколи беззастережніше, ніж ми, дітьми, - у доброту Леніна, особливо, якщо той із пічником. На Сході вчаться задовольнятися тим, що маєш.
Як писав Толстой про освіту широкого загалу, не варто викликати в людей потреби, які вони потім усе одне не зможуть втілити. Якби він жив пізніше, то дізнався б від Фромма, що таке фрустрація. Але що б Толстой не писав, а школу для селян він усе ж відкрив.
Розчарування в нашій країні поєднується із традиційною недовірою до влади. А сьогодні - ще й перемножується на зневіру в політиках помаранчевої хвилі.
Україна - у найнижчій точці синусоїди суспільних настроїв і політичного процесу.
Чи є життя після?
При всій очевидності та привабливості східних підходів, є й певні застереження.
На Сході глибоке занурення в себе дало багатий інтелектуальний і духовний результат не від хорошого життя. Деспотичні режими Азії, через Візантію, Російське царство та Російську імперію, залишали особистості малі ступені свободи. Занурення в себе було природною реакцією на тиск непробивної стіни реалій - як для східного філософа, так і для російського письменника.
Моя вчителька любить майже тисячолітньої давності рубаї іранця Омара Хайяма:
Если есть у тебя для житья закуток -
В наше подлое время - и хлеба кусок,
Если ты никому не слуга, не хозяин -
Счастлив ты и воистину духом высок.
Витончена, м'яка версія ескапізму. Цей мінімалізм у прагненнях не випадковий. Він - наслідок багаторазового розбивання лобів - і не найгірших лобів, - об стіну влади, яка не чує.
Те саме відбувається в Україні протягом останнього десятиліття. У журналістиці - шляхом відходу багатьох фахівців від професії. Або прийняттям цензури й самоцензури.
Традиція поваги до особистості на Заході має багатовікову історію. Парламентаризм, який у тієї ж Англії існує з 13 століття, демократія, права людини - лише наслідок того, що людина в країнах теперішнього ЄС ніколи не була повністю безправною. В європейському Середньовіччі злочинця, який добіг до церкви, ніхто не мав права схопити. Рабства взірця російського кріпосництва Європа не знала.
Не хочеться ідеалізувати Західну Європу. У ранньому середньовіччі можновладці там відстрілювали людей у лісах. Зрештою, так само, як це робиться досі на теренах пост-СРСР. Інквізиція була судом, але це - інквізиція!
І все-таки, цехові об'єднання, міське самоврядування, навіть спільний досвід у хоровому співі - разом це і є виявами поваги один до одного, і довіри. Вони стали підвалинами теперішнього європейського добробуту та прав людини.
Границя між Сходом і Заходом проходить там, де людина вірить або не вірить, що вона може захистити свої права.
Там, де не вірить, вона йде в себе.
Ця границя між Сходом і Заходом проходить через Україну.
Вона проходить по душі Сковороди, якого світ ловив, а таки не спіймав. Проходить по душі Гоголя, якому вади реального світу так разили очі, що під кінець життя він став ревнителем державної релігії й стабільності трону.
Уникнення світу соціального - захисна реакція, спосіб життя людини східної ментальності.
Більшого вимагай
Чи достатньо цього мудрого й м'якого східного погляду для щастя?
Сьогодні я хочу більшого. Людина - істота соціальна. Потреба в спілкуванні є частиною її природи. Поваги й довіри потребує кожен, хто хоч інколи перестріває іншого homo sapiens.
Суспільство завжди є. Політичний контекст - поряд.
Ось у такому контексті щастя таки неможливо відокремити від громади, суспільства. І політики. Тому моя теща, якій за 70, каже, що їй стає не цікаво жити. З помаранчевими надіями було цікавіше. І тому люди, які є аполітичними, продовжують збиратися й обговорювати, як зробити життя в Україні кращим.
Сприйняття світу на рівні місії - не таке рідкісне. Воно може бути інтуїтивним. Або інстинктивним. Зрештою, і не кожен назве його "місією".
Залишається питання: чи можлива місія в Україні?
Володимир Кухар, політолог, спеціально для УП
