"За Родіну і Сталіна", чи за Україну?
У січні 1944 року, коли перебіг Другої світової війни остаточно склався на користь антигітлерівської коаліції, президія Верховної Ради Української РСР оприлюднила звернення до громадян України.
У ньому наголошувалось на необхідності давати рішучу відсіч націоналістам як "прислужникам Гітлера". Звернення настільки характерне, як для комуністичного режиму, що важко втриматися від цитати:
"Дорогі товариші робітники, селяни, інтелігенти! Ваш ворог не тільки німецькі розбійники. Ваш ворог - зграя українсько-німецьких націоналістів... Українсько-німецькі націоналісти, зрадники народу й гітлерівські прихвосні, допомагають німцям грабувати український народ...
Не вірте їм! Спитайте, що зробили вони для спільної справи звільнення Українського народу з-під гітлерівського ярма? Чи вбили вони хоч одного німця, чи пустили під укіс хоч один німецький ешелон? Не давайте їм обманювати себе!
Знищуйте цих шахраїв - агентів німецьких загарбників!
Українсько-німецькі націоналісти ... є спільники Гітлера... Будучи агентами гітлеризму, українські націоналісти хочуть перетворити Україну на колонію німецького імперіалізму, а український народ - на рабів німецьких баронів і поміщиків".
Власне, цим зверненням і було започатковано масштабну інформаційну кампанію з дискредитації національно-визвольного руху, шляхом нав'язування суспільству стереотипів про українських націоналістів як спільників німецьких загарбників.
Цікаво, що при цьому радянська пропаганда особливо не гребувала методами.
Чого лише вартує оксюморон "українсько-німецькі націоналісти". Не зважаючи на повну абсурдність, його свідомо вжито в згаданому зверненні.
Самі ж стереотипи виявилися настільки живучими, що й сьогодні чимало українців вірять у міф про "українсько-німецьких націоналістів". Попри об'єктивні факти, які вказують на безкомпромісну боротьбу ОУН і УПА із німецькими окупантами.
Доля подарувала мені зустріч із ветераном, який у лавах Червоної армії пройшов усю війну, і героїчно завершив її в Берліні.
Нині покійний, Владислав Леонтович одного разу поділився спогадом, який кардинально змінив його уявлення про мету цієї страшної війни.
У 1943 році до нього в полон потрапила молода українка-націоналістка. На запитання "за кого і за що вона воює", вона з гордістю відповіла: "За Україну!"
Леонтович зізнався, що почути таку відповідь йому та іншим червоноармійцям було незвично, бо на аналогічне питання вони відповідали трафаретно: "За Родіну, за Сталіна!"
Ця зустріч і розмова справили на пана Леонтовича наскільки сильне враження, що він на початку 90-х років минулого сторіччя, проживаючи у Криму, одразу ж вступив до УГС, Руху, Товариства української мови - щоб, як і ця молода дівчина, "боротися за Україну!"
Цю історію я пригадав ще й тому, що Владислав Леонтович багато років поспіль збирав документальні дані про боротьбу ОУН і УПА проти німецької армії. Зібрані факти та свідоцтва він поширював серед своїх друзів у формі листівок, які часто-густо видавав коштом своєї мізерної пенсії.
Окремі листівки наскільки промовисті, що є сенс пригадати зміст бодай однієї:
"У лютого 1943 року бойова сотня УПА атакувала місто Володимирець, і звільнила з місцевої в'язниці ув'язнених.
У березні інша сотня УПА атакувала Орисев, знищивши в ході операції 60 німців.
У березні 1943 року відбувся багатогодинний запеклий бій між одним із загонів УПА, і великим каральним загоном німців. Чотири атаки карателів на позиції українських партизанів не мали успіху. Німці змушені були відступити, втративши при цьому 58 чоловік убитими.
У квітні 1943 року загони УПА одночасно атакували Ковель, Дубно, Крем'янець, Луцьк та інші міста, звільнивши з німецьких в'язниць і концтаборів сотні ув'язнених.
У квітні цього ж року відділи УПА повели наступ на Іванову Долину на Костопільщині, яка контролювався німецькими частинами. Здобули цей добре укріплений населений пункт, забрали в німців чимало зброї й вибухівки.
У травні 1943 року повстанцям вдалося знищити генерала СС Віктора Лютце, який був довіреною особою Адольфа Гітлера. Тоді ж, у травні, партизани УПА ліквідували в одному з боїв 200 німецьких карателів, помстившись їм за знищення села Стежок.
У серпні 1943 року бійці УПА захопили місто Камень-Каширський, взявши як трофеї 5 кулеметів, 100 пістолетів, 20 тисяч патронів, 16 автомашин, 7 мотоциклів, 4 радіоприймачі й 11 коней.
На початку жовтня 1943 року недалеко від села Устиновка партизани УПА знищили 83 німецьких жандарми, захопивши при цьому 8 кулеметів, багато патронів і гранат.
У жовтні цього ж року відбувся затяжний бій УПА з німцями в містечку Барші, що на Коростенщині.
У січні 1944 року українські повстанці розгромили велику німецьку колону в районі Кам'янця-Подільського, захопивши при цьому 7 кулеметів, 2 міномети, 10 гвинтівок, 500 гранат і близько 30 тисяч патронів.
Останній бій між УПА й вермахтом відбувся у вересні 1944 року в горах на південь від Коломиї. У цьому бою німці втратили дві особи вбитими й двох полонених. Такі ж втрати були й у партизанів".
Цей фактаж Леонтович визбирував у сучасних історичних дослідженнях на тему боротьби ОУН і УПА. І робив він це добросовісно й наполегливо.
Адже до цього його кликав обов'язок перед дівчиною-українкою, яка в цій страшній війні боролася "За Україну"!
Обидва документи - і звернення від президії ВР УРСР, і маленька листівка - яскраві ілюстрації до нашого історичного минулого. Та й до сьогодення теж.
Тому що вони наглядно демонструють: як, з одного боку, легко потрапити під бульдозер радянської пропаганди й ніколи не вилізти з-під нього. А з другого, як інколи легко і швидко можна позбутися фальшивих ідеологічних штампів.
І історія життя ветерана-червоноармійця Владислава Леонтовича - тому гарне повчальне підтвердження.
Богдан Червак, спеціально для УП
