Що таке Батьківщина і чому вони не патріоти
Якось обмірковуючи чергову перепалку на ток-шоу, зловив себе на думці: а чому у наших політичних диспутах патріотами називають лише одну частину діячів? Їх свідомо характеризують саме так, щоб понятійно відмежувати від опонентів.
Традиційно патріотами вважають ту частину спільноти і їхніх лідерів, що перебувають сьогодні в опозиції. Інші ж, ті що зараз при владі, якось не лише не ображаються, коли їх патріотами не іменують, а й самі такого означення щодо себе оминають.
Здавалося б, усі громадяни, а тим більше державні мужі, у будь-якій нормальній країні мали б апріорі, без жодних вагань, визначати свої почуття до Батьківщини як патріотизм. Наші ж або соромляться, або не мають такої потреби.
Нічого дивного у цьому немає. Хтось з них свідомо розуміє, а хтось несвідомо відчуває, що патріотами власне цієї Батьківщини вони не є. Якщо трапляється диво, і хтось з нинішніх владоможців вичавлює синтетичні зізнання у патріотизмі, то це не більше ніж банальна кон'юнктурщина.
Вони це розуміють або відчувають, тому не ґвалтують себе і роблять такі потуги вкрай рідко. Це колосальна мука: казати, що любиш, а насправді не мати жодних почуттів.
Ти повинен говорити про щось високе, а маєш банально збрехати. У істоти мислячої це інстинктивно викликає психофізіологічну дисгармонію. Ось чому, навіть прагматизовані до останньої молекули своєї плоті сьогоднішні не граються з терміном патріотизм.
Інколи для самоомани відбувається підміна понять і любов до Вітчизни пояснюється як шана до малої батьківщини: певної території, містечка чи регіону. Зазвичай це роблять також ті, кому інстинктивно важко зізнатися у почуттях до цієї незбагненої ними абстракції під назвою "Україна".
Однак це обивательський чи егоїстичний патріотизм - любити лише ту місцину, де живеш. Егоїстичними такі почуття можна вважати через їхню раціоналізацію. Виходить, такі індивіди шанують хіба невеличку територію, на якій задовольняють свої життєдіяльні потреби: їдять, сплять, прогулюються, одним словом, бачать ось тут перед очима або мацають руками.
Перепрошую за порівняння, але це схоже на примітивне твариняче сприйняття дійсності як такої, що підпорядкована задоволенню примітивних інстинктивних потреб.
Мовою людською, то утилітарне сприйняття світу. Це звичайнісінький космополітизм. Він же абсолютна протилежність любові до конкретної Батьківщини.
Такі діячі часто пересмикують і намагаються висміяти "необґрунтований" патріотизм, як такий, що йде врозріз з сучасними цивілізованим світосприйняттям. Звідси, наприклад, апелювання до прагматичної багатомовності у Швейцарії, Канаді та інших еталонах демократії.
Що стосується ужитку багатьох мов в одній державі, то кальки бути не може. Усі нації мали неповторні обставини свого формування і розвитку.
А от якими фізіологічними потребами пояснити нібито позбавлене життєдайного сенсу етнічне самоствердження фламандців у Бельгії, каталонців в Іспанії чи, приміром, шотландців у Британії. Вони насолоджуються матеріальним благополуччям у заможних державах. Що їм, здавалося б, ще треба?
Економічне виправдання, що вони годують інші народи своїх держав, виникло лише як наслідковий агітаційний інструмент. Матеріальному поясненню, яке стосується особистої кишені кожного з них, безумовно передує вищого роду, нічим непояснений, колективний патріотичний імпульс.
Усіх їх, в першу чергу, об'єднує не матеріальне, а ідеалістичне позасвідоме устремління до власної Батьківщини.
По-справжньому любиш лише тоді, коли не можеш пояснити за що конкретно. Хіба можна точно сформулювати, за які заслуги люблять матір. Справді, усі мами різні, але люблять їх однаково. Саме тому стверджуємо, що матір боготворять просто за те, що вона матір.
Це ж стосується і синівських почуттів до Батьківщини. Так, а не інакше можна визначити патріотизм. Для таких вона самоцінність, вартість якої не потребує додаткового підтвердження раціональними аргументами. Як духовна істина, вона їм нічого не винна і вони від неї нічого не вимагають.
Боротьба за національне самовдосконалення є для них нічим іншим, як наперед усвідомленим прикладом попередніх поколінь, позараціональним обов'язком перед одухотвореною Батьківщиною.
Це нічим не пояснюваний, ірраціонально зумовлений рушій цілеспрямованої дії патріотів. Їхній намір є невід'ємною частиною їхнього єства, а відтак житиме у них доти, доки житимуть вони, струнчитиме з їхніх дій доти, доки життєдіють вони.
Йдеться про певний колективний феномен національної саморефлексії. Власне окремішніми народами стають лише ті споріднені ментально і культурно спільноти, які зуміли подивитися на себе ззовні, переконливо окреслили особливості та відмінності від інших, збагнули уяву про спільну Батьківщину.
Побороти таке ставлення самоусвідомленого, а відтак зрілого народу можна лише шляхом його фізичного знищення.
Ті народи, що втримуються фізично, інстинктивно лише посилюють етнічну окремішність, яка попри періодичне наочне згасання, акумулюється для влучного пострілу за першої вдалої нагоди у майбутньому.
Як інакше пояснити столітню бездержавну життєздатність українського чи, наприклад, баскського народів в умовах наджорсткого тиску.
З огляду на це, робимо висновок, що українці пройшли екзамен часом та довели об'єктивність існування себе як окремого народу, що неухильно прагнув і прагне реалізувати ідею власної, омріяно досконалої і благополучної Батьківщини.
Врешті-решт, ідея Українською Батьківщини отримає стратегічну ініціативу, бо тривале підтвердження практикою возвело її у стан істини, яка не потребує додаткових підтверджень.
З усіма культурними, політичними та соціальними наслідками Ідея невимушено переживе своїх супротивників, які не визнають її, або борються з нею через різнорідні тлінні раціональні потреби.
Переписування підручників з історії, спроби витіснити українську мову на маргінес, заміна всього культурно українського на російський еквівалент і всіляке інше дрібне шкідництво, лише активізує ідею Української Батьківщини як чергову захисну реакцію від зайд.
Михайло Басараб, для УП
