Фатальна недуга патентованих демократів
Перебування в натовпі змінює поведінку людини. Це явище описано Гюставом Лебоном у книжці "Психологія мас".
А перебування у владі? Певно, викликає у вітчизняних політиків такі зміни, що їхній опис було б доречним назвати "Епідеміологія влади".
Симптоми та перебіг недуги
Отримавши посвідчення "слуги народу", сам "слуга" відчуває перший симптом недуги: ілюзію, що отримано не тимчасове посвідчення, а довічний патент на право говорити від імені народу.
Скупчення таких "патентованих" осіб у владній кареті викликає серед них спалах VIP-лихоманки. Цю лихоманку супроводжують самонавіювання, що ніби:
1) влада - це дуже надовго. Ми ж такі гарні, розумні та ще й найбільш демократичні. Як варіант: "ми - команда прохффесіоналів";
2) будь-яку проблему можна розв'язати однією спритною владною постановою. А після того, як забрати до центру максимум повноважень та фінансів, не гребуючи всіма можливими засобами, то писати закони під себе (ПРіБЮТ), переманювати депутатів конкурента, призначати "своїх" суддів тощо;
3) народ "не в курсі". Владі краще знати, що йому, народові, потрібно. Тому ніяких, не дай Боже, обговорень чи референдумів. І депутатів краще обирати списком. Щоб ти, електорат, проголосував "правильно", та й далі не відволікався від перегляду ток-шоу чи серіалів.
Але ж наші розбиті дороги розвалюють будь-яку карету влади.
Усі повноваження забирає противник. Колишні союзники - на його стороні. Ілюзії розвіюються як димові ефекти у Верховній Раді після "клоунади з яйцями". Остання надія - кричати до народу "рятуйте!"
А як рятувати?..
Немає ніяких рятувальних засобів, тобто інструментів впливу на ситуацію, окрім права участі в мітингах. Немає навіть лозунгу, який би дав відповідь на питання: "А для чого, власне, рятувати?".
Ну, економіка - штука складна. Газ, криза... Не склалось. Але хоча б пристойну виборчу систему можна було б витворити, маючи таких супердемократів?
Була ж більшість у Раді. У президента - право звернутись до народу.
Вважали недоцільним? - А жаль.
Бо чи відважились би депутати "кинути" свою фракцію, якщо б їх вибирали, скажімо, по відкритим спискам із правом відкликання?
Фатальність недуги в тому, що хворі на VIP-лихоманку не можуть вилікуватись самостійно. Адже для цього потрібно робити те, що вигідне всім - досконалу систему виборів, розвивати народовладдя.
А вони здатні робити лише те, що вигідне конкретно їм.
Збудник та поширення захворювання
За проявами недуга подібна до нарко- та інших маній. Проте спосіб її поширення немов у ботулізму. Його бактерії у вигляді спор присутні скрізь, але починають свій хвороботворний розвиток лише там, де немає кисню.
Тобто в закритих зонах, без доступу свіжого повітря демократії.
Принципи лікування та профілактики
У розповсюдженні хвороби винні ми самі. То закликаємо владу до об'єднання, то чекаємо нових політиків - не розуміючи того, що маємо справу з епідемією. Це основна помилка як верховодів влади так і нас, грішних.
Бо хіба можна вилікувати, приміром, сибірську язву чи дизентерію, критикуючи або збираючи мітинги?
Тільки залучення всієї громади не дає інфікованим шансів заховатись в закритих зонах, утворюючи розсадники хвороби. А розвиток народовладдя зменшує такі зони, він і є протиотрутою до цієї лихоманки.
Наші політичні ескулапи не здатні дати раду цій напасті. То може, як і в давні часи, звернутись до варягів?
Перспективна кандидатура - Бент Флівберг (Flyvbjerg), громадянин Данії. Знає всі різновиди влади, бо є спеціалістом із мега-проектів та політичних наук, консультує ЄС та ООН. За особливі заслуги отримав від королеви Данії рицарське звання. На сьогодні - професор в Оксфорді.
У своїй книзі "Раціональність та влада", у підсумковому розділі, він вирізняє такі властивості влади:
- Влада формує реальність. Вона має можливість приховати невигідні їй факти, і давати такі коментарі, себто інтерпретацію реальності, які роблять її хазяїном ситуації;
- Більше влади - менше раціональності. Бо менша необхідність установити істину. Як говорив Кант: "Володіння владою неминуче шкодить вільному використанню розуму";
- Бізнесу, читай олігархам, важче впливати на демократично вибрані органи ніж на окремих представників влади;
- Занадто жорстка конфронтація із владою зазвичай веде до програшу. Влада може використати голу силу, що дієвіше ніж апеляція до розуму чи фактів. У стабільній обстановці більше можливостей проводити акції, досягати консенсусу, тощо.
І завершальна цитата:
"З історичної перспективи видно, що на практиці прогрес демократії досягається переважно не конституційними реформами та реформуванням установ, а більш прямим, часто лобовим протистоянням із механізмами влади та практикою класових привілеїв.
Хочете брати участь у політиці, але можливості для цього обмежені, тоді об'єднуйтесь з тими, хто думає подібним чином та боріться за те, чого хочете".
Таким чином, маємо принцип "прогресивного тиску": не натиснеш - не зрушиш. Із цього принципу випливають два закони нашої політичної реальності.
Закон відсутності бананів
Як відомо, жителі СРСР не знали, що таке банани. Ну, не росте в нас цей фрукт, а з-за кордону його не завозили.
Бувало, що якийсь занадто допитливий іноземець хотів дізнатись, а чого це радянські трудівники не їдять бананів. І йому люб'язно відповідали: "Немає в продажі бананів? Так ними ж ніхто не цікавиться". Коли ж він звертався до покупців, чи дійсно вони не питають про банани, то чув у відповідь: "Так".
Бо чого запитувати, якщо їх ніколи не буває в продажі?
Мораль: якщо Ваших запитів про банани, себто, скажімо, про відклик депутатів, не чути, то й бананів Вам не побачити.
Без чітких сигналів знизу змін не буде.
Запитую - значить, я політично існую. Запитую щодо принципових, а не персональних, на кшталт "Табачника геть", змін.
А щоб запити було чути, у них чітка форма - "60% населення хоче бананів", - та надійна фіксація. Про останню - далі.
Закон плавання в басейні
Критиків сьогоднішньої ситуації в Україні сила-силенна. Як знизу, так і зверху.
А запитавши патентованих критиків: "Що робити?", чуєш таке: "Насамперед "нагодуємо народ", а тоді вже демократія". Або: "Люди не готові, спочатку збудуємо громадянське суспільство, а тоді вже поставимо владу під його контроль". Бува, ще так: "Спочатку підготуємо й скличемо (як?..) конституційні збори, приймемо нову Конституцію, проведемо люстрацію, а тоді вже..."
Тобто, усі ці поради нагадують відомий анекдот про дурдом: "Навчитеся плавати - води в басейн наллємо". Мораль: щоб навчитись плавати, тобто захищати свої інтереси, треба залізти у воду.
Не намочиш - не попливеш.
Тільки реальна участь у справах держави покращує громадянські навички суспільства.
Проведення лікувальних процедур
Нещодавно в Монреалі, на Раді по міжнародним відношенням (CFR), Збігнев Бжезинський наголосив, що "перший раз за всю історію людства, воно політично прокинулось, і це цілковито нова реальність, якої ще не було в історії".
Де ж можуть реалізувати себе пробуджені народи?
Узяти участь у: державних референдумах - Швейцарія; сотнях регіональних референдумів та народних ініціатив за рік - США та Німеччина; розподілі коштів місцевого бюджету - жителі Порту Алегрі та 200 інших міст Бразилії.
А Україна?..
Її громадяни мають такі основні інструменти впливу на політику:
1. Таємне голосування бюлетенями. Себто вибори. Закритість процедур, вразливість до фальсифікацій вимагає участі державних органів. Фактично проведення голосування для визначення волі населення є монополією влади.
2. Мітинги або марші. Невідомо, кого представляють їхні учасники, не всі наважаться виступити проти більшості або начальства. Забирають багато часу, складних проблем не вирішиш.
3. Збирання підписів. Провести легше, бо процес розтягнуто в часі. Однак воно не є таємним, а якщо підписи збирають в установах, то стає "добровільно-примусовим".
4. Масові страйки. Малоймовірні, бо незалежних профспілок мало.
Очевидно, потрібні більш зручні інструменти.
Наприклад, такий, у якому при голосуванні застосовують самоконтроль. І тому кожен може перевірити, як враховано його голос.
Самоконтроль дозволяє: провести достовірне, без фальсифікацій, голосування самостійно, не маючи адміністративної підтримки та списку виборців; засвідчити результати таємного голосування його учасниками; швидко підрахувати та перевірити повторно файл результатів; голосувати за "відкритими" списками та відкликати депутатів; проводити опитування за один чи декілька днів.
Отже, він дозволяє кожному висловити свою волю щодо важливих для суспільства питань, наприклад, шляхом опитування, та забезпечити її чітку фіксацію.
Це спосіб тиску на владу, який не можна звинуватити в екстремізмі чи критикантстві. Це творче, екологічно чисте середовище. За ідеї, а не проти якоїсь персони зі Сходу чи Заходу.
Не можна швидко покращати суспільство.
Але для його оздоровлення, протидії корупції в нинішній ситуації, було б корисним, ще вчора, досягти більшого рівня народовладдя.
Парламентським шляхом цього не зробити. Бо більшість депутатів ВР лобіює свій бізнес, і зайвий контроль їм не потрібен.
Одначе, масові опитування навіть у кількох районах - це вже фактор тиску.
А рецептура така: не абстрактна ідея, типу "нова Конституція", чи певна особа, - а конкретні, чіткі вимоги:
- індивідуально вибирати та відкликати наших "представників";
- мати можливість впливати на закони, які приймають ці представники. Виборчу систему, принципи Конституції та базові закони затвердити на референдумах після обговорення. Висувати народні ініціативи.
Новини спорту
Політика як футбол - не забив ти, забивають тобі.
Нещодавно регіональна більшість ВР прийняла у першому читанні закон про референдум.
Якою буде відповідь опозиції? Заява, що "народ немає досвіду референдумів, його обмануть", чи приготування своїх запитань та пропозицій до народу?
Може, нарешті, вони врахують старі помилки, та будуть пам'ятати, що кращий захист - це атака?
Юрко Колючка, спеціально для УП
