Преса і спецслужби
Преса і спецслужби
Повернувшись із тривалого закордонного відрядження, зайшов на рідний факультет і питаю:
- Чому ви майбутнім журналістам-міжнародникам не читаєте спецкурсу "Преса і спецслужби", щоб їх не використовували, немов сліпих кошенят?
- А хто такий спецкурс насмілиться прочитати?..
Справді, хто розповість журналістам про негласні методи роботи спеціальних служб - розвідки, контррозвідки. Хто скаже, що в міністерствах закордонних справ та в зарубіжних посольствах із журналістами спілкуються дипломати в погонах - кадрові офіцери спецслужб.
Така практика роботи під прикриттям панує у всьому світі. І кожен із нас, журналістів, це відкриття робить по-своєму.
Про стиль роботи "контори" ми найчастіше дізнаємось із зарубіжних детективів. У тому числі й про роботу під прикриттям. Методи скрізь однакові.
Частина з нас стиль роботи спецслужб вивчає на собі.
Найбільше мене дивувало, чому колеги ніколи не пробували навіть протестувати, щоб закриті відомства не використовували журналістів та ЗМІ у своїх цілях.
Спецслужбам подобаються такі ігри - хай собі граються в Шерлоків Холмсів. Мені якось ніякого усвідомлювати, що частина твоїх кроків і зустрічей фіксуються, що твій співрозмовник-дипломат насправді - кадровий офіцер спецслужби.
Запитайте будь-якого колишнього дипломата в погонах, скільки інформації його колеги черпали від журналістів та засобів масової інформації. Мабуть, відсотків 80.
Резидентури добросовісно перелопачують центральні, а особливо прискіпливо, регіональні видання. І знаходять масу повідомлень для телеграм у центр.
У Москві найдоступніше джерело таємниць для розвідок усього світу - газета "Московский комсомолец". Бойове видання - публікує навіть стенограми закритих засідань Держдуми.
Завдяки нашій журналістській роботі дипломати-офіцери ставали підполковниками, полковниками й навіть генералами.
Чимало інформації черпають від самих журналістів. Адже їхнє перебування в будь-якій установі не викликає жодних підозр.
Приїзд журналіста в країну перебування починається з акредитації в міністерстві закордонних справ.
У Росії ці функції покладені на департамент преси та інформації МЗС, який розташований на Зубовському бульварі, 4. Пригадуєте сумновідому прес-конференцію ГКЧП в 1990 році, коли в путчиста Янаєва тряслися руки? Вона проходила саме на Зубовському бульварі.
Там мене зустрів перший секретар департаменту. Випускник факультету журналістики Московського інституту міжнародних відносин.
Ми були майже однолітками. За чаркою запитую:
- Ти - підполковник?
- Ні, майор, пізно почав.
Майор розказав про правили гри. Журналісти часто жаліються, коли не отримують акредитації на певні заходи. Які б ти скарги не писав, усі вони повернуться до мене.
У нас виявилося багато спільного. Він, як і я, здобуває інформацію.
Тільки в мене одна професія: журналіст. Завтра я передам своє повідомлення про московські події - його прочитає вся Україна. Під матеріалом буде моє прізвище.
У майора дві професії: дипломат і розвідник. Він кадровий офіцер Служби зовнішньої розвідки Росії. Його інформації лягають на стіл начальства, і в сейфи.
- Як ти дивишся, якщо Україна, Білорусія та Росія об'єднаються, і будуть мати одного президента? - запитує дипломат-майор.
- Я не людина крайніх поглядів. Але ніколи б не хотів жити в такій країні, - кажу відверто.
Наша розмова, звичайно, фіксується. І ще десятиліттями буде зберігатися в архівах Служби. Такі, кажуть, правила.
Тільки чому про ці правила я мушу дізнаватися сам, після чергової чарки випитої горілки?
В українському посольстві не менший інтерес до журналіста проявляє вже рідний дипломат-капітан. Чи майор? Мабуть, з управління контррозвідки департаменту розвідки.
Ми з ним теж п'ємо чарку. І кожен із нас здобуває свою інформацію. І робить свої відкриття.
На вулицях Москви на журналістах-міжнародниках, як правило, тренуються курсанти академії ФСБ. Вивчають інтереси журналіста, коло друзів, ведуть спостереження. За це їм виставляють оцінки.
На одному з ринків я знайшов дуже цікавий прохід. Два кіоски були розташовані під таким кутом, що переслідувач на якусь хвилину втрачав свого "підопічного". Ти його бачиш, а він - ні. Дуже цікава картина, коли стикаєшся обличчям з "топтигіним", заскоченим зненацька. У молоді роки - дуже потішно. Тепер просто смішно.
У радянські часи робота офіцерів спецслужб під дахом газети чи інформаційного агентства була ледь не практикою. Екс-керівник Служби зовнішньої розвідки Росії академік Євгеній Примаков у молоді роки працював власкором "Правди" на Далекому Сході. Майор КДБ Колоссов - власкором "Известий" в Італії.
У США майже одночасно вийшли три книги: "Той, що йде вночі" Девіда Уайза, "Шпигун-вбивця" Пітера Мааса, і "Зрада", яку спільно написали три кореспонденти газети "Нью-Йорк таймс".
Автори художніми засобами й мовою конкретних фактів малюють широку панораму інтриг спецслужб двох країн. Серед реальних героїв - офіцер КДБ Моторін, який працював у Вашингтоні під прикриттям кореспондента АПН. Був завербований американцями й розстріляний у Москві в 1984 році.
"Холодні роки" минули. Часи змінилися.
Але журналісти далі залишаються піддослідними кроликами спецслужб. І кожен із нас це відкриття робить по-своєму.
Спілкуватися з воїнами плаща й кинджала, чи краще оминути стороною?
Коли молоді наші колеги думають, що можуть "контору" обіграти й здобути цікаву інформацію - вони глибоко помиляються. Їм протистоять люди, які пройшли спеціальну підготовку. Грати за їхніми правилами - значить програти.
Тим паче, ще жоден журналіст не зробив кар'єру з допомогою інформації спецслужб.
Це "жулікам", які займаються поборами, вигідно прикриватися дахом "контори". Журналістам такі прикриття, як правило, нічого доброго не принесуть. У них своя "свадьба", а в нас - своя.
І, як показує життєвий досвід, не варто плутати дві професії.
Богдан Кушнір, журналіст, спеціально для УП
