Понад політикою та оманливими тривогами…

Прискіпливе, а іноді й досить побіжне спостереження за сучасним життям людини як на публічному, так і на приватному рівнях, наштовхує на сумну думку про те, що ми поволі прямуємо у безвихідь.

Інакше кажучи, складається таке відчуття, що кожному з нас окремо, і тим більше народу в цілому, не варто очікувати на щось добре в майбутньому.

Природно, мова йде не про перманентне задоволення дрібних потреб, а разом з тим і переживання тимчасового стану обмеженого задоволення, а про відчуття внутрішньої стабільності, душевної рівноваги, впевненості в собі та дні прийдешньому.

Раз-по-разу, замислюючись над злигоднями сьогодення, все більше виникає підстав для переконання в тому, що щось-таки з нами всіма в цілому та з кожним з нас зокрема діється не те.

Фактично, ми втратили тривкий ґрунт під своїми ногами: ані істинних орієнтирів, яким би ми безмежно довіряли, ані неспростовних цінностей, ані беззаперечних авторитетних думок.

Тож, очевидно, настав час спробувати зануритися в витоки особливостей нашого існування, аби відновивши істину, на скільки це можливо, і вже, орієнтуючись на неї, вдатися до конкретних дій, спрямованих на перебудову кожного конкретного приватного існування.

Іншого шляху зцілення, як допомогти самому собі, очевидно, життям не передбачено, принаймні для сучасної людини.

Навернення на істину людського буття, мабуть, варто було б розпочати з осмислення суті чеснот - орієнтирів, що покликані утримувати людину в межах людського існування, запобігаючи її "здичавінню".

Розпочинати шлях до зцілення з чеснот варто тому, що хоча вони й несуть на собі відтиск культури, в яку занурений їх носій, однак не продукуються самою культурою чи людством в цілому.

Швидше за все, разом зі "звуженням" свідомості людини, зведенням її свободи до свободи вибору або й ситуативної свободи, втратою здатності сприймати реальність як вона є, взагалі обмеженням і "падінням" людини, проявилися чесноти, як "оголені" струни, що зв'язують буденну людину з реальністю або Буттям.

Таким чином за буденною людиною не лише номінально, але й явно зберігається потенціал повернути собі стан досконалості. Очевидно, для цього необхідно, аби притаманні людині чесноти були доведеними на рівні окремо взятого індивіда до стану довершеності.

Принаймні, фактично всі без винятку езотеричні практики наголошують на тому, що без наполегливої роботи над своїми чеснотами будь-кому з індивідів годі й думати про вдосконалення своїх фізичних, інтелектуальних, тим більше творчих або й магічних (деміургічних) можливостей та/або здібностей.

Очевидно, в тому стані занепаду "духу", в якому опинилася сучасна людина, повернення їй хоча б частини її спроможностей неодмінно потягнуло б за собою непоправні наслідки, в першу чергу, для неї самої та для інших.

Якийсь час правили б бал ницість та жорстокість. А далі, вичерпавши свій ресурс у війні всіх проти всіх, люди автоматично виродилися б, розпорошивши в небутті власне начало або Душу.

Мабуть, саме тому людині повертаються її спроможності разом з тим, як вона поступово зростає духовно, тобто відточує в собі чесноти, вивільняючись від диктату страхів, бажань та потягів.

Однак, аби процес духовного росту дійсно мав місце, окрім решти, необхідно, щоб людина, рівно як і спільнота в якій відбувається становлення індивіда, позбавилися або хоча б максимально мінімізували спотворення та перекручування суті чеснот.

Інакше невірно визначена ціль безумовно призведе до блукань: видавання бажаного за дійсне, підміни цінностей, спотворення дійсності, викривлення сприйняття тощо.

Серед решти чеснот своєю невловимою суттю вирізняється сумління. Сумління - властивість людини одномоментно переживати наслідки власних вчинків, до чи по їх скоєнню, не усвідомлюючи того.

Інакше кажучи, буденна людина свідомо не здатна ані передбачити наслідки своїх дій, ані їм запобігти, однак якимось чином все ж в її свідомості проявляється відчуття того, як саме можуть обернутися її дії в майбутньому та якої шкоди чи збитків вони можуть завдати.

Цим проявом і є сумління - відчуття, що щось таки коїться не так або, навпаки, попри бажання і всупереч здоровому глузду, холодному розрахунку абощо, те, що відбувається, відповідає загальному потоку подій у світі.

Гідність - здатність людини тяжіти до власної цілісності, обстоювати її в умовах перманентного процесу змасовлення, знеособлення та зациклення на задоволенні гіпертрофованих або рафінованих умовно вітальних потреб і бажань.

Оскільки буденна людина практично позбавлена можливості усвідомлювати власну цілісність, гідність природно ідентифікується як вище, можна сказати, інтуїтивне відчуття.

Честь - властивість людини слідувати власному покликанню без того, аби знати його, лише спираючись на внутрішні відчуття та переконання. Окрім того, саме відчуття честі стоїть за здатністю уникати спокуси присвоювати собі вигадані покликання або ж спотворювати до непізнаваного власне покликання.

Сталося так, що честь як чеснота набула адресність, тобто здебільшого приписується людям, що маються справу зі зброєю та насиллям або представляють "мундир" чи "цех".

В сучасному світі похідна якість від честі - "чесність" - перетворилася на інструмент або засіб психічної "релаксації" буденної людини. Свою незграбність, бездарність тощо вона зазвичай виправдовує чесністю.

Мужність - здатність людини опановувати себе, властивість стримувати натиск як зовнішньої стосовно неї агресії, якого б вигляду не набувала остання, так і внутрішньої, тобто усвідомлених і неусвідомлених бажань, страхів та інших емоцій або й афектів.

Мужність зовсім не є ознакою статевої відмінності. Просто жінці, як істоті більш емоційній, менш вольовій, а головне менш індивідуально вираженій, тобто більш залежній від родового начала, важче опановувати себе.

Щирість - властивість самосвідомості (рефлексуючого начала) людини уникати спотворення реальності під тиском усвідомлених і неусвідомлених бажань, страхів та інших емоцій або й афектів.

Щедрість - відчуття міри, проявлена у здатності людини розпоряджатися наявним з максимальною ефективністю, до того ж далеко не лише в тому випадку, коли мова йде про відчуження (частини) приватного на користь інших.

Людина може бути щедрою і на добру пораду, і на щирі почуття та переживання. Абсолютна щедрість - це щедрість серця - здатність проникатися існуванням іншого.

Послідовність - здатність людини триматися виробленого образу дій, уникаючи спокус та долаючи перепони. Або в досконалому вигляді - властивість діяти адекватно до загального потоку подій, що відбуваються в навколишньому середовищі.

Вдячність - здатність людини віддавати належне собі і іншим та оточуючому світу. Найчастіше вдячність проявляється в здатності витримувати баланс поміж отриманим і відданим, спожитим і виробленим, в умінні здійснювати рівноцінний обмін.

Вдячність стоїть на перепоні до нарощування лихоманки непомірного накопичення. До речі, китайська мудрість говорить, що люди страждають не від того, що їм чогось не вистачає, а від надлишків, що їм притаманні або належать.

Повага - властивість людини тяжіти до відкриття реального стану справ, оцінки реальної ваги або важливості тих чи інших рис, якостей, явищ тощо.

Очевидно, повага найчастіше поширюється на носія певних властивостей, якостей чи рис характеру, однак стосується винятково саме окремих проявів об'єкта поваги.

Відповідно поважати можна все з чим маєш справу. І така повага виказує розуміння того, з чим саме маєш справу. Наприклад, люди, які поважливо ставляться до виконання своїх обов'язків, практично ніколи не ризикують зазнати або завдати виробничих травм.

Витримка - спроможність людини розподіляти ресурси та зусилля задля отримання результату в довгостроковій перспективі; здатність утримувати увагу та зберігати необхідну концентрацію на процесі, що не передбачає отримання або настання швидкого чи бажаного безпосереднього результату.

Часто витримку несвідомо або й зумисне ідентифікують з терпінням чи й терплячістю. Однак саме по собі терпіння, будучи нейтральним в межах іудо-християнської парадигми, набуло зневажливого до людини значення упокори.

Кожна з чеснот сама по собі є довершеною, тобто вона або притаманна людині, або ні. Якщо чеснота не проявляється в існуванні індивіда, то проявляються в тій чи іншій мірі її позитивний або негативний аспекти.

Відповідно кожна з чеснот є тим, що можна ідентифікувати як "золота середина" - якість, яка остаточно вичерпує в собі протилежності і виводить її носія за межі цих протилежностей. Приміром, щедрість є золотою серединою стосовно протилежностей марнотратства та скупості.

"Відмирання" чеснот в сучасному світі супроводжується засиллям моралі, а раціоналізація людської поведінки породила етику.

Мораль - набір норм і правил поведінки, авторитетність яких нібито підтверджується трансцендентним началом.

Аргументувати чи спростувати, а тим більше осягнути істинність відповідних норм і правил буденна людина не має жодної змоги, тому мусить сліпо коритися їм або вступити в протистояння з колосальною машиною громадської думки і, як правило, безславно програти - в кращому випадку стати відщепенцем, в гіршому - з'їхати з глузду.

Щоправда є й інший, аніж протистояння чи сліпе слідування приписам моралі вихід - лукавство. Лукавлячи, буденна людина захищає свою психіку від непомірних перевантажень, що виникають раз по раз внаслідок загострення внутрішнього конфлікту поміж її бажаннями чи прагненнями або й страхами та приписами моралі і стереотипами громадської думки.

Бичем моралі є сором - таке собі відчуття індивіда неадекватності власної поведінки, думок та вчинків приписам моралі, очікуванням кого б чи чого б то не було, настановам "авторитетних" суб'єктів або інституцій.

Насправді ж, відчуття сорому свідчить про те, що має місце спотворення природного стану речей, коли приписи суперечать природним проявам людини, стану її тіла, душі або й суті в цілому.

Сором також виконує захисну функцію психіки, що полягає в зміщенні акцентів буденною людиною з власної неспроможності, недієздатності та обмеженості на зовнішні обмежуючі начала.

На відміну від моралі, етика є системою норм та правил, що апелюють до раціонального начала людини, її здатності оцінювати ситуацію та наслідки власної діяльності.

Захоплення раціональною природою людини, що свого апогею набуло в кантовій теорії, вилилося в ідею категоричного імператива, відповідно до якого цивілізована людини нібито спроможна відточити власну модель поведінки та вчинки до абсолютного стану. Тобто її поведінка та вчинки мали б бути постійно співвіднесеними з критеріями блага, які нібито людині відомі апріорі.

І все було б добре, якби тільки не проблема блага, яку буденній людині не під силу вирішити принципово, адже саме життя свідчить про те, що те, що для одних добре, для інших - "смерть".

Інакше кажучи, життя схиляє до думки, що таки дійсно кожному своє. І якщо людина тримається свого - це благо, чужого - "смерть", тобто непорозуміння, деградація або й руйнування.

Тож на практиці виявилося, що категоричний імператив є лише утопією. Виведене ж із нього банальне правило: поступай з іншими так, якби ти хотів, щоб поступали з тобою - взагалі є абсурдним. Бо ж, принаймні, смаки та вподобання сучасної людини іноді бувають таки досить пікантними.

Нарощування і множення варіативності, м'яко кажучи, пікантних різноманітних пристрастей та вподобань "незакомплексованої" істоти, так чи інакше пов'язані з духовною деградацією людини.

Причиною духовної деградації безумовно є процес цивілізування, котрий неодмінно передбачає уніфікацію індивідів, нав'язування стандартних моделей поведінки і норм життя.

За таких умов кожна індивідуальність перестає бути сама собою, набираючи рис та якостей соціального болванчика, виродженого з середини.

Тож, аби не зрадити собі, людина має вчиняти з іншими саме так, як вона хоче і може вчинити з ними. Досягнувши ж згоди сама з собою, людина досягає згоди зі всім світом. А це можливо лише за умови відновлення в собі чеснот, потіснивши насамперед їх фальшиві "підробки", сфабриковані злиденним світом замордованої власними пристрастями істоти.

Володимир Калуга, для УП