Про об’єднання українських націонал-патріотів як проблему
Щоденні сигнали від нового міністра науки й освіти про наступ на українську мову та драматична ратифікація Верховною Радою угоди про увічнення перебування російської морської бази в Криму засвідчили серйозну поразку української національної еліти і її безсилля в боротьбі за побудову української національної держави.
Сьогодні жодна з численних партій, яка сповідує національно-патріотичну ідеологію, разом з прізвищем чинного голови цієї партії, не назбирає на парламентських виборах навіть одного-двох відсотків голосів.
Ходить чутка, ніби в міністерстві юстиції готується законопроект, який припинить участь у виборах партійних блоків. Якщо це стане дійсністю, плани знищення нашого національно-патріотичного спектру в парламенті і поза ним будуть реалізовані.
Керівник Луганської організації компартії, яка сьогодні є найвірнішим союзником Партії Регіонів, заявив на мітингу з нагоди дня народження Леніна, що найголовніше завдання нині полягає в "изгнании националистов из парламента".
Немає сумніву, що над реалізацією цього задуму зараз ламають голови не тільки в компартії і не тільки в Україні.
А чим переймаються нині активісти численних національно-патріотичних партій? Частина з них досі не може натішитися поразкою Тимошенко. Інші утворили разом з Тимошенко опозиційний уряд. Хтось продовжує шукати зручну нішу в опозиційних окопах, аби на наступних виборах вибороти бажані три відсотки.
Вони ніби і готові приєднатися до опозиційного блоку Тимошенко, але ж вона, мовляв, не націоналістка.
І всі ці опозиційні теревені тривали б далі, робилися б з якихось чергових приводів різкі заяви, лунали б звинувачення в антиукраїнській діяльності нової влади, організовувалися б подекуди та інколи студентські ланцюги проти Табачника, якби раптом у Харкові не вдарив грім з блискавкою, що освітила патріотам їхнє реальне становище.
Націонал-патріоти узріли, що їм оголошено війну "на знищення" на всіх фронтах одночасно. Вони остаточно переконалися, що державність України вже не можна вважати доконаним фактом, бо досі активно та скоординовано діють внутрішні і зовнішні сили, що виступають за спільну державність України з Росією.
В історичному минулому такі сили завжди перемагали, що приводило до поневолення України й масової асиміляції українців. Так було після визвольної війни під проводом Хмельницького, так було в час виступу Мазепи, так було в 1918-1922 роках.
А у випадках єдності націонал-патріотів вони завжди перемагали. Так було в 1991 та під час помаранчевої революції.
Постійні чвари у середовищі українських націонал-патріотів, що тривали протягом останніх п'яти років, закінчуються їхнім прозрінням через переляк.
Перед якими труднощами опинилися нині українські націонал-патріоти?
Особливість українського суспільства полягає в тому, що дуже велика частина української людності після тривалого перебування України в складі російської держави стала денаціоналізованою чи русифікованою.
Іншими словами, в Україні залишилося надто мало українців, внаслідок чого ідею "української України", тобто ідею української національної держави як головну ідею патріотів, активно підтримує не більше 20% українського населення, зосередженого головним чином на заході держави.
Симптоматично у цьому зв'язку, що Київ, де проживає понад 82% етнічних українців, двічі підряд обирає своїм мером трохи дивного чоловіка неукраїнського походження, який українською мовою двох слів зв'язати не може.
Зате він тричі завбачливо додав частині столичних пенсіонерів до їхньої місячної пенсії по сто гривень. Цікавим є впевнене зростання впливу в західних областях України Партії Регіонів, незважаючи на те, що вона дотримується проросійської орієнтації та вперто відстоює ідею державності російської мови.
За таких обставин легкої і скорої перемоги націонал-патріотам чекати не доводиться.
Побудову кожної національної держави, що звільнялася від колоніальної залежності, завжди очолювала національна буржуазія. В Україні такої буржуазії немає.
У часи інтенсивного роздержавлення колись загальнодержавної власності націонал-патріоти творили партії, а не банки, та брали не заводи, а один одного за горло.
Серед комплекту українських олігархів важко помітити етнічного українця. Олігархи не прагнуть будувати українську національну державу, а будують державу подібну собі: без української мови, без української культури й національного патріотизму.
Модель такої України вони демонструють телеканалом "Україна", на якому нічого українського не видно, а також газетними кіосками, де українськомовних газет немає.
Невдачі і поразки українських націонал-патріотів в останні два десятиріччя пов'язані з відсутністю єдиного лідера. Націонал-патріоти вперто розколюються на ставленні до обраного президента.
Одні підтримували свого часу Кравчука, а інші волали "добиваймо комун як".
Одні активно співпрацювали з Кучмою, а інші кричали "Кучму геть!".
Одні говорять, що Ющенко зрадив гасла Майдану, а інші запевняють, що Юля в усьому винна, бо знищила Ющенка.
Останній вже було став після помаранчевої революції визнаним українським національним лідером, але зміцнення і втілення в життя української національної ідеї він бачив не в рішучому подоланні сили і впливу неукраїнської буржуазії, а в заграванні з нею і використанні її ресурсів для української національної справи.
Ющенко навіть якось сказав, що з Януковича він ще може зробити українця, а з Тимошенко - ні. До останніх днів перед другим туром голосування, він закликав не підтримати Тимошенко, запевняючи, що Україна після виборів побачить українського прем'єра.
Натомість Україна побачила Азарова, Табачника і Могильова. Здається, сам Віктор Андрійович розуміє, що він помилився, хоча гонориться і досі не визнає цього.
Націонал-патріоти і їхні поводирі нарешті починають усвідомлювати, що справді вільна, справді соборна, справді європейська і справді українська Україна можлива лише при повній єдності їхніх дій, і що без такої єдності (перефразуємо Леніна) про неї не може бути й мови.
Для спільних дій націонал-патріотів є об'єктивні передумови. Адже їх ріднить європейський курс та прагнення до українського національного відродження, тобто повернення українців до їхніх національних витоків, порятунку української мови і культури від засилля російської мови, яке загрожує "білорусизацією" України і виродженню української нації.
Націонал-патріотам зараз важливо ще раз оцінити - що роз'єднує їх сьогодні?
Власне, нічого більше ніж різне ставлення до Ющенка і Тимошенко та різна оцінка їхньої соціально-політичної поведінки протягом минулих п'яти років їх не роз'єднує.
Нині щирому і дійовому об'єднанню націонал-патріотів заважає недовіра до Ющенка як до лідера надійного, а до Тимошенко як до політика національно-патріотичного.
Вона, мовляв, не зовсім українка, не має чіткої ідеологічної орієнтації, оточила себе "всякими", не виділяла в бюджеті реальний ресурс для розвитку українського кіно і української книжки, дружить з Пугачовою тощо.
Не всі націонал-патріоти хочуть змиритися з визнанням її реальним лідером національно-патріотичного руху. Їхні закиди можна було б якоюсь мірою визнати виправданими.
Але є й інша правда, з якою не можна не рахуватися. За будь-яких обставин жоден з нинішніх національно-патріотичних лідерів не має харизми, авторитету і реальної електоральної ваги, які дали б йому змогу на рівних змагатися з Януковичем і його п'яною від перемоги п'ятою колоною.
Час може багато змінити, але для цього потрібен не лише час. Навіть тісно об'єднані усі націонал-патріоти разом узяті ні сьогодні, ні в скорім часі до влади не прийдуть, бо такою ще маємо сьогодні Україну.
Саме Тимошенко може стати перехідною ланкою у поступі до омріяної справжньої України. Вона чітко дотримується європейського і українського національного курсу. Не бачити цього можуть тільки ті, хто не хоче цього бачити.
Є підстави думати, що з метою зміцнення національно-патріотичного руху БЮТ внесе певні корективи в свою політичну поведінку. Про це свідчать заклики Тимошенко до членів своєї фракції припинити практику звинувачень лідерів інших опозиційних партій та посилити національно-державницьку і національно-патріотичну складову в своїй практичній діяльності.
У цьому зв'язку не стане несподіванкою участь БЮТ у роботі існуючих чи створенні нових координаційних органів без якихось організаційних преференцій для БЮТ.
Адже об'єднання націонал-патріотів не означає створення якоїсь єдиної партії. Воно означає координацію дій.
Не можна не оцінити підтримку з боку Тимошенко ідеї створення комітетів захисту України. Сьогодні багато організацій партії "Батьківщина" почали брати активну участь в публічних і масових заходах по захисту української національної справи.
Уже на часі вимога фракції БЮТ у Верховній Раді добитися винесення на розгляд сесії Верховної Ради в рамках днів опозиції всіх підготовлених членами фракції законопроектів у гуманітарній сфері, насамперед тих, що стосуються захисту української мови, книжки, культури, кіна.
Юрій Гнаткевич, для УП
