Пройшовши війну, батько зрозумів: сталінізм і гітлеризм — "два чоботи пара"
Хочу поділитися спогадами мого батька Василя Тарана (1925 р. н., помер на початку цього року) про Другу світову війну, зокрема про перебування у полоні.
Як на мене, вони цінні безпосередністю людини (колишнього вчителя англійської мови), котра у молоді роки зуміла сама, без підказок, збагнути: сталінізм і гітлеризм - "два чоботи пара".
Отже, батька готували на фінську війну, але він обморозив ноги і таким чином уник її. Врешті 1942 року повернувся до рідного села на Київщині, де й потрапив у полон.
Далі пропоную історію, викладену від імені мого батька, Василя Тарана.
Тільки "підлива" різна...
...Привезли до Перемишля - це був пересильний пункт, там були триповерхові нари, списані, як і стіни, вигнанцями з України, Білорусі, Росії. Там нас тримали декілька днів, "обслуговували" переважно поляки, які ходили з батогами.
Згодом посадили нас у німецький ешелон і повезли далі. Прибули до Дрездена. Прогнали по місту, що було зруйноване американськими бомбардувальниками. Проходили повз Дрезденську галерею, що була частково зруйнованою.
Коли нашу чималу колону гнали, то вздовж дороги, по обидва боки, стояли німці і було видно, хто співчував нам, а хто - ні.
Пригнали десь за місто, де вже були тисячі таких, як ми. Сюди, на цей "торг", приходили "покупці" і забирали партіями нас, як тих невільників. Нас привезли до Касселя, помістили до бараків, а на другий день погнали на вагоно-ремонтний завод.
Мене чомусь відразу поставили учнем до німця-токаря, який працював на верстаті-напівавтоматі. Німець назвався Жорою, він був доброю людиною.
Відразу навчив мене, як зробили так, щоб "вибило" електричний струм - тоді потрібно було шукати електрика, щоб увімкнувся верстат, а тим часом можна було трохи перепочити.
Я спостережливий за натурою, і, перебуваючи в Німеччині, зрозумів: гітлеризм і сталінізм мало чим відрізнялися один від одного. Там і там - партійні збори, гасла, у СРСР - піонери, у Німеччині - гітлерюгенд. Усе дуже подібне, тільки "підлива" різна: німці - націонал-соціаліти, а в СРСР - начебто інтернаціонал-соціалісти.
У заводських цехах Німеччини - майстер керує і відповідає, у СРСР - начальник цеху. Фашисти носили на лацканах піджаків невеличкий значок круглої форми, на якому кружкома було написано "Націонал-соціаліст", а посередині - фашистський знак. Вищі чини носили коричневу форму з пов'язкою, на якій був фашистський знак.
Отож, як тепер розумію, і перебування у полоні використав як своєрідну школу життя, узагальнюючи факти, порівнюючи реалії фашистської Німеччини та передвоєнного Радянського Союзу.
Годували нас тричі на день однією і тією самою "стравою" - суп із брукви та двісті грамів хліба із суржику. Ми хронічно були голодними, і це змушувало нас красти усе, що можна було вкрасти хоч на якусь поживу, часто ризикуючи при цьому життям.
Мені й нині страшно, коли пригадаю: якось я обрізав натуральну шкуру на трьох кріслах у поштовому вагоні, а потім віддав її полоненому чехові. Він натомість віддав мені буханку хліба з тміном - наче досі пам'ятаю його смак. А якби мене піймали тоді у тих вагонах - була б петля.
На чималій території заводу перебувало дуже багато составів, які мали пройти техогляд, поточний ремонт тощо. Часто ці вагони були чимось завантажені, і в обідню перерву ми шастали, винюхуючи, чи можна хоч чимось поживитися: шматочком хліба, недопалком або ще чимось.
Недалеко від дороги до бараків стояли німецькі зенітки, а біля них - два кагати з картоплею. Ми з товаришем Дмитром Матвієнком вирішили набрати картоплі. Справа була дуже ризикована, бо недалеко від кагатів ходили німецькі вартові - звичайно, з автоматами. Світло було тільки синє, його зверху не видно було. Ми по-пластунськи підповзли до кагату, відгребли, як змогли, мерзлу землю й солому і набрали картоплі.
Якби нас помітили вартові, то автоматна черга скосила б миттю. Але ж так хотілося їсти, що ми, не роздумуючи, ризикували своїм життям.
Коли поверталися до бараку, нас помітив поліцай. Кричав "Хальт!" і стріляв. Ми швидко кинули торби з картоплею під вагони і миттю опинилися в бараці, лягли, скинувши з себе верхній одяг. Поліцаї ходили по бараках, але нас не впізнали. Тієї-таки ночі, хоча й знали, що там може бути засідка, ми забрали приховану картоплю.
Таких випадків було немало. Навесні ми ходили попрацювати на городах, щоб нас погодували: здебільшого скопували невеличкі ділянки. Загалом, рядові німці ставилися до нас добре, співчували нам і потайки давали щось підкріпитися.
"Наталка фон Полтавка"
Якось був такий випадок. Коли я ще працював на верстаті і до цеху помістили санітарний состав, то його персонал вештався навколо. До мене підійшов офіцер - він стояв і дивився, як я виточую деталь. Запитав ламаною російською мовою: "Ну, как дела, советский металлист? Как вас кормят и платят?"
Я подумав, що це якийсь провокатор, але за мить він продовжив: "Файрам (тобто кінець роботи), зайди в вагон номер семь". Я розповів про це колезі, який тут працював давно, і він сказав, щоб я не боявся: німець хоче мне погодувати, бо і йому не раз так пропонували офіцери.
Отож, я зайшов до сьомого вагону, офіцер пригостив мене ерзац-кавою та бутербродом із маргарином - усе це я проковтнув за мить. Він запитує: "Нох?" (Ще?)- я кивнув головою.
Офіцер повторив пригощення, а потім загорнув у папір буханку хліба і дав мені. Я боявся, щоб на прохідній у мене не відібрали, та обійшлося. Подібні випадки не раз траплялися.
На тому вагоно-ремонтному завод працювали з уієї Європи. І поляки, і чехи, й бельгійці, голландці, французи, українці, білоруси, росіяни, були також італійці, які вийшли після знищення Муссоліні із союзу з Гітлером.
Оскільки главою Італії був тоді Бадольйо, то всіх італійців називали його іменем.
У найгіршому становищі перебували ми, робітники з Радянського Союзу, та ще ті італійці. Всім іншим, зокрема французам, та й полякам навіть, велося все-таки легше. До нас "друзі по нещастю" ставилися добре, допомагали хто чим міг.
Неподалік від нашого заводу був табір, де жили полонені з Союзу, на ньому було написано: "Наталка фон Полтава" - німецькою.
Табір наш було оточено колючим дротом, ми ж жили далеченько від заводу, в бараках, які вже не були огороджені. Між тими бараками був маленький будиночок, в якому був поліцай і котрий водив нас на роботу й з роботи.
Поліцаї змінювалися, і кожен із них по-різному ставилися до нас, полонених. Були такі, що тільки кричали, інші - били й мовчали. Для кожного з них було своє прізвисько: "Лисиця", "Недодєланий", ще якісь.
У другій половині 1944-го інтенсивно бомбили американці. Нас у надійні бомбосховища не пускали. Одного разу загнали до підвалу чотириповерхового складу - і якраз туди влетіла бомба, розірвалася буквально над підвалом, стеля лопнула, нас зовні привалило цеглою, а виходів було два. Ми почали розкидати цеглу і повилазили на світ Божий.
На території заводу було бомбосховище, так званий Winkelturm - грибоподібна бетонна споруда з гострим верхом і півтораметровими стінами.
Нам туди ходу не було. Ще, пригадую, нас загнали у річку, яка текла під заводом, а там був дощаний настил. Якось бомба вибухнула далеенько від нас, а нас, мов трубі, кидонуло так, що ми метрів десять-пятнадцять летіли по дошках.
Коли розбомбили й завод, то дорогі верстати повивозили, а ауслендери працювали на різних роботах. Одна бригада, в якій перебував я, копала тунель у горі - як бомбосховище; інша копала трохи далі і ми мали зійтися; за планом цей тунель мав форму літери П. У нашій бригаді було шестеро українців, два італійці, один бельгієць і німець - начальник і спеціаліст.
У 1944 та 1945 роках німці уже зрозуміли, що наступає крах гітлеризму. Дехто став ставитися до нас краще, особливо прості люди. Часом запитували: "А в Сибіру дуже холодно?" Гітлер лякав їх, що, коли прийдуть росіяни, то всіх виселять до Сибіру.
Одного разу, напередодні нового 1945 року, пережили дуже сильне бомбардування. До тунелю набилося багато ауслендерів та остербайтерів.
Сиділи там довгенько, аж поки вистачало повітря. А коли стало важко дихати, то почали звідти вибігати - могли задихнутися. Після того у мене декілька днів боліла голова. Американці накидали бомби сповільненої дії, які вибухали через тиждень, а листівок нарозкидали стільки, що німці вже не відбирали їх у нас.
Коли відкрився другий фронт
Прийшла весна, ми ходили на околиці міста, щоб десь попрацювати у німців за харчування.
Був у нас із товаришем бауер, до якого ми приходили підпрацьовувати після роботи або в неділю. У цього німця постійно працювали поляк, молода полячка і молодий француз. Цей француз крав у хазяїна борошно, крупу і один раз навіть бекон - це для нас.
Якось, коли ми йшли від бауера, вже на околиці міста нас зустріли два німчуки і почали казати: "Русіше швайне" (російські свині). Ми роззирнулися, а потім завдали їм такої прочуханки, після чого чкурнули самі.
Незабаром навесні 1945 року відкрився другий фронт, наближалися американці та британці, і нас у супроводі поліцаїв почали евакуювати на схід. Ми боялися, щоб нас не повели до газових камер, і наперед домовилися: якщо таки поведуть, то будемо кидатися на зброю - хтось-таки залишиться живим.
Нас провели кілометрів зо три десятки, поліцаї десь зникли і ми злишилися самі, але рухалися на схід. Та американці нас наздогнали - так прийшла до нас воля.
Така швидка зміна ситуації: вчора - раби, а сьогодні - вільні, воля! Вчорашні військовополонені та остарбайтери їздять на велосипедах, мотоциклах, американці проганяють воза з конем через простелений фашистський прапор.
Воля! Воля! Ми повернулися назад, але до Касселя не схотіли йти й оселилися в невеличкому місті Ганмюнден, в якому аж три річки Везер, і тут же впадають Фульда і Вера - дуже мальовнича місцина. Нас оселили в колишньому таборі німецьких військ.
Тут опинилося чимало представників різних народів Європи, а найбільше - українців, росіян, білорусів. Готували більш-менш пристойно. Американці витягли з великого приміщення двигуни й різні військове оснащення, й ми облаштували щось подібне до театру чи клубу.
Зробили сцену, завісу з брезенту, змайсрували лавки, і щодня тут вступали колишні полонені з різних країн. Мені здається, що найкраще виступали ми, українці: були прекрасні співачки та інші "артисти".
Пізніше нам переказали, що в Касселі шукали тих, які пригнічували нас разом із німцями. Була лікарка, яка, коли до неї приходив хворий остарбайтер, говорила: "Иди работай, кто будет работать на великую Германию?" Її знищили, а Додоя, кухара-осетинця, який бив полонених ополоником по голові, не знайшли: кудись утік.
У Ганмюндені перебували ми десь зо два місяці, потім нас американці перевезли до міста Гальберштадту. Та розмістили нас до Ліцеуму Шіле - колишньої школи.
Це було непогане приміщення, обладнане на високому рівні - з обсерваторією, двома спортивними залами, кіноапаратною, прекрасними класами, величезним вестибюлем та актовою залою.
До цього міста, за тодішньою домовленістю, мали зайти радянські війська, а американці та англійці повинні були вийти. Так і було. Нас, декілька чоловік, взяли працювати на склад м'ясокомбінату.
Трохи пізніше нас узяли до армії, але без обмундирування - не було в що. Нас готували до війни з Японією, ми всі написали заяви як добровольці.
Мещкали ми в колишніх німецьких казармах, які були гарно обладнані, часто нас перевозили з невідомих причин у різні місця. Якось привезли в колишній концтабір, де в'язні будували підземний завод, але нас поселили там, де жили есесівці.
Наприкінці літа, у серпні, на студебекерах нас перевезли через Польшу до кордону з Україною. Ми потрапили до Володимира-Волинського. Тут, за містом, нас було таких тисячі й тисячі.
Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.
