Влада "як здрастє"
Є такий український простонародний вислів - "як здрастє". Його використовують для позначення обурення із приводу чогось раптового й випадкового.
На сьогодні цей мовний зворот найбільше пасує слову "влада". Наші очільники - справді як здрастє. М'яко кажучи.
І не треба згадувати про те, що Януковича обрали легітимно. Це минуле. Важливіше дивитися в теперішнє. А воно засвідчує: нинішня влада - не комільфо.
Найприкріше те, що Віктору Федоровичу так не заявиш. Адже "підозрювати" його в знанні цього слова так само недолуге, як бути впевненим, наприклад, у вивченні ним постатей Шухевича та Бандери для ухвалення рішення про непозбавлення їх звань Героїв України.
Керівництво геть забуло ленінський принцип про те, що "жити в суспільстві й бути вільним від нього не можна". Наші верховоди наплювали на здобутки електорату (!), які давалися каторжною працею. Коли дозволили русифікацію університетів та шкіл, одразу багатьма заходами. Коли підкилимно "вирішили питання" із флотом РФ, пішли на співпрацю з "братнім народом" у сферах освіти й культури тощо.
Вони довели народ до того, що тисячі міліціонерів на мітингах та ще не підписані ректорські накази про відрахування студентів-антитабачників сприймається як велика гуманність.
Аякже... Міліціонери - це ще не гумові кулі, а документи без автографів керівників - не фактичне виключення з вишу.
В ногу з ким іде теперішня влада? У системі координат якої верстви українського населення вона діє? - Очевидно, не молоді.
І це навіть не ганебно. Це недалекоглядно й, зрештою, програшно.
Зазирнімо в недавнє минуле, щоб з'ясувати єство та світогляд нашого юнацтва.
За останні 20 років в Україні сформувався самодостатній, і це ще легко сказано, прошарок завзятої юні. Юність - це не вік, а стан душі, що протиставляє себе совковості й домодерності. Це тисячі людей, політикою яких стала є культура.
Молодь, яка колись слухала російський рок, Кінчева і ДДТ, поступово стала вмикати Тартак, Дахабраху і Кому вниз. Хлопці-дівчата, які звикли коритися тоталітарному піонервожатому, еволюціонували до самостійної організації виступів ліберальної-скандальної Карпи. Відкрили для себе Любка Дереша - він виявився цікавішим, ніж Панас Мирний.
І... пішло-поїхало.
Олег Скрипка - актуальніший, ніж ансамбль імені Вірського. Вислів "Укрмова - суперкльова" впливає на друзів краще, ніж завчені рядки Володимира Сосюри "Любіть Україну, як сонце любіть..." . До речі, останній в роковій обробці гурту "Тік" - взагалі кайфово. Українську літературу цікавіше вивчати після показу моделей Оксани Караванської, присвяченого Андруховичевим "12-м обручам". Українською можна говорити не лише про медовії вустонька чи калину, а й про наркотики і секс.
Донецька організація "Поштовх" запросила додому гучні й веселі вертепи із Західної України. Дніпропетровський "Арт-Вертеп" провіз країною Жадана й гурт "Собаки в космосі". "Не будь байдужим!" зі своїми музикантами та письменниками, спортсменами та модельєрами організував 130 антишароварних акцій в Україні.
Українськість і демократичність стали синонімами драйвовості й креативності.
Приколи в You-Tube, наліпки зі сленговими гаслами, футболки з "мультяшними" впізнаваними символами, диски з піснями, в яких суцільний стьоб...
Така українськість не просто мала право на існування - вона була і ефектною, і ефективною.
Працювалося, але виходу не було - жили внутрішньою переконаністю, що потрібно поспішати. Адже чим ми гірші від інших постколоніальних країн, які вирішували з національним усе швидше?
Знаєте, це філологи мали час сперечатися, чи естетично звучить слово "членкиня". А небайдужі, засукавши рукави, роздали за кілька місяців тисячі дотепних психологічних порадників про безбар'єрний перехід на українську.
Це соціологи мали натхнення скиглити на теми отих наших 87 %, які й політикою не цікавляться, і участі в громадських справах не беруть. А ентузіасти попросили у видавництв яскраві дитячі книги, і передали їх у десятки сільських бібліотек.
Це батьки школярів могли собі дозволити роками нарікати на фактичну неукраїнськість де-юре українських шкіл. А активісти громадських організацій за кілька місяців пролобіювали постанову КМУ, якою було зобов'язано вчителів постійно застосовувати державну мову.
Це екс-екс-президент мав нахабність повідомити всім, що "національна ідея" "не спрацювала". А молодь, для якої потрібність останньої була апріорною, скоординувала з нею українську історію, та тисячам шкіл розповіла правду про Холодний Яр.
Роки бібліотечних стосів і порпань в інтернеті остаточно переконали цих хлопців-дівчат, що демонтаж пам'ятників доби тоталітаризму - це нагально. Що ОРТ, РТР, REN-TV - це шкідливо.
А міф про те, що українська та російська - найспорідненіші з-поміж усіх слов'янських мов - це таки міф.
Звісно ж, така юнь не асоціювала себе зі "зрілими патріотами" на кшталт відомих усім членів "Просвіти" та рухівців поважного віку. Адже в умовах тотальної прагматизації та глобалізації, люмпенізації та медіатизації потрібно було шукати нових форм повернення собі свого, українського.
Вона також не вподібнювалася безпардонній ультраправій шпані, такій ласій для російських телекамер. Остання, на жаль, тільки й уміє що обливати сечею пам'ятники радянським авторитетам та перевертати догори ногами автобуси з опонентами, у такий спосіб підживлюючи шкідливий стереотип про українців як тупих розбишак та роблячи тим же упівцям, зокрема, недобрий піар.
Нормальні ж дівчата-хлоп'ята не казали, що Ісус Христос з Галичини. Вони також не мали претензій на Україну як творця самостійного "культурного кола", за Освальдом Шпенглером, або особливої "цивілізації", за Арнольдом Тойнбі.
"Здоровоглуздна" молодь рутинну роботу з людьми протиставляла дискредитованим методам: страйкам, бійкам та бойкотам.
Не могла дозволити собі виробляти неякісний продукт - шароварщина й без неї безсовісно дискредитувала українськість у минулому.
Щодо української мови, то вона стала для них мовою успіху, кар'єрного зростання, умовою самовираження особистості. Та більш дієвим, ніж російська, інструментом пізнання світу...
Наголосимо, що тоді парубоцтво працювало в одному руслі з владним Олімпом. І це - найважливіше. Нам хоча й доводилося часом пояснювати чиновникам Міносвіти та Мінкульту, чому сполучення слів "Велика Вітчизняна" потребує лапок, однак більшість із функціонерів змушена була дихати з нами одним повітрям... Результати не забарилися.
У грудні 2007-го 63,5 % українців вважали, що державною мовою має бути українська. Тоді ж 71,3 % громадян вважали українську престижною в освітніх закладах. За період 2004-2007 років утричі зросла кількість україномовної музики в ефірі. Україномовна версія стрічки "Тачки" у донецьких кінотеатрах збирала в кілька разів більше юнаків та юнок, ніж російськомовна.
Щоправда...
Очільники були надто нединамічними в інших сферах.
Кілька прикладів. Прайм-тайм телеканалів був зайнятий російськими серіалами з несміливими українськими субтитрами, а також неякісно зробленими російськомовними шоу про хохлів. Дарма що нацрада з питань телебачення і радіомовлення пафосно впровадила квоти для українського продукту в ефірі.
Українофобні заяви секретаря Донецької міськради Миколи Левченка про те, що українська - це мова фольклору, натомість російська - мова науки та цивілізації не дочекалися державницької відповіді помаранчевих.
Відзначення 300-річчя виступу гетьмана Івана Мазепи за незалежність України не стало загальнонаціональною подією.
Пільгове оподаткування для українських книгарень, для видавництв, які друкують україномовну літературу, квотування в книговидавничій справі, українськість великих міжнародних урочистостей - ось тут потрібна була воля влади. Так, громадські діячі зарадити в таких справах не могли! Однак реальних заходів керівництво не вживало.
Цинічно звучить, але факт: залюбленість тодішнього президента Ющенка в трипільські горщики не порятувала країну від гуманітарної катастрофи.
Гуманітарну млявість помаранчевих пробачити важко.
Однак їхній цей гріх неможливо порівняти зі здачею національних інтересів теперішньою владою. Сьогодні в спільній з януковичами країні молоді не дуже є що робити спільного. Ми родом не з СРСР, як очільники!
Здається, як здрастє - вони, а не ми. І тому на запитання, хто з нас двох зайвий в Україні, відповідь очевидна.
І я не думаю, що їх можна навіть хірургічним втручанням якось адаптувати до умов громадянського суспільства. Потрібно щось більш кардинальне.
Ми на всуціль російськомовну сферу обслуговування реагуємо веселими акціями, героями яких є офіціанти на ходулях, а на українофобські рішення Конституційного суду - барикадами з "гарбузів" як символу відмови.
Вони ж на наші виступи проти чужого флоту в Україні реагують сльозогінним газом.
Відчуваєте різницю у світогляді?..
...Поки що більша частина юні продовжує свою діяльність відокремлено від влади і навіть імпліцитно. Наприклад, на акції проти Табачника вийшло лишень кілька тисяч студентів - принаймні це те, що схопили телекамери. Тобто величезна кількість хлопців-дівчат діють паралельно до влади.
Це означає тільки те, що якщо сьогодні революційний потенціал молодих ще не достатньо артикульований і не досяг критичної межі, то завтра все може змінитися.
Зрештою, за Лобачевским, - паралелі перетинаються.
Оксана Левкова, журналіст, кандидат наук із соціальних комунікацій, спеціально для УП
