Камо грядеши, земле моя?

"Найвищий принцип управління державою - справедливість/законність; кожен виконує ті функції, які є необхідними для гармонійної діяльності спільноти".
Платон, V століття до нашої ери

"Всі громадяни мають рівні права на владу; добробут держави залежить від законів".
Аристотель, IV століття до нашої ери

Право

Погодьтеся, люде, суть держави - це суспільне життя в добробуті. Нинішній наш добробут у великій мірі залежить від дій правлячої верхівки. Адже до їхніх рук, хоч, за ідеєю й на невеликий, 4-5 річний період, а все ж потрапляють усі важелі керування життям держави та її ресурсами.

У державі, що претендує на демократію, діяльність осіб, які прагнуть влади, себто політиків, традиційно зукрупнена в політичних партіях. Останні ж мають діяти в рамках права.

На праві тримаючись, колись, у сиву давнину, спромоглися вижити племена царя Кгаммурабі, і ті, хто подібних прав дотримувався. Було це ще за 2000 років до Христа.

У свій час і Платон, і Аристотель прекрасно усвідомлювали важливість суспільно прийнятних правових відносин.

Розуміли важливість суспільного права й князі нашої Русі.

Ярослав Мудрий, який за 37 років на княжому престолі розвинув Руську державу, уклав звід уже існуючих на той час незаписаних законів у "Руську правду".

Без Литовських Статутів, створених безпосередньо на основі "Руської правди" і закладеного в ньому права, не змогло б впродовж 3-х століть існувати Велике князівство Литовське, що охоплювало територію нинішніх чотирьох держав.

Далі - уже більш відомі конституції США, Франції, Rzeczy Pospolitej - республіки Двох народів.

Зведення законів, проголошення конституцій - це відкрите декларування права й суспільних вартостей, які це право захищає. Тобто, історія нам свідчить, що там, де цінності суспільства й державницьке життя підтверджувалося правом - там держава не лише існувала, але й процвітала.

Широко в давнину була відомою й думка, що на чолі держави повинні бути аристократи мудрості й доброчесності.

Отож, декларування й введення в суспільстві певного права, збудованого на загально прийнятних цінностях цього суспільства, надає верховенство правовим відносинам, сприяє затвердженню довіри між верхівкою й низом. Загалом - сприяє розвитку всіх відносин, що притаманні життю суспільства.

Кожна суспільна одиниця, щойно виникаючи, прагне задекларувати свої цінності й права. Тим паче та, що претендує на участь у державному житті. Інакше вона втрачає довіру свого суверена - громадян.

А це означає, що така суспільна одиниця, без довіри першоджерела влади, буде приречена щезнути.

Звичайно, у суспільстві, де всі є рівними перед правом, і це право сповідують у діях, не може й речі бути про утриманців суспільства без довіри. Тому й слідує зрозумілий крок виправлення правової рівноваги - за відомою процедурою відставки.

Але так трапляється не усюди.

Але чи має правляча верхівка в сучасній демократичній державі таке право свого голосу, що переважатиме право всіх інших?

Відповідь "так" - коли це тоталітаризм. І, очевидно, що "ні" - коли це демократія.

При демократії правляча політична верхівка уособлює лише ту частину політичної волі суспільства, що була їй делегована громадянами, і не більше.

Така правляча верхівка не має й постійного матеріального права. Тільки тимчасово їй делеговане, зафіксоване, право користуватися наданими матеріальними благами, що їх створило суспільство протягом усього часу свого існування. Адже на своєму початку така верхівка цих благ не мала, і не створювала сама.

Справжнім джерелом влади, її сувереном, у демократичному суспільстві є цивільні особи, громадяни, як це й записано в багатьох конституціях - народ.

І коли не відбувається реалізація прав цивільних осіб, переданих сувереном владі, втрачається рівновага "праводавець-виконавець", закладена в конституціях. І зазнає пошкодження сам статус громадянина, як самодостатнього правового суб'єкта. Відповідно, заламується вибудувана основа права.

Це, у свою чергу, змушує до зміни підстави права - цінностей суверена, суспільних цінностей.

Якщо верхівка, яка обирається для діяльності в дозволеному правовому полі, не виходить за його межі й цілі, то триває більш-менш узгоджений і гармонійний процес реалізації суспільного права.

Коли суспільство змушують відмовлятися від початково проголошених засадничих, державницьких цінностей і збудованих на них прав, то такий відхід від задекларованої системи надання й виконання прав викликає негативний зв'язок.

Цей негатив спрямовано на відновлення рівноваги "суверен права - виконавець". Як наслідок, у суспільстві починає виникати підґрунтя для правових конфліктів.

Для їх уникнення-придушення правляча верхівка змушена використовувати більше права, ніж їй тимчасово передано. І, наприклад, змінює існуючий суспільний договір - конституцію.

Таку зміну верхівка часто робить на свою користь. Себто надає собі більше прав, ніж на початку було делеговано. Відбувається зсув від демократичного устрою до протилежного - автократичного, чи тоталітарного.

Наприклад, у багатьох в Україні може бути таке запитання: "Чи було делеговано правлячій верхівці право, здаючи в довгострокову оренду землю держави військовій одиниці іншої держави, вирішувати у такий спосіб долю поколінь?"

Задаймо собі інше запитання: розпочинаючи колись війну, вирішуючи долю поколінь Європи, чи мали на це право Сталін та Гітлер?..

Очевидно, що ні. Ані тодішній початок військових дій, ані нинішня реалізація такої оренди території України - не знаходиться ні в приписах Конституції, ні в програмах політичних сил та її очільників.

Ба більше - така реалізація, як і плани зачинателів Другої світової, ніде привселюдно й не проголошувалася.

І тоді, і тепер порушена сама суть демократичного устрою: привселюдно передане першоджерелом-сувереном право використовується не на користь встановлених норм, а супроти їм, на користь втаємниченим планам владної верхівки, що покликана правити тимчасово.

Що залишається діяти суверенові права - громадянам, цивільним особам такого суспільства?

Єдине, що залишається, це знову стати сильним у праві - повернути передачу своїх прав на висхідну позицію, до моменту їх надання владній верхівці, і відновити рівновагу права.

Подібну річ у демократичному суспільстві ми спостерігаємо з опозицією. Коли вона діє сильно, то сильнішою стає сама демократична система країни. Звичайно, при цьому провладний прошарок, який рухається в протилежному правовому напрямі, часто-густо зазнає програшу.

Тож існування опозиції, як віддзеркалення дій владної верхівки - це завжди шлях удосконалення демократичності. А її відсутність - прямий шлях у протилежний бік. Наприклад, у тоталітаризм.

Буде про це хтось шкодувати чи ні, але іншого шляху побудови демократії в історії немає.

Мораль

Моралі, як складової частини Добра людини й суспільства, у політиці багато не знайдеш. Вона проявляється в тому, що її носій - політичний суб'єкт - відстоює ті ж самі, ним проголошені цінності в життєво тривалому часі, стаючи зрозумілим і прозорим для того ж суверена.

Саме така мораль, така поведінка й надає політикові право таким бути.

Тому що інакше виникає цілком логічне питання: чи не маніпулює політик переданими йому правами цивільних осіб? Відступ або уникнення політичного суб'єкта від задекларованих ним цінностей та цілей, у сфері свого прояву - на політичній арені, - є нічим іншим, як обранням обману в якості засобу дій.

Тобто, є аморальним. Як то кажуть в Україні, від лукавого.

Особливо актуальним є дотримання проголошених політиком цінностей у часі, коли він отримує карт-бланш довіри виборців.  

Відступ від дотримання моральності в політиці маємо в тоталітарній моделі суспільства.

Будь-яка політична ціль, істина й право її голосити, тобто право проголошувати людям цінності, у тому числі й суспільного життя, а значить формувати підставу для права - належало правлячій верхівці. Остання, коли вважала за потрібне, тоді такі цінності на свій розсуд і голосила. Наділяючи при цьому себе правом діяти, як їй, верхівці, видається вірним. А вірним видавалося доволі часто те, що було закладено не в існуючій на той час суспільній моралі, а, у кращому випадку, у моралі одного чи декількох владних осіб.

Але мораль однієї людини може бути недосконалою й хибною.

Адже людина, опираючись лише на свої людські начала, непевна у своїй суті - вона користується минущими потребами. Тож і її усвідомлення цінностей є минущим.

Пошук власної користі діє й на сповідання цінностей. Сьогодні є вірною одна істина, вибудувана на таких цінностях, а завтра - уже інша, у залежності від того, чи то змінилися потреби, чи то вже змінилася сама людина. Тому проголошувані цінності періодично змінювалися.

Як мудро запримітив один відомий український чернець отець Василь Зінько, подібно чинила правляча комуністична партія за Совєтів - за кожним поворотом своїх дій вона проголошувала нову, "справжнішу" істину. І тоді всі, хто хотів уціліти, мусіли бігти в інший бік, за "кращою правдою".

Із часом, як це не було прикро, знову з'ясовувалося, що то було "зло". І всі прибічники тої "правди" страждали й знищувалися, а "істину" вже шукали в іншому напрямі.

Подібні відхилення в управління суспільством були, є й будуть неможливими для його нормального існування. Бо йде відступ від суті. Адже людина створена не для зла, навіть і не для минущого добра, але для Добра вічного. І для життя в Істині.

Відповідно повинні поводитися й політики - сповідувати свою істину увесь свій час.

Як відомо, лукавства й обмани - вони багатоликі, лише Істина - одна.

Замість епілогу

"Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон немає сили й знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон - володар над правителями, а вони - його раби, я вбачаю спасіння держави й усі блага, що їх тільки можуть дарувати державам боги".
Платон, V століття до Христа.

Василь Капкан, Вільнюс, спеціально для УП