Україна між "тут" і "там": як здобутися на українську владу?
"В Україні при владі перебувають неукраїнці!" - "Треба зробити владу справді українською, обравши туди якнайбільше українців!" - "Тільки якщо етнічні українці становитимуть 80% влади - стільки, скільки їх живе у країні - ми житимемо нормально!" - "Україні - владу українців!"
Такі й подібні до них гасла (і не тільки гасла, а й цілі "програми захисту українців") легко знайти, і в чималій кількості, в Інтернеті. Те, що їх так багато, засвідчує: за ними стоять не чиїсь вигадки чи політичні технології (хоча останні тут також часом, під вибори, застосовуються), а цілком реальні проблеми.
А нерозв'язані (ба, проігноровані) проблеми мають властивість у найнесподіваніший момент призводити до гострих суспільних конфліктів, в результаті яких найчастіше страждають невинні, а виграють негідники.
Тим більше, що теза про неукраїнців при владі і справді виглядає цілком природною - якщо взяти до уваги результати діяльності цієї влади...
Але, якщо погодитися з ідеєю, що заміна неукраїнців на українців стане для України порятунком, то негайно постає запитання: а хто ж такі ці українці? Як їх визначити та відрізнити (та ще й "справжніх") від неукраїнців?
Щодо цього дехто пропонує дуже простий рецепт: відстежувати детально походження всіх претендентів на високі державні посади не те, що до діда-прадіда, а до сьомого коліна й далі.
Ідея, звичайно, гарна, якби Україною не прокочувалися фронти революцій та світових воєн, якби не було Голодомору та Великого Терору, якби не розкуркулювали і не депортували... Он дідусь мого колеги 23 червня 1941 року з Вільгельма став Василем і пішов під новими іменем та прізвищем добровольцем на фронт. І вижив! І вже потім, у відносно "вегетаріанські" часи розповів онукові про його родовід.
А якби не розповів? Бо ж знайти у таких випадках документи та свідків, що однозначно зафіксували б чиєсь походження вже з діда, не кажучи про прадіда, просто неможливо. І що тоді? Не пускати в депутати та міністри, якщо ти не розкрив свій родовід? Тільки ж той, у кого досить грошей, таке щиро українське походження собі намалює, що тільки пальці оближеш...
Ні, звичайно, у цілого ряду найвищих посадових осіб застосування такого підходу виявить їхнє неукраїнство, у цьому немає сумніву. Але не забуваймо, що Віктор Ющенко, як з'ясувалося, належить до одного з відгалужень славного козацького роду Калнишів (був такий останній кошовий на Січі - Петро Калнишевський); то невже ж таке "правильне" походження зробило його найкращим президентом України?
З іншого боку, біля витоків новітніх Збройних Сил України стояли Костянтин Морозов (міністр оборони), Борис Кожин (командувач ВМСУ), Валерій Васильєв (командувач ВПС), Михайло Лопатін (командувач військ ППО) - список генералів та адміралів з не надто українськими прізвищами й відсутністю "правильного" походження можна продовжити, причому йдеться про людей, котрі за непростих обставин початку 1990-х років зробили свій свідомий вибір на користь незалежної України, тоді як у російському війську на високих посадах легко знайти "українців з діда-прадіда"...
Та, власне, що таке справжній "етнічний українець"?
Візьмімо "Енциклопедію українознавства", яку готували кращі дослідники української повоєнної еміграції з різних політичних таборів, залучаючи фактологічні матеріали вчених з УРСР.
І от що у них вийшло, коли мова зайшла про расово-антропологічні риси українського етносу (йдеться про т.зв. "малі раси", або ж антропологічні групи).
Виявляється, що в одній групі регіонів розселення українців домінує нордійсько-субнордійська раса (подекуди з домішками динарських й альпійських елементів), у другій - динарська (ядранська), з вкрапленнями арменоїдної та альпійської, у третій - альпійсько-ляпоноїдна, у четвертій - субляпоноїдна і ще якась, недосліджена "через невеликий антропометричний матеріал", у п‘ятій групі регіонів - середземноморська.
Що це означає у перекладі з мови антропологів на звичайну? Що є етнічні українці з довгими головами і з круглими, є темноволосі - і світловолосі, є блакитноокі, а є - кароокі чи зеленоокі, є з прямими носами, є з кирпатими, є з гачкуватими, з прямим волоссям і хвилястим, з молочно-білою шкірою і з трохи смаглявою. І все це - етнічні українці з діда-прадіда і давніше.
Але от проблема: скажімо, ляпоноїдна раса - це антропологічний тип, який у чистому вигляді зберігся у саамів - корінного населення північної Європи, що сильно відрізняє їх від класичних європеоїдів і споріднює з монголоїдною расою. А арменоїди - це субраса, яка поширена передусім на Кавказі, а також у Сирії, Лівані й деяких регіонах Індії, і докорінно відрізняється від ляпоноїдів. Я вже мовчу про середземноморську расу, до якої належить більшість населення Ізраїлю...
Одне слово, у разі спроби викшталтувати тип "чистого" українця доведеться або "вичищати" населення цілих регіонів з числа цих "справжніх", або ж доходити висновку, що українців як таких просто не існує.
На радість тим "теоретикам", які стверджують, що галичани та наддніпрянські малороси - це два різних етноси, а закарпатські русини - це ще щось третє. Отож ніяких українців, мовляв, немає і бути не може, є великий російський народ-суперетнос зі своїм малоросійським відгалуженням, а відтак вести мову про неукраїнську владу взагалі не випадає.
Але ж нікуди не подінешся від того, що влада в Україні таки неукраїнська...
Тож нічого не залишається, як звернутися за допомогою до класиків. 1917 року свою відповідь на запитання "Хто такі українці?" запропонував голова Центральної Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський.
Прошу пробачити за розлогу цитату, але варто нагадати ці положення: "Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.
Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям - товариш і земляк.
...Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час...
Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови".
А непримиренний опонент соціаліста Грушевського, ідеолог українського консерватизму В'ячеслав Липинський дивився на проблему дещо інакше, але багато в чому погоджувався з тим: "Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем'я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства... Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська... Нація - це єдність духова, культурно-історична... Бути патріотом - це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети...".
Отож маємо два погляди - "лівий" і "правий", в сумі - стереоскопічний.
То що ж у нас виходить, коли ми поглянемо на проблему творення справді української влади в Україні не під оглядом походження того чи іншого її представника від стародавнього козацького роду, не за наявністю прізвища на "-ко" і навіть не за вживаною ним під час любовних утіх мовою, - а згідно із принципами Грушевського та Липинського у їхній сув'язі? Що тоді буде з питанням про необхідність насичення цієї влади справжніми українцями?
А дуже просто буде. Бо ця влада справді виявиться неукраїнською, ба більше - ще й антиукраїнською - практично суцільно та безнадійно.
З президентом, головою Кабміну та спікером усе зрозуміло. З них хіба що Володимир Литвин може претендувати на горде звання малороса.
Хто з віце-прем'єрів, міністрів, керівників фракцій правлячої коаліції свого часу боровся за свободу й незалежність України? Хто з них стверджував її державність, долаючи колоніальний стан? Хіба що Олександр Лавринович, який був активним функціонером Народного Руху.
Міг брати участь в подіях кінця 1980-х - початку 1990-х й міністр культури Михайло Кулиняк, який тоді вчився у Київській консерваторії, але слідів його політичної активності я не знайшов. От і все (про Ганну Стеців-Герман та її справжню роль в ті роки дозвольте промовчати). Знаєте, в часи Кучми з урядовими персоналіями було краще.
Та й сам Леонід Данилович поряд із нинішніми лідерами виглядає полум'яним державником (згадаймо, скажімо, Тузлу)...
Іншими словами, за персональним складом теперішня влада не просто не схожа на владу українську - вона скидається на владу окупаційну (скільки там вихідців із Донбасу на ключових посадах? он уже й Конституційний Суд прихоплений, залишилося декоративного Литвина замінити на когось більш надійного, "в дошку свого", от підучать Єфремов чи Чечетов українську мову, щоб бодай трохи розуміти зміст тих законів і поправок, які ставляться на голосування, і чом би й ні?). І справа не в тому, що 1/7 країни не може "рулити" всією країною - чом би й ні? - справа в тому, що ментальні настанови більшості цієї 1/7 надто вже розбіжні з настановами більшості українських громадян - і в сенсі незалежності України, і в розумінні свободи, і в плані, як писав Грушевський, "боротьби за добро краю".
Утім, ким замінити нинішню владу? Де вони, ті справжні українці? Стоїть посеред Києва монумент Леніну, а лідери дуже й дуже націоналістичних партій сидять у телестудіях, а не за ґратами за знесення цього тоталітарного символу (згідно, до речі, із ніким не скасованим указом Леоніда Кравчука від початку 1992 року).
У Харкові триває вирубка лісопарку, і єдиним українцем з-поміж політиків, не побоявшись розділити із захисниками українського довкілля реальні небезпеки, виявився Арсен Аваков. А скільки депутатів стали (не на словах, не з добрячої відстані), а особисто на захист київської вулиці Мазепи та, власне, історичної справедливості? Отож бо і воно.
Ні, звичайно, минулі влади не були настільки неукраїнськими та відверто антиукраїнськими, як нинішня. Можливо, що наступна буде дещо ліпшою. Та набридло радіти наявності "нагорі" хоча б нейтральних чи малоросійських постатей, набридло обирати із двох чи трьох лих менше. Агов, де ви, справді українські могутні політичні сили та діячі і чи можливі ви сьогодні взагалі?
