Демагоги й демагогія
До Поля Берестецької битви, що під селом Пляшева на Рівненщині, мене покликало 6 червня почуття національного патріотизму. Саме тут, під час відкриття в 1990 році пам'ятника українським козакам, що полягли в бою з поляками, я вперше повірив у можливість відновлення української державності.
Тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук, відкриваючи пам'ятник, сказав такі слова: "Коли ми думаємо над тим , якою має бути майбутня доля України, ми маємо прислухатися до голосу душ людей, що лежать у цій землі".
Крім того, місця тут є мені знайомими й рідними: у Берестечку народився й жив мій дід Іван Гнаткевич, і сам я народився й виріс у десяти кілометрах від Пляшеви.
Дорогою з Києва, сидячи за кермом автомобіля, я продумав текст промови, яку міг виголосити, якби мені запропонували виступити на запланованому народному віче. Проте мені ніхто нічого не пропонував, та і я не люблю стояти в чергах та проситися: нехай виступають мудріші.
А надумав я сказати орієнтовно таке.
Уся історія України є історією зрад. Кримський хан Іслам Гірей зрадив Богдана Хмельницького та полонив його під час битви під Берестечком. Це й стало основною причиною поразки українського війська.
Хмельницький, за оцінкою деяких його соратників, зрадив козаків, уклавши договір із російським царем. Відомо ж бо, що сам герой битви під Берестечком Іван Богун після Переяславської Ради не подав руки Хмельницькому. Різко засудив вчинок гетьмана Тарас Шевченко: "Якби була знала, у колисці б задушила".
Проте Хмельницький тоді не знав, що російський цар невдовзі зрадить тепер уже його, і за спиною укладе з польським королем Андрусівський договір, який поділив Україну на польську й російську частини. Гетьман не знав, що укладені з Росією угоди не будуть варті, за влучним висловом Бісмарка, і паперу, на якому вони написані.
Але ж ті націонал-патріоти, які в другому турі останніх президентських виборів закликали столичних і західноукраїнських виборців голосувати проти обох, добре знали, що це неодмінно приведе до перемоги Януковича. Як і пам'ятали, що він є ставлеником і підопічним патріарха Кирила, який вважає росіян і українців одним народом.
Вони добре пам'ятали двомісячне блокування парламентської трибуни. Цим Янукович засвідчив, що він орієнтується не на НАТО, а на Москву.
Їх запевняли, що за президента Тимошенко міністрами будуть Іван Вакарчук і Юрій Луценко, а віце-прем'єром Микола Томенко. Вони не могли забути, як голосувала фракція БЮТ у питанні про Голодомор, про НАТО, і яка позиція Юлії Тимошенко і її фракції щодо державності російської мови.
Вони добре розуміли, що президент Янукович - це повернення Табачника, а отже, припинення українського національного відродження й відновлення нестримної русифікації українців.
Знали, але підтримали саме Януковича.
Незважаючи на гостру й правдиву опозиційну риторику й конкретні дії Тимошенко після виборів, спокійно спостерігаючи, як регіонали хочуть її відправити за грати, вони досі твердять, що Тимошенко робила б зараз те саме, що робить Янукович, але лише у вишиванці.
Це все важко коментувати.
Зараз багатьом стає все очевиднішим: те, що сталося після першого туру президентських виборів, є колективною зрадою української національної справи з боку групи провідних українських націонал-патріотів.
У роки незалежності українські національно-патріотичні діячі різних рівнів і партійної приналежності розколювалися на ставленні до діючого президента.
За часів Кравчука одні говорили: "Хоч він комуняка, але підтримаймо його, бо він щиро хоче самостійної України, а нам треба втриматися незалежними бодай років три". Інші казали: "Добивати треба усіх комуняк!" Цікаво, до речі, що тих, хто так казав, уже давно повбивали, а комуняки здраствують та активно допомагають Семиноженку з Табачником добивати все українське в Україні.
За часів Кучми, якого привели до влади донецькі червоні директора разом із новоявленими тамтешніми нуворишами, одні говорили, що "треба з ним співпрацювати". Бо так, мовляв, можна зробити для України більше ніж на мітингах, пікетах і демонстраціях. Інші волали: "Кучму геть!"
Уже невдовзі після помаранчевої революції, що так ганебно закінчилася, одні стали кричати: "Ющенко зрадив гасла Майдану, заграє з олігархами й відроджує Партію регіонів. Він не дає Юлі працювати". Інші твердили протилежне: "Це вона зрадила Ющенка. Вона ще гірша за Януковича. Їй байдужа Україна, бо їй потрібна лише влада".
Постійні чвари в помаранчевому таборі закінчилися приходом до влади донецького олігархічного, космополітичного, власне, антиукраїнського клану, який почав рішучий і впевнений наступ на все національне українське.
Цей клан не хоче української держави. Він хоче держави "а ля Донбас".
Чи є нині в Україні сили, які можуть зупинити трьох "українців" - Януковича, Табачника, Могильова?..
Можливо, є. Але я їх не бачу й не чую. Мій життєвий і політичний досвід дає мені право твердити, що в Україні немає нині сил, які здатні їх зупинити.
Є сили, які цього хотіли б. Але водночас вони ще більше хочуть усунути з політичного буття Тимошенко. Проте, якби їм це навіть вдалося, хоча, знаючи Тимошенко, я в це мало вірю, вони б не зупинили донецький клан. Бо, образно кажучи, "перегризли б один одному горло".
Залишилася надія на Бога.
Бог багатотерпний, але ж і в Нього терпець може урватися, якщо ще не урвався.
Бог дав нам незалежність у 1991 році. Він подарував нам шанс у 2004-му. Проте замість розбудови української держави, націонал-патріоти агресивно доводили один одному, хто з них більший патріот.
Так вони чинили під час останніх президентських виборів. Так само чинять і зараз.
Уже не тільки клацнули затвори. По нас уже ведеться постійний системний прицільний вогонь. А ми все товчемо один одного. Тому я не бачу підстав навіть для найменшого оптимізму.
Ось що я сказав би на трибуні народного віче на полі Берестецької битви. Проте не судилося. А я й не шкодую.
Власне, там і віча жодного не вийшло.
Цього разу до Пляшеви, незважаючи на чудову погоду, прибуло людей удвічі менше ніж торік, хоча минулого року погода була дощовою.
Біля трибуни стояло не більше сотні-півтори чоловік. Усі інші ходили торговими рядами, де щось роздивлялися та купували, або, вмостившись на траві, щось їли.
Я запитав одного чоловіка: "Чому не слухаєте ораторів? Це ж виступають лідери партій, народні депутати, мабуть, щось мудре говорять". А у відповідь почув: "Це виступають демагоги й товчуть у ступі демагогію. Просрали, вибачте на слові, усе, а тепер лізуть на трибуну вчити, що нам треба робити. Людям набридло їх слухати".
До речі, із трибуни вчив, що зараз треба робити, Іван Заєць. Він так і сказав: "Я оголошу три пункти, що треба нам зараз робити".
Насправді виявилося, що пунктів було не три, а чотири. Можливо, я вже маю проблеми з пам'яттю, але сутність цих пунктів я не можу легко відтворити, хоча намагався тоді слухати уважно. Добре запам'яталися лише такі слова Зайця: "Ми маємо об'єднуватися не під якогось лідера, а маємо йти широким фронтом".
Так хотілося сказати моєму давньому побратимові по боротьбі за українську національну справу: "Усякий фронт має командуючого й військову раду. Ти й твоя партія, викресливши Юлю, підтримали в другому турі Януковича. Тепер "учи, Ваня, русский язык! Закон Ефремова о языках уже готов и к концу июня, как и было обещано, будет оперативно принят и подписан президентом, потому как Донбасс порожняк не гонит".
Із трибуни виступав не тільки Заєць. Де збираються націонал-патріоти, там завжди велика конкуренція в черзі на трибуну. Виступали головно ті, хто агітував голосувати проти обох.
Основна їхня думка така: промосковську владу треба скинути. А скинути її можна тоді, коли кожен українець усвідомить свою відповідальність за Україну. Чим не демагогія й не демагоги?
Їм Бог подарував незалежну Україну в 1991-му. А вони що з нею зробили? Їм Бог дав президентську булаву, аби будувати українську Україну в 2004-му. А вони чим п'ять років переймалися?! Їм Бог клав цю булаву в руки в 2010-му, а вони віддали її Януковичу, Табачнику й Могильову, заявляючи, що Юля гірше за Януковича, бо робитиме те саме, тільки у вишиванці.
Як не погодитися з тим чоловіком, що сказав: "Просрали все, а тепер лізуть на трибуну вчити, що нам треба робити"...
Доречно повернутися до законопроекту регіоналів про мови.
Якщо в ньому в усіх статтях поміняти словосполучення "регіональні мови" на "російська мова", стане зрозумілим, що "донєцкіє" запланували швидкий і остаточний бліцкриг російської мови над українською. Далі націонал-патріотам відступати нікуди, бо далі - повне розукраїнення української нації або розпад держави на дві держави. Як сказав у своїй статті про качачий суп Дмитро Табачник, "с гражданской войной или без оной".
Цікаво, що тепер у випадку з мовним законом регіоналів порадять нам ті, що радили викреслювати обох?
Вони нічого ефективного не врадили, коли регіонали, розтоптавши Конституцію, закупили "тушок" для створення своєї коаліції. Відтак, вони ніяк не змогли зарадити здачі Севастополя.
Вони без будь-якої дієвої реакції спостерігають, як із грубим і відверто цинічним порушенням регламенту проштовхують закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики. З якою поспішністю приймаються закон про референдум, про судоустрій та інші, які мають на меті узурпацію влади донецьким кланом.
Вони неначе забули, як вели себе регіонали в сесійній залі, вимагаючи відмови від вступу в НАТО та підвищення соціальних стандартів.
Невже вони так само спокійно "проковтнуть" легітимізацію асиміляції українців та розкол України?..
Юрій Гнаткевич, спеціально для УП
