Нафталіновий рецепт зросійщення України
Досі Україна живе за чинним законом "Про мови в Українській РСР" від 1989 року. Та на відміну від "демократів", регіонали, схоже, не тягнутимуть із вирішенням мовного питання - влада заявила про намір ухвалити в жовтні закон "Про базові мови".
Та оскільки навчальний рік починається з вересня, коаліція скоригувала плани: проголосуємо мовний законопроект до літніх відпусток - у червні.
За основу взяли документ, розроблений ще Кушнарьовим, одним із ініціаторів "з'їзду сепаратистів" у Сєвєродонецьку. Законопроект містить норму, що дає змогу студентам та батькам учнів самим визначати мову навчання.
Ця ідея не нова. За схожим сценарієм починалося масштабне зросійщення освіти в УРСР на початку 1960-тих: тоді батьки теж отримали таке право. Щоправда, юридичне підґрунтя для мовної зачистки готували ретельніше.
Спочатку на союзному рівні ухвалили закон, відповідно до якого російська мова залишалася обов'язковим предметом у школі, а національні мови в республіках втрачали такий статус. Їх викладання переводилося на факультативну основу.
Дивина, але маріонетковий уряд УРСР наважився подати голос на захист рідної мови. Однак, діставши нагінку з Москви, Верховна Рада УРСР у квітні 1959 року вірнопіддано проголосувала за україномовний дублікат союзного закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям".
Воднораз частина української інтелігенції заявила про "перегини ленінської національної політики". До когорти сміливців належали відомі письменники - Гончар, Малишко, Рильський, Бажан, Дзюба, Шумило. Проте їхні сподівання на підтримку голови Верховної Ради УРСР драматурга Корнійчука не справдилися: він показово сповідував радянську політику "зближення та злиття націй".
Після ухвалення закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям" московське керівництво вимагало від Компартії України якнайшвидшого його виконання. Як засіб тиску широко застосовували спеціально організовані "листи від трудящих" до редакції газети "Правда".
У них ішлося про "численні випадки незадоволення законних вимог батьків, які не бажали, щоб їхні діти вивчали українську мову".
Неабияку роль у зросійщенні навчального процесу відіграв сумнозвісний мовознавець-"україніст" Білодід, котрий тоді очолював міносвіти. Як і нинішній міністр Табачник, він був палким прихильником теорії двомовності, всіляко звеличував російську - "засіб міжнаціонального спілкування та єднання народів СРСР".
За це "видатному вченому й талановитому організаторові освіти" встановили меморіальну дошку на фасаді Інституту мовознавства в центрі Києві, де вона й досі радує око прихильників його мовної політики.
Хоча в Кримській області в 1960-тих роках проживало близько 600 тисяч українців, українську мову вивчали лише 24 тисячі учнів. Згодом частку україномовного населення Криму за велінням партії звели до нуля.
У 1966 році там діяли лише три українські школи, в 1970-му - одна (у Сімферополі), а наступного року й у ній уже не було набору до першого класу. Проте незадовго до ухвалення закону про свободу вибору мови навчання батьками, кримський обком Компартії звертався до міносвіти УРСР з проханням направити на півострів 640 вчителів-україністів.
"Негативну" тенденцію нарешті вдалося зламати в Західній Україні. Тут здійснили перевишкіл учителів, дві третини з котрих визнали такими, що "не відповідають радянським вимогам". Тож їх довелося замінити педагогами зі східних областей, які пройшли перепідготовку на базі шкіл РСФСР.
Україномовній молоді ставало дедалі складніше здобути вищу освіту. В 1960-1970-тих роках усі виші (крім факультетів української філології) перейшли на російську мову викладання.
Перш ніж подавати документи до університету, випускники мусили відпрацювати на виробництві щонайменше два роки. Була й лазівка для своїх: це правило не поширювалося на 20% найздібніших учнів, котрі, звісно, навчалися у зросійщених містах.
Згідно з таємною інструкцією, до вишів Західної України заборонялося приймати більше 25% місцевої молоді. Внаслідок антиукраїнської освітньої політики, відповідно до офіційної статистики, в 1965 році лише 53% студентів республіки були етнічними українцями.
Зрештою хвиля зросійщення докотилася до дитячих садків. 1979 року запровадили обов'язкове навчання дітей російською мовою, починаючи з 5-pічного віку. Окремою постановою партія висунула вимогу культивувати російську мову в українських родинах.
Урешті влада перестала декларувати формальну рівність у викладанні рідної та російської мов. 1983 року Рада Міністрів СРСР запровадила грошову надбавку в розмірі 15% для вчителів російської мови, що працювали в союзних республіках.
Завдяки старанням освітян та радянського уряду в 1980-тих на політичній мапі України з'явилися перші "міста майбутнього", де мешкали ідеологічно стійкі "homo sovetikus", що цілком порвали з національним минулим.
Серед них - Кадіївка (тепер Стаханов), Горлівка, Ворошиловград (Луганськ), Донецьк, Миколаїв, Одеса, Харків, Чернігів. У цих містах не залишилося жодної української школи. Відтепер рідною мовою спілкувалася переважно сільська молодь, орієнтована насамперед на роботу в колгоспному виробництві.
Нинішнього року абітурієнти вступатимуть до вищих навчальних закладів вже за новими правилами. Відповідно до поправок Міністерства освіти і науки, вступний екзамен із української мови тепер можна не здавати.
Проте не зрозуміло, якою мовою такі студенти слухатимуть лекції: румунською, гагаузькою, кримськотатарською чи все ж таки російською?
Народні депутати із парламентської коаліції пропонують ввести в Україні 13 регіональних мов.
Юрій Поташній, журналіст, для УП
